Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

— То все завдяки парафіянам, — пояснив Соломон, — шанують нас, не можна нарікати. А ви з дороги, то пропоную спочатку викупатися, Ганця вам наготує свіже вбрання, а ми з Дзюньом зараз накриємо стіл в альтанці.

Гості не дали себе довго просити і, поскидавши свої запилюжені манелі, з радістю плюснулися у воду. Довкола них із реготом кружляли русалки, жартівливо лоскочучи та заплітаючись довкола ніг. По купелі вони разом з господарями розташувалися в альтанці. За вгощенням Бумблякевич і Цитрон розповіли про свої мандрівку і не могли второпати, як так сталося, що їх упродовж двох років різні люди бачили в усіх кінцях сміттярки.

— Від одного блукальця я чув про те, що вас зустріли навіть на Морі Борщів, коли ви потрапили в руки піратів, — розповідав Соломон. — Але коли Бумблякевич виголосив перед піратами промову, як то колись вчинив Юлій Цезар, вони упали перед вами на коліна і заприсягли вічну вірність. А потім історії про вас посипалися, як з мішка. За однією версією ви перемогли триголового змія, який виходив із Моря Борщів та пожирав людей. За іншою — то був циклоп, якого ви заманили в провалля. А ще нібито ви очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга, розбили його військо, і тепер на тих теренах хазяйнують самі однороги, і вже ніхто на них не полює.

— А-а, то, може, ота двійця, намазюкана у вашому храмі, це якраз і є ми? — запитав Бумблякевич.

— Аякже! — втішився Дзюньо. — Та люди про вас вповідають такі історії, що тільки цмокати. А наші місцеві малярки й зобразили ваші подвиги. Нащо нам чужі герої, коли є свої? Але ж то наша парафія ся втішить, як вас зобачить! Забава буде до рання. Я навіть так думаю, що на вашу честь зорганізуємо військову дефіляду. З феєрверком.

— Може, ми маємо двійників? — замислився Цитрон.

— А з другого боку десь таки мусили ми перебувати оці два роки, — сказав Бумблякевич.

— Ви тим голову собі не сушіть, — втішав їх Соломон, — усі ваші подвиги записані в моїй книзі. Я вам їх прочитаю, ви собі запам'ятаєте і будете народові розповідати уже в деталях. Я так думаю, що досить з вас волочитися світами, лишайтеся в нас. Все одно тих палаців, які ви шукали уже не знайдете.

— А то чому? — не здавався Бумблякевич.

— Бо, кажуть, їх однороги зруйнували. Там тепер пустище. Усі мешканці переселилися кудись далеко, що про них уже й чутка пропала.

— Не може бути!

Він вийняв з кишені картку з малюнком і приклав лупу до очей. Те, що він побачив, його пройняло розпукою. На місці палацу височіла руїна з повибиваними вікнами й дверима, проваленим дахом, запущений, зарослий хащами сад втомлено доживав свого віку. Виднілися розбиті карети, поламані столи і крісла, на білому скелеті роялю чорніла парочка круків. Ніде ані сліду живої душі. Сизий туман нависав над руїнами, наче цигарковий дим.

Бумблякевич зціпив зуби, щоб не видати свого болю.

— Прошу, — простяг тремтячою рукою картку Соломонові, — можете вклеїти назад у свою книгу. Вона мені більше не потрібна.

— Дякую. Мені дуже шкода, що так сталося. Але, здається… здається, ви самі в цьому завинили. Адже то ви повели однорогів на штурм палаців.

— Ми? Ми зруйнували? — Бумблякевич не міг отямитися. Він налив собі повну склянку вина і випив душком.

— Я десь читав, — прорік із філософською міною Цитрон, — що кожна людина має світлу і темну сторону. І часто тота світла сторона не відає, що робить темна. А темна нічого не знає про світлу.

— Ти хочеш сказати, що все це правда? Що ми перемогли триголового змія чи там циклопа, очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга і плавали з піратами по Морю Борщів? І це все здійснила котрась наша сторона — світла чи темна, я вже не тямлю — протягом двох років, які для нас були лише кількома днями? Але чому, чому ми нічогісінько з того всього не можемо пригадати?

— Ну, чому ж не можемо, — почухався за вухом Цитрон, — я дещо пригадую.

— Ти?! — Бумблякевич вирячився на нього, як на літаючого оселедця.

— Я не сказав, що пригадую все… Дещо.

— Можна поцікавитися, що саме? — підцьковував Бумблякевич.

— Море… Море пригадую… Розбурхане червоне море і корабель… Нас захоплюють пірати і хочуть повісити на реях… Але тут… тут ми їм говоримо… говоримо…

— Ну!

— Ні, не ми — ти говориш…

— Авжеж, ти нічого не скажеш нового. Все те саме, що розповів Соломон.

— Мені здається, ви несправедливі до нього, — сказав Соломон, — людина намагається пригадати…

— Добре, нехай пригадує, нічого не маю проти, але хай пригадає бодай щось таке, про що не говорили ви. Ну, наприклад, що ж я таке сказав піратам, що нас вони звільнили?

Цитрон морщив чоло і кусав вуста, видно було, як навскач летять думи в його черепку, женуть, мов шалені, натовпом, потоптом, збивають одна одну, падають і не підводяться.

— Ти їм сказав, що знаєш генерала Купчака…

— Про генерала і його доньок я тут усім розповідав.

— Тоді вони спитали гасло.

— Еге ж — гасло! — Бумблякевич обвів тріюмфальним поглядом присутніх.

— Вони гукнули: «Дефіляда в Москві!» А ти… ти відказав: «Кров!., кров… по…» зараз згадаю… по…

Бумблякевич і сам натужно морщив чоло: по чому ж там кров?.. І тоді йому пригадався кучер… По соломі!

— …по соломі! «Кров по соломі!» — мов скелю скинув із пліч Цитрон.

Бумблякевич не вірив власним вухам, адже про гасло він нікому не розповідав. Звідки Цитрон міг знати його? Невже і справді вони прожили два паралельних життя? Одне триваліше, а інше зовсім коротке — дві сторони людської душі, кожна по-своєму…

Цитрон перехилив чарку і винуватим поглядом зиркнув на Бумблякевича.

— Вибач, Бумблику, я не хотів тобі вчинити прикрість.

— Та ні, нічого… Але все це якесь таке дивне… незбагненне…

— Ой, хлопці, та дайтеся на стримане, — сказала Ганця.

— Не беріть си дурного до голови. Поволі воно все виясниться, вляжеться, допасується. А во дивіться на Помідора, щаслива людина!

Помідор, дорвавшись до напоїв, догодив собі так, що поклав голову на стіл і заснув.

— Правду Ганця каже, — кивнув Соломон, — ану ще по чарці. Така ж бо радість — ми знову вкупі! Нам вас так не вистачало! Не журіться, ви тут не занудитеся. У неділю до храму приходять такі парафіянки — умццц! — пальчики обслиниш! Скажи, Дзюню!

Дзюньо тільки відкрив рота, як тут-таки втрутилася Ганця:

— Я ті скажу! Я ті скажу! Стуль писк, старе пудло! [122]

— О, Ганцю, то ви ревнуєте? — засміявся Цитрон. — А є справді до кого ревнувати?

— Де, там! — відмахнулася Ганця. — Самі вертихвістки. Теж мені парафіянки! Тільки те роблять, що очками стріляють. Особливо ті три сестрички, котрих мій Дзюньо вилікував.

— А-а, — закивав Соломон, — три сестрички… Гарні бестії. Але чекайте, — до Бумблякевича, — ви їх маєте знати. Кажуть, що ви побували у них в гостях і навіть разом відбули мандрівку до замку.

— Три карлиці? — перепитав Бумблякевич.

— Які карлиці?! — замахав руками Соломон. — Які карлиці?! Вони колись були карлицями, але наш Дзюньо, наш чарівник, за три сеанси перетворив їх на таких кралечок, що рівних їм хіба в кіні зобачиш. Між іншим, це вони й змалювали ваші подвиги. Віддані прихильниці славетного Бумблякевича, переможця піратів і драконів. Наш Дзюньо чинить справжні чуда. Уявіть собі, що з'явилися разом із тими карлицями ще дві особи, чи то пак півтори — панна з двома головами. Щоправда одна голова у неї була під пахвою.

— Це Лютеція з головою Адольфини! — зрадів Бумблякевич.

— Так от — наш Дзюньо повернув Адольфині її тіло, а Лютеція знову стала паном Цибулькою, оскільки голова останнього посіла таке саме тіло, яке мала й колись. Цієї неділі я їх маю вінчати.

Бумблякевич відчув під серцем тихе сичання ревнощів. Клятий Цибулька! Він уявив собі, як тепер має виглядати Адольфина з тілом Лютеції, панна, яку він позбавив невинності і тим уже мовби заслужив певне право на неї. Не міг собі навіть уявити, що вона могла погодитися на цей шлюб. Адольфина! Така схожа на Мальву його мрій завдяки тому, що образ Адольфини наклався на ефемерний образ Мальви, баченої в дійсності тільки мигцем на балю, і поволі витіснив його так, що Бумблякевич уже й не міг відтворити його у своїй пам'яті. Та, зрештою, в омріяної Мальви і реальної Адольфини виявилося надто багато спільних рис, аби ця обставина не збурила у Бумблякевичу нового спалаху почуттів. Вся любов, яку він плекав до Мальви, Мотрі і Хіврі вихлюпнулася на новий об'єкт. А те, що цей об'єкт із кожною хвилиною усе безнадійніше вислизав із рук, віддалявся і ставав чужим, напоювало його душу розпачем і болем, бажанням негайно втрутитися. Він готовий був мчати до її оселі і за будь-яку ціну перешкодити шлюбові, переконати її, полонити, не віддати нікому. Але порив його потамували сутінки і втома.