Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
АДОЛЬФИНА
За сніданком Бумблякевич вияснив, що Адольфина мешкає з трьома сестрами у будиночку, якого їм збудували вдячні однороги, коли дізналися, що вони найближчі колежанки Бумблякевича.
— Вони ж там і сад впорядкували, і живуть усі разом зі своєю матінкою, — розповідав Соломон.
— А-а, то й матуся із ними? Передумала вдавати з себе покійницю?
— А хто ж нам борщі буде виварювати? Матінка сестер — незрівнянний кулінар. А яке вона вересове пиво варить! А які пишні квіткові настоянки вичакловує! А які фантазійні пляцки пече! У ніч на неділю вона варить величезний казан борщу, яким причащаються усі наші прихожани. А цієї неділі в їхньому саду відбудеться весілля. У суботу на світанку мисливці й рибалки вирушать на лови, а господині з цілої околиці зберуться там, аби наготувати вгощення. Мусите конче їх провідати. Вони будуть нетямитися від щастя. Я разів, може, зо двадцять розповідав їм про вас, а їм усе мало, усе поривалися рушити за вами услід.
Сестри мешкали по той біг гірського хребта, геть зарослого квітучим ворсом вересу, і Бумблякевич, аби не робити великого гаку, подався навпростець через гору. Медовий дух вересу бив у ніздрі і п'янив, підмовляючи впасти на моріжок і полежати, заплівши погляд у білі пухкеники неба. Піднявшись на гребінь, побачив будиночок серед кущів пахнющого жасмину і бузини.
— Пане Бумблякевич! Не вірю! Невже ви? — раптом вигулькнула з-за кущиків матуся сестричок з кошиком вересу. — Ви до нас? Дайте, дайте, я вас поцілую. Як же мої ластівочки будуть втішені! Вони ж за вами услід подалися та ще й мене стару з собою поволокли. А тут надибали ми на добрих людей і лишилися. Ви вже либонь чули про моїх донечок? О-ой, тепер ви їх не пізнаєте! Краса неземна! Чесно кажучи, їм і раніше ніц не бракувало, але тепер то такі зозульки, що тільки смакувати. Шкода тільки, що вони втратили свій безцінний дар — читати чужі думки. Але що я багато пашталакаю, ходімо, я вас проведу. Сідайте позад мене.
І з тими словами стара осідлала кошик, а Бумблякевич, до пуття не розуміючи, що його чекає, слухняно примостився за її спиною. Стара брикнула ногами, і вони по густому й пружному вересу, як по снігу на санях, помчали вдолину, тільки зашелестіло. Вітер свистав у вухах, вривався у вуста і забивав подих, метелики й комахи стріляли в обличчя, лілові хвилі вересу розбігалися вусебіч і котилися вдаль, а бабця, нахиляючись то вліво, то вправо, спритно кермувала кошиком, правуючи до свого обійстя. Розгін був такий шалений, що Бумблякевич заціпенів і з жахом думав про те, що їх чекає внизу. А там уже кошик вилетів простісінько у сад, ковзнувши стрілою по травах і квітах, і зупинився лише, коли стара пригальмувала п'ятами просто біля такої самої альтанки, яку вже він бачив у саду трьох карлиць.
Як і тоді, три сестрички — писані красуні з буйним волоссям, що спадало до пояса, з повними персами навислими над столом — розкладали карти. Ніщо тепер не нагадувало про те, якими вони були два роки тому.
Сестрички, мов по команді, підвели голови і, заверещавши диким вереском, ураз вихопилися навперейми, повалили гостя в траву й заходилися виціловувати, кусати, щипати, м'яти, мотлошити, виривати одна в одної.
— Та, Божечку мій! — сплеснула в долоні стара. — Чи ви дикі? Та ще натішитеся! Чей же він нікуди не тікає. — Та, побачивши, що ніхто її не слухає, а бідний Бумблякевич чого доброго ще задихнеться від цілунків, вирвала жмут кропиви і взялася шмагати дівок по голих литках.
Новий вереск цього разу звістив гостеві порятунок — нарешті міг ликнути повітря. Панни відскочили від нього, чухаючи ноги і заходячись від дзвінкого сміху.
— Якби не ви, — сказав до старої. — були б мене розшарпали.
— Ой! Бумблику, коханий, як же ми за тобою скучали, як ми страждали! — щебетала Емілія.
Панни підсунулися до гостя, але вже його не рухали, розлігшись на траві, наче мавки.
— А ти ані краплі не змінився, — сказала Соломія.
— А як тобі ми? — поцікавилася Лідія.
— Ви незрівнянні. Та у вашу честь мусять лицарські турнії щонеділі відбуватися.
— Ой, не треба нам інших лицарів крім тебе. Скажи, що ти нас кохаєш, — пригорнулася Емілія.
— Авжеж, я кохаю вас, кохаю, але не знаю, котру дужче.
— І не треба, і не треба знати, — заторохтіли сестрички водночас. — Ми всі будемо разом жити. Ми нікому тебе не віддамо. Ми чекали на тебе, ми шукали тебе, виглядали тебе, марили тобою. Ми вірили, що мусить існувати десь таке місце, де збуваються мрії, і ми знайшли його. Ми навіть завели спеціальний альбом, куди записували кожну вісточку про тебе, про всі твої подвиги.
— Боже, яка я рада! — тішилася стара. — Тепер я можу спокійно вмирати.
— Навіть не думай! — посварилася пальцем Лідія. — У нас все тільки починається. Правда, Бумблику?
— Ну, тоді я пішла варити борщ, — сказала стара і подалася в будиночок.
— Кохані мої, — промовив Бумблякевич, — я дуже тішуся, що вас зустрів. Та я чув, що ви примандрували сюди не самі, а з…
— Ах, то ти вже чув і про Адольфину? Вона теж зустріла своє щастя. Ми раді за неї. У кожного своє поняття про ідеал. І ми не бачимо причини, чому б панові Цибульці не бути втіленням чиєїсь мрії.
— Адольфина мешкає з вами?
— А тобі вже кортить і її зобачити? Не журися, скоро заявиться. Вона поїхала з Цибулькою по шлюбну сукню, яку тчуть русалки з річкової піни. До шлюбу їх повезуть у ридвані, запряженому четвіркою однорогів. А русалки усю дорогу аж до храму будуть супроводжувати їх співами.
Бумблякевич знову відчув тужливу заздрість.
— Тобі мабуть буде цікаво дізнатися, — сказала Емілія, — що Адольфина подалася з нами сюди лише тому, що теж засумувала за тобою. Мусимо визнати, що вона після того, як ми з тобою розлучилися, дуже посмирніла, зробилася така, хоч до рани тули, а щоб уже там кого вкусити, то й мови нема. Ми з нею заприятелювали. Та й з Лютецією теж. Ми навіть з Адольфиною змагалися, хто більше почує про тебе цікавих історій. Особливо нас потішила вістка про те, як ви з Цитриновим Вбивцею розправилися з цілим загоном упирів, що блукали лябіринтом і наводили жах на околиці. Адже то були саме ті упирі, яких ми зустріли біля замку. Ви загнали їх у глибоченну шахту і привалили зверху важенними плитами. А на плитах накреслили печать царя Соломона.
— Я так думаю, що вона за Цибульку погодилася вийти заміж тільки тому, що він трохи нагадує тебе, — зітхнула Соломія. — Адже їй і так нічого не світило. Я маю на увазі, не світило побратися з тобою.
— Цікаво. Ви все уже за мене вирішили.
— Це наше право, — промовила Лідія.
— Тільки я все одно не розумію, чому не світило їй побратися зі мною.
— А це дуже просто, — сказала Емілія. — Коли ми з тобою розлучилися, то на півдорозі до С. заночували у гайочку. А вранці, тільки-но рушили далі, як перестріли нашу матінку, котра подалася за нами з цілою торбою харчів. От ми поснідали, поміркували та й вирішили усі разом полинути у пошуках втраченого Бумблякевича. Тут і вчепилася Адольфина, аби і її взяти з собою. Ми погодилися, але поставили одну-єдину умову: вона нізащо не повинна посягати на тебе. Ти наш, і ми тебе нікому не віддамо. Вона пообіцяла. Таку саму обіцянку ми витягли і з Лютеції…
— Коли ще вона була Лютецією, — підхихикнула Соломія. — Але що ж ми усе про Адольфину? Бумблику, чи ти не помітив, які у нас чудові перса?
І вона, схопивши Бумблякевича за руку, притулила до свої грудей.
— А мої! А мої! — затріскотіли дві інші сестрички і навперебій стали смикати його руки й тулити до персів, а Бумблякевич м'яв їх із задоволенням.
Але персами не обмежилося, бо потім настала черга стегон і сідничок, налитих і пружних, тепер він із насолодою повернув їм усі щипки, на які вони відповідали голосним реготом, мовби тільки підстьобуючи його не шкодувати собі нічого, догоджаючи своїй жазі.
Серед того галасу і писку вони й не помітили, як на подвір'я зайшла цікава пара — висока вродлива панна і нижчий за неї голомозий грубасик. І тільки вражений скрик панни струсонув ними, і змусив Бумблякевича одірватися від захопливого заняття. З першого погляду він упізнав Адольфину та Цибульку. Серце болісно тьохнуло і застогнало. Адольфина випустила з рук китицю квітів і, трясучись від невимовного збудження, кинулася йому в обійми. Приголомшений Цибулька заметушився, шукаючи підтримки у присутніх, але ніхто йому не прийшов на допомогу. Сестри прикипіли розлюченими очима до Адольфини і Бумблякевича, які обнімалися і виціловувалися, мовби не знати які в них стосунки були досі. Адольфина заливалася сльозами і лопотіла:
