Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗

Тут, на Миколаївському проспекті, у будинку Українського банку й був розташований Штаб Галицької Армії, інтендантство містилося в готелі «Франсуа», а розвідчий відділ у тім самім домі, який ще донедавна займала більшовицька «чрезвичайка»…

У двері хтось чи пошкрябав, чи злегка постукав, і Тарнавський обернувся: син з букетиком яскраво-червоних троянд, лице засмагле, змужніле, одухотворене.

— Слава Україні! — дзвінкий голос.

— Героям слава… — голос приглушений, дещо здивований, бо ніяк Тарнавський не міг збагнути, що привело сина так рано, та ще з букетом.

— Вітаю тебе, татку, — Омелян простягнув квіти.

— Але ж ми ще не взяли Києва…

— Який Київ? Тобі ж нині якраз п’ятдесят виповнилося…

— Господи! Зовсім з голови вилетіло!.. — і генерал Тарнавський талапнув долонею себе по лисому черепу, обведеному довкруж, понад вухами, віночком срібної сивини. — А дійсно, сьогодні ж двадцять дев’яте серпня.

— І війська твої стоять під стінами стольного Києва, — запально й гордо мовив син. — І знов повертаєш ти його Україні…

«Не треба цих помпезних слів…» — хотів сказати генерал Тарнавський, але не сказав — Омелян міг образитися, бо ж кожна його фраза щира, — лишень мимоволі, на секунду поморщився.

— І це тобі,— другою рукою син простягнув кишеньковий срібний годинник зі срібним ланцюжком. — Там і напис є…

Майстер-гравірувальник тонко вивів на кришці: «Батькові від сина. В день 50-ліття. 29.VIII.1919».

— Але де ти його взяв? Це ж швейцарський!

— Секрет фірми…

— Реквізував?

— Та ти що!

— Сподіваюся, не вкрав?

— Виміняв на сіль…

— Дякую, сину…

Він міцно пригорнув Омеляна та розцілував, потому легко відсторонив і, дивлячись йому в очі, спитав:

— Ти кому-небудь казав, що нині мій день народження?

— Поки що ні.

— І не кажи! — чи то просив, а чи наказував.

— Тобі незручно, що ти такий старий?..

— Кожному, якщо дожити, буде п’ятдесят… Річ не в тім — почнуться вітання, метушня, доведеться розпивати шампанське… На фронті гинуть стрільці, а командувач цмулить горілку… Не годиться!

— Зрозумів, татку, — і Омелян набрав зосереджено-поважного вигляду, виструнчився. — Дозвольте йти, пане генерал?!

— З Богом…

П’ятдесят… І коли воно набігло? Та Господь з ними, з літами! Ти хотів бути військовим — ним і став. А далі — доля… Ще ніхто не передбачив своєї долі. Можеш потужити за родиною, котра лишилася в Золочеві, можеш… Не час!

І він знов повернувся думками до своєї армії. Мабуть, ніхто так не мучиться, як той, кого рідко підводить інтуїція. Справді! Зараз Тарнавський мав би тішитися своїм військом, що стоїть, як допіру казав син, під стінами стольного града Києва, а він одчував, що починається крах. Саме — крах. І поправити щось пізно.

Закрапав дощик. Тарнавський кинув поглядом у небо: затягає чи рідка хмара? Ось і кінчається літо, ще два дні — й вересень. А далі… Сльота. Заморозки. Перший сніг. Морози. Що буде в чужій стороні з армією? Та Бог земний, як і Бог небесний, були невмолимі: розкручене колесо крутилося…

Він зітхнув. Побачимо, чим воно закінчиться… Поголився, вмився, вдягнув генеральський мундир. Покрокував до канцелярії,— полковник Шаманек сидів уже коло телефону.

— Що на фронті? — привітавшись, спитав командувач.

— Розбитий під Фастовом і Білою Церквою, ворог відійшов на укріплену позицію, що за п’ятнадцять верст на південний захід від Києва. Лінія Боярка — Білгородка, — чітко відрапортував начальник штабу, — намагається чинити опір.

— Як мій рідний Другий корпус?

— Полковник Вольф під Коростенем.

— А конкретно? — Тарнавський сів у м’який фотель.

— Буде штурмувати, — впевнено сказав Шаманек. — Я допіру з ним розмовляв. — Він замовк і пильно глянув на Тарнавського. — Я не хотів вас будити…

— Що сталося?!

— Пізно ввечері телефонував генерал Кравс: Петлюра наполягає, щоб у Київ війська вступали святковим маршем…

— Яким ще маршем? — Тарнавський розгнівано зсунув на переніссі брови. — Кому потрібен якийсь там парад? Пд Києвом Денікін, більшовики не розбиті, а ми будемо парад влаштовувати?

— Не я ж придумав… — Шаманек розвів руками.

— Треба їм сказати: від Коростеня до Білої Церкви — триста кілометрів. У нас, якщо не прикрашати, не більше тридцяти тисяч люду. Один стрілець на десять метрів… А резерву — ніякого!

— Не я ж придумав… — повторив Шаманек.

— Дайте телеграму Петрушевичу, що я проти!

— Слухаю, пане генерале.

— І то вже!

Зденервований Тарнавський схопився, заходив по кімнаті туди-сюди, нарешті зупинився біля вікна. У дворику дріботіли голуби. Їх було багато. Дріботіли і щось клювали. Раптом з-за рогу будинку видибав білий, з чорними пасмами кіт. Присідаючи на передні і задні лапки, він лихо крався, хижо водячи мордою. Якимось інтуїтивним чуттям голуби збагнули, що на них чигає небезпека. І дзьоби — вгору. А кіт принишк за стовбуром ошатного клена. Та все, облизуючись, водив мордою. «Невже коти душать голубів? — здивувався Тарнавський. — Хіба ж вони вміють оббирати пір’я?..»

— Пане генерале, — перервав його розмисли ад’ютант четар Паліїв. — До вас проситься отаман Поточняк.

— Пропусти, — кивнув Тарнавський — з переїздом до Вінниці він перестав Дмитрові викати. Може, що той подружився з Омеляном, тепер оба вони були для нього однаковими: сини…

Він знову сів у свій глибокий м’який фотель. Поточняк увійшов жваво — стрункий та рішучий.

— Слава Україні! — клацнув закаблуками.

— Героям слава, — відказав неголосно Тарнавський. — То чим порадуєте, отамане?

Він був задоволений, що захистив Поточняка від гніву Петрушевича, реабілітував, по суті, взявши своїм особистим референтом. І добре зробив! Такі старшини на смітті не валяються. А Поточняк хоча й надто прямий та різкий, але вірний мундирові, чесний — з таким у бій можна ходити.

— Нічим, — одверто признався Анатоль і, не чекаючи запрошення, сів навпроти генерала.

— Зле… Дуже зле.

— Я давно казав, що зле… — Поточняка, видко, зовсім не гнітила різниця у званнях, бо поводив себе з Тарнавським наче рівний з рівним, хоча зухвальства не дозволяв.

— Конкретно?

— Не знайшов я Грицана! Ось і вся конкретність.

— Треба знайти… Треба, отамане!

— Треба було не виганяти…

Тарнавський досадливо талапнув долонею об поруччя. Справді, чому я тоді, при Петрушевичу, погарячкував? Грицан конче зараз потрібен — отут потрібен, у штабі. Світла голова, людина, котра на власні очі бачила Вільсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо, котра знає політику Антанти. Хіба зараз можна знайти ліпшого консультанта?

— Анатолю, як сина, прошу… — генерал підвів посивілу голову. — Пошукайте іще. Я прощу йому…

— А що прощати? — суворо прорік Поточняк. — Ми з Ярославом зробили все. — Він міцно стиснув зуби. — Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!

— Не гарячкуйте, не нервуйтеся… — Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. — Я все розумію…

— Нічого не розумієте! — різко й категорично заперечив той. — Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! — Він розпалювався все більше. — Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я — галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!

— І все ж…

Тарнавський зиркнув на Шаманека — полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови — на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.