Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
(Я Інокентій Ґізель іменем преосв. митр. київського і всього священого собору в. цар. вел. чолом бю) і се предкладаю. Богато ми перетерпіли прикростей і гоненія за православну віру, а тепер бачимо з радістю, що в. цар. вел. підніс свою кріпку руку на визволеннє й потішеннє вірних — щоб не тільки нас, але й инших прийняти, які ще лишаються під ярмом лядської неволі. Про се ще перше, в Переяславі боярин твій В. В. Бутурлин повідомив гетьмана й військо Запорозьке й іменем твого цар. величества обіцяв, що в. цар. вел. зволить потвердити права і вільности-не тільки війську Запорозькому, але й усім нам духовним. Тому митрополит просить разом з нами про всі вільности і права. А перед усім про першу вільність-що являється коренем всіх прав і вільностей- се послушаніє нашому найвищому пастиреві царгородському, до которого нас і право боже прилучило і приєднало-через св. апостола Андрія Первозваного і канони святих отець. Бо хоч не цурається і не противиться митрополит разом з нами віддавати послушаннє патріярхові московському і всеї Росії-знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого,-але боїться, щоб Бог йому того не порахував в гріх. Знає бо, що уставлене і обзаконене вселенським собором не може бути змінене инакше як тільки тим же вселенським собором; а, вселенський собор може статися тільки однодушною згодою всіх патріярхів та їх місцевих соборів. Тому митрополит разом з нами просить в. цар. вел. смиренно і пильно, аби зволив єси лишити нас при нашім пастирі-бо на сій основі збудовані всі наші вільности. Так як обіцяв то В. В. Бутурлин іменем в. цар. вел. Бо якби ми в тім ласки вашого ц. вел. не отримали, дуже б митрополит з усім духовенством з того засмутились, а инші духовні, котрі ще не під кріпкою рукою вашого ц. величества, але дуже бажають бути, як нам відомо,-стали б теж вагатися, побачивши наш смуток. З тих причин митрополит з усім освященим собором сильно просить ваше ц. вел.: Покажи нам свою ласку і потіш засмучену церкву руську!
З сього можемо міркувати, що питаннє про відносини київського митрополита до московського патріярхату дебатувалося в сих переговорах дуже сильно, і на делєґацію робився сильний натиск в тім напрямі, щоб укаїнське духовенство признало зверхність московського патріярха. Але Ґізель рішучо спротивився сьому і став на тім, що захованнє зверхности царгородського патріярха являється першим постулятом потвердження прав (як воно стояло в супліці митрополита) і ніяким чином не може бути обминене. З ним солідарно трималися й инші делєґати: як бачимо Ґізель в своїй заяві підчеркує, що всі “ми”-делєґати-однодушно підтримують сю точку погляду митрополита. Царський уряд ніяк не міг з сим погодитися, бо стояв на тім, що церковні установи нововідзисканих “отчин” царських мусять перейти під власть московського патріярха, і в Білоруських землях, що переходили до його рук, він відразу, як сказано, підпорядковував епархії й церкви юрисдикції свого патріярха. З тих причин він не міг прийняти і побажання митрополита-коли він не хотів піддатися під послушенство московського патріярха-щоб під його владою далі лишалися епархії й вірні “Литви і Волини”. Але, очевидно, не лишав без уваги й осторогу Ґізеля, що нарушеннє давніших канонічних відносин може відіпхнути православних тих земель, що ще зіставалися під Польщею. Кінець кінцем уряд рішив відкласти сі справи на потім, а в сей мент обмежитися тільки потвердженнєм за духовенством тих маєтностей, котрими воно фактично володіє.
Тут також-як у петиціях київського міщанства, виринуло питаннє про приверненнє, ревіндікацію церковних маєтностей, що відібрані були від церковних установ і кінець кінцем опинилися в козацьких руках. Виступив з сим Ґізель в ролі ігумена Миколо-Пустинського манастиря, що володів уходами в районі долішнього Дніпра і Порогів. В своїй чолобитні він просив, аби цар велів розглянути і перечитати (перед собою) права або грамоти надані його манастиреві і потім потвердив їx своєю грамотою. “А що деякі маєтности, в тих правах названі, насильством лядським від святої обителі були віддалені, а нині, потім як Ляхів вигнано, ними володіє (обладаєт) гетьман вашого цар. величества, і святій обителі без вашого цар. в. наказу віддати не важиться (не дерзает),тому смиренно молю в. ц. в.: звели до нього грамоту написати, щоб він ті маєтности святій обителі віддав. Він бо й сам грамотою своєю про те ваше цар. вел. просить, аби ми у в. цар. вел. просили такої грамоти з наказом (“о грамоту изволенную”)-для більшої чести і певности” 6).
Так наш просвіщенний богослов використовував проти гетьмана його рекомендацію, де він так тепло розписувався за Ґізелем і просив потвердити його монастиреві права на маєтности-нічим не натякаючи, що він хотів, аби при тім і йому було наказано повернути сьому манастиреві маєтности що від нього відійшли до війська. Царські дяки теж очевидно не припускали, щоб гетьман так дуже бажав царської інтервенції в сій справі, й не виявили охоти виконати проханнє Ґізеля. Тому Ґізель підчас переговорів “вторицею” подав чолобитню в сій справі:
“Вторицею вашему цар. вел. чоломъ бью и со слезами за обитель св. Николая Пустынского зЂло обнищавшую молю: Повели наши права и привился подтвердити, а до гетмана в. ц. в. вели грамоту написати,. дабы онъ тЂ имЂнья, на которыя права имЂемъ, святой обители отдалъ. ВЂмъ, яко не будетъ скорбенъ гетманъ в. ц. в. запорожскій, понеже и самъ до вашего ц. в. о семъ грамотою своею ходатайствуетъ и мнЂ при многихъ дюдЂхъ колкикратъ обЂщался имЂнія тЂ обители святой отдати, аще ему грамоту отъ вашего ц. в. принесу” 7).
Загалом треба признати, що в сих переговорах про права і вільности українське духовенство виявило ще найбільше політичного такту і обережности в сій ситуації-твердо обстоюючи свою автономію, традиції й звязки з землями, які зіставалися поза межами прилученої території. Трудно сказати, чи се залежало від вищої інтеліґенції і політичного розвитку (Косів, Тризна, Ґізель, Сафонович, Старушич, що стояли на чолі київського духовенства і вели сі переговори-се ж був цвіт тодішньої української інтеліґенції). Чи мало тут значіннє те, що вони вже мали за собою досвід попередніх депутацій-козацької і двох міських. Чи просто впливала тут складніша ситуація: потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої? Але як бачимо, сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України і не постаратися використати його інтервенцію, щоб вирвати деякі свої маєтности з рук “начальника і повелителя нашої землі”, “нашого гетьмана”. Хоч ховалися за його плечі, коли треба було забезпечити себе від неприємностей з московської сторони!
Результатом переговорів в царській кватирі було се, що цар наділив митрополита й манастирі доволі щедрою милостиною і дуже сухими грамотами писаними коротко і в тих самих виразах: Великий государ і т. д. пожалував такого то- дав йому сю царську грамоту на маєтности, надані йому привилеями від великих князів руських і королів польських, котрими він тепер володіє, щоб йому з нашої милости тими маєтностями володіти і збирати по давньому доходи які на нього збирано” 8). Воєводам київським наказано не приймати скарг на підданих і слуг митрополичих і манастирських, а відсилати їх до митрополита і в монастирі “гдЂ кто судимъ”, і взагалі “в ніякі духовні справи не вступатись” 9). Тим виконувалося проханнє духовенства-“духовного их суду судити не велЂти”. Гетьмана цар повідомив, що сповняючи його проханнє, він прийняв послів духовенства і велів видати їм жалувальні грамоти на маєтности. Що ж до прохання про маєтности, які від них відійшли, дано таку резолюцію: “Ти, гетьман наш, говорив нашому боярину В. В. Бутурлину, аби ми веліли післати писців в наші черкаські городи, у всю Малую Росію, та описати городи і міста і всякі землі. І нашим царським наказом (зачеркнено: за твоїм чолобиттєм) велено було післати наших дворян до наших черкаських міст, у всю Малую Росію. Та після того ти же, гетьман, присилав бити нам чолом, щоб ми тих наших послів не посилали сього літа, доки служба скінчиться. Тому тих наших дворян не післано; а як служба скінчиться, і за нашим указом наші писці будуть післані в наші черкаські городи і в усю Малую Росію, і городи, міста й землі і всякі угодья перепишуть, тоді буде наш указ митрополитові, архимандритові і всім манастирям, ігуменам і братії про манастирські маєтности, що відійшли від них за польських королів”. Се була відповідь на проханнє Ґізеля. Инші ж справи-себто питання про відносини до патріярхів-царгородського і московського, про епархії Литви і Волини і т. д.-цар відкладав до свого повороту до Москви 10).
