Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Переходячи далі до інціденту з київськими воєводами, митрополит дає освітленнє відмінне від того, яке знаходимо в воєводському звідомленню, а головно валить всю справу на гетьмана, яко “начальника і повелителя”. Задля сеї власне характеристики всенародньої власти гетьмана варто сю частину супліки навести в цілости:
“Нехай відомо буде в. цар. вел., що зробив я се не на те аби противитися в. цар. вел.-як то мене обмовили перед в. цар. вел. Ні! Але ж бо той ґрунт з давніх часів наданий моїй митрополії і мої попередники-митрополити сї ґрунти, надані святій церкві, з великими стражданнями боронили від тих що хотіли їх захопити-цілуючи хрест обстояли їх на судах, тому і я, як наступник на престолі митрополії і на землях її, не хотів, щоб їх відлучено від церкви божої. Бо ж від тої землі єдиний мій прожиток був в нинішнім часі! Тому я й запитав, чи мають вони (воєводи) писаний наказ від в. цар. вел. щоб будувати оборонну твердиню (твердыню града) на церковній землі? Бо такий у нас був звичай, що писаний наказ подавали від начальства, і тоді за тим наказом одержували. А що такого написаного наказу в. цар. вел. воєводи не мали, я й не годився віддати їм церковну землю. Так я зробив-вибач всемилостивий царю-через своє привязаннє до святої церковної установи, а не з противлення в. цар. вел. До того ж і від гетьмана Б. Хмельницького, нинішнього начальника і повелителя нашої землі 14) я мав такий наказ (повелЂніе), аби без його наказа я нікому нічого не позволяв робити або що небудь у нас брати. А що тоді як воєводи захотіли взяти ґрунт приналежний до моєї митрополії задля збудовання оборонної твердині, не мав я такого казу від Б. Хмельницького, нашого гетьмана, щоб те місце віддати,-я не відступив не сміючи переступити його наказу, тільки післав йому повідомленнє про се. І коли він учинив нараду з полковниками своїми і прислав мені указ, щоб я поступив те місце під оборонну твердиню, я не противився, і не тільки не забороняв, але й благословив воєводам будувати город, і він скоро, за поміччю божою, й збудувався-чим і я з усіма радію дуже. І не тільки се місце, але й инші, які будуть потрібні, я за наказом в. цар. вел. готов відступити і благословити, ніскільки не сумніваючися в милости вашого цар. вел. до нас-що зволиш нагородити нас ще більшим. Бо не для противлення, а для тих справедливих причин не хотів я попереду віддати ґрунтів. Коли ж я в тім чимсь прогрішився перед вашим цар. вел., я смиренно прошу пробачення.
“Коли ж були якісь инші наклепи, прошу тебе не вірити, всемилостивий царю! Бо думаю, що сі наклепи були з ненависти, а від мене в нічім иншім противлення не було. Посланників же своїх з чолобиттєм від мене і всіх духовних не посилав я не з якого небудь недбальства, або з легковаження вашої світлої держави. Бо ми тоді ж хотіли післати-але гетьман наш того нам не дозволив (не повелЂ), доки не повернуться від в. цар. вел. його посланники. Коли ж вони повернулися, він дав нам указ послати до вашого цар. вел.; дав нам пристава і свої грамоти післав до ваш. цар. велич. просячи за нас. Тому і я посилаю чесного єромонаха Інокентія Ґізеля, ігумена никольського і з ним чесного єромонаха Теофана”.
Наступають прохання потвердити права, привилеї, свободи й маєтности митрополії й монастирів “згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В. В. Бутурлина і через гетьманських післанців”. Митрополит при тім відкликується до виказу тих привилеїв, зробленого в осібнім письмі і переданного через посланників. В актах дійсно єсть такий виказ, що просить котрий монастир: потвердження привилеїв, повернення забраних маєтностей, надання нових взамін тих, що зісталися за польською границею, виправлення незаплачених довгів і под. 15). Принціпіяльні, орґанізаційні питання порушують митрополит і архимандрит печерський
1. “Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольности церковні і духовні, також привилеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.
2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріярхові царгородському, до котрого належимо правом божим, через хрещеннє і за правилами св. отець.
3. Аби преосв. митрополит київський нинішній і його наступники, так само епископи, архимандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерти. А по смерти наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію (на разсмотрЂніе) и на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.
4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду 16), щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовний суд тут-таки, а не відсилалося до Вел. Росії а ні де інде.
5. Православні заграничні на Литві й Волини аби як здавна, так і до нинішнього митрополита і його наступників належали і мали вільне “позволеніе” (розум.: доступ) до нього в духовних справах як до свого пастиря на вічні часи.
6. Тому що від ріжних монастирів відпадає богато маєтностей за границею, в Литві й на Волині, з великою шкодою церкви божої-так що декотрі монастирі не мають потрібного утримання, просити у його цар. вел. за ті страчені маєтности обміну тутже коло Київа; також ті маєтности, що ріжні люди позабірали, аби були повернені до своїх монастирів.
7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали (не затегали) до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував”.
Печерський архимандрит повторюючи сі прохання розвинув пункт виборности: Вибори має переводити братія монастиря спільно з світським і шляхетським станом старим звичаєм, і вибравши кандидата з місцевих людей во..и подаю його до відома (чи затвердження) цареві 17) і за царським “повелЂніем” він вступає в уряд.
Примітки
1) Головна праця про неї -В. Эйнгорнъ. Очерки по исторіи Малороссіи въ XVII в. І. Сношенія малороссійскаго духовенства съ московскимъ правительствомъ, 1899 (відбитка з московських “Чтеній”), розд. II. Після неї в значній мірі стратили вагу старші праці: Г. К а р п о в ъ, Кіевская митрополія и московское правительство во время соединенія Малороссіи съ Великой Россіей, Православное ОбозрЂніе, 1871 кн. VIII і IX. Митр Макарій, Исторія русской церкви, т. XII с. 71 дд. Новіше: Харлампович, Вліяніе с. 167.
2) В своїй супліці до царя, писаній потім, в місяці липні, митрополит виправдувався з того, що не прислав скорше своїх післанців з чолобиттєм, і так само виправдував його гетьман. Акты Х с. 710 і 716.
3) Православний великдень того року був одного дня з латинським, 5 квітня н. с. (26 березня с. ст.).
4) Акты Х с. 773. M. Макарій вважав відомости Тафларія мало правдоподібними (с. 68-9), але инші дослідники не поділяли сих сумнівів, і я думаю-правильно.
5) Акты X. с. 598.
6) Про се у Макарія XII с. 90 с. дд., у Ейнгорні 80 дд.
7) Ейнгорн (с. 65) вказав на такі факти (я даю їx не в тім порядку, як подає він, але подаю всі):
а) Згадка в листі Олекшича про перспективу піддання київської митрополії патріярхові (Акты Х с. 557)-Ейнгорн уважає се відгомоном реляції митрополита; се не конче, але згадка дійсно має вартість.
б) Київський маґістрат в чолобиттю до патріярха 9 травня зве його “патріярхом Великія и Малыя Pocciи” (Переписка Оруж. палати ч. 18)- мабуть за вказівками київських воєводів.
в) Так починає титулувати його і Виговський-що в листах 1653 р. називав його тільки патріярхом Великої Росії. Новий титул, правда стрічаємо тільки в листі з 1 вересня (Переписка ч. 10), але раніших з 1654 року таки й не маємо.
г) Гетьман в рекомендації Косова патріярхові називає патріярха “наш зверхінЂйшій пастырь”; грамота, що правда, має кепську дату: 27 марта 1657 (так надруковано в Описаніи Кіево-Софійского собора Евгенія і відти в Актах Зап. Р. V с. 98), але самої грамоти мабуть не треба вважати фальсіфікатом, і здається ніхто її не підозрівав.
