Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Щоб могла виникнути організація, для цього повинні існувати засоби взаєморозуміння. — Координатор висунув через лаз башточки вічко лічильника Гейгера, тріск якого, здавалося, потроху втихав. — Зверни увагу: певні явища у них взагалі не позбавлені назви чи зв’язку з іншими, але і назви, і зв’язки, які видаються за справжні, — це маски. Спотворення, викликані мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби; те ж саме, мабуть, відбувається й з усім іншим. Щоб підкорити світ, його спочатку треба назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших едемців, вони небагато можуть зробити.
— Так, — погодився з ним Інженер, — але… та сцена на кладовищі, той рів під містом свідчать, можливо, про те, що порядок тут усе ж таки не такий досконалий, як цього хотілося б невідомому володареві. А те, як злякався наш дуплекс склянистої стіни, пам’ятаєш? Видно, не все тут іще йде гладенько.
Лічильник Гейгера над головами в них цокав дедалі лінивіше. Уламки під стіною, яка оточувала корабель, потемніли, тільки грунт іще димів, і у високому стовпі вібруючого повітря дивно погойдувалися зірки.
— Ми вирішили стартувати, — провадив далі Інженер, — а ми ж могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка вдає, що насправді не існує. І… дати їм зброю…
— Кому? Тим нещасним, схожим на нашого дуплекса? І ти дав би йому в руки анігілятора? Ну знаєш…
— Для почину ми могли б самі…
— Знищити цю владу, еге ж? — спокійно підказав Координатор. — Інакше кажучи, визволити їх силоміць.
— Якщо іншого способу немає, то…
— По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що кінець кінцем розмовляєш з калькулятором і що дуплекса розумієш остільки, оскільки його розуміє сам калькулятор. По-друге, ніхто їм того, що в них є, не накидав. Принаймні ніхто із космосу. Вони самі…
— Міркуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! — вигукнув Інженер.
— А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети — це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, боже мій! ГенрикуІ визволення почалося б із того, що нам довелося б убивати, і чим запеклішою була б боротьба, тим менше ми замислювалися б під час дій, убиваючи вже зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стане перед Захисником, — ти добре знаєш, як це легко!
— Знаю, — буркнув Інженер. — А втім, — додав він, — іще нічого невідомо. Без сумніву, вони стежать за нами, і ці вікна, які ми повідчиняли в їхній «непроникній» оболонці, їм напевно не сподобаються. Думаю, що тепер ми можемо чекати нової спроби.
— Так, цілком можливо, — погодився з ним Координатор. — Я навіть думаю, чи не виставити нам якісь далекі пости. Електронні очі й вуха.
— Це забрало б чимало часу й поглинуло б масу матеріалів, яких у нас і так обмаль.
— І про це я думав, через те й вагаюся…
— Два рентгени за секунду. Вже можна висилати автомати.
— Гаразд. Захисника краще підняти нагору, в ракету — про всяк випадок.
Пополудні небо затяглося хмарами, і вперше відтоді, як люди прибули на цю планету, посіяв теплий дощ. Дзеркальна стіна потемніла, по її випуклостях з шумом збігали дрібні цівки. Автомати працювали невтомно, піщані струмені, які виривалися з пульсомоторів, скреготали й сичали на поверхні вирізаних плит, осколки склянистої маси злітали в повітря, дощ обернув пісок на рідке болото. Чорний через вантажний люк затягнув до ракети контейнери, повні радіоактивних уламків, другий автомат лічильником Гейгера перевіряв герметичність кришок. Потім обидві машини волокли вже очищені плити на місця, вказані Інженером, де в фонтанах сліпучих іскор, викидуваних зварювальними апаратами, великі брили розм’якшувалися в полум’ї дуги, скріплювалися одна з одною й утворювали основу майбутнього помосту.
Незабаром з’ясувалося, що будівельного матеріалу не вистачить — і після цілоденної праці, перед смерком, Захисник знову виповз із ракети й зупинився навпроти подірявлених стін. Видовище було пекельне. Дощ не переставав, поступово переходячи в зливу. Неправильні квадратні сонця спалахували в темряві сліпучим світлом, гуркіт ядерних вибухів змішувався з тупим потріскуванням охоплених полум’ям брил склянистої маси, коли вони, падаючи, заривалися в грунт, угору стріляли густі клуби диму й пари, калюжі дощової води випаровувалися з пронизливим свистом, дощ закипав у повітрі, не долітаючи до грунту, високо вгорі міріадами нерухомих рожевих, зелених і жовтих веселок спалахували блискавиці вибухів. Захисник, чорний, наче вирубаний з вугільної лави, осяяний цими спалахами, відступав, повільно повертався на місці, підіймаючи тупе рило, і знову все довкола стрясали громи й блискавиці.
— Це навіть добре! — закричав Інженер Координаторові в самісіньке вухо. — Може, їх відстрашить така канонада й вони дадуть нам спокій! Нам потрібно ще щонайменше два дні!
Його обличчя, залите потом, — у башточці було гаряче, як у пічці, — здавалося ртутною маскою.
Коли вони пішли спочивати, автомати знову вийшли нагору й гули аж до ранку, волочачи за собою шланги піщаних помп, гуркотіли плитами склянистої маси; довкола зварювальних апаратів сліпучою й надзвичайно чистою блакиттю виблискував й іскрився дощ; вантажний люк ковтав нові контейнери з уламками — параболічна конструкція зразу ж за кормою ракети повільно росла, тимчасом як вантажний автомат й екскаватор працювали під її черевом, люто вгризаючись у схил пагорба.
Коли люди прокинулися на світанку, частину склянистого будівельного матеріалу було вже використано на кріплення штольні.
— Це була непогана думка, — сказав Координатор, коли всі зібралися в навігаційній; на столі валялися сувої технічних креслень. — Справді-бо: якби ми почали забирати підпори, стеля могла б раптово завалитися під тягарем ракети, і вона не тільки впала б на поверхню, а ще й роздавила б автомати — вони не встигли б вийти з траншеї.
— А чи вистачить нам потім енергії на політ? — запитав Кібернетик уже з порога.
— На десять польотів. Якщо виникне потреба, ми зможемо анігілювати, уламки, які лежать у відстійнику, хоча в цьому, мабуть, не буде потреби. Ми введемо в штольні нагрівальні шланги й зможемо точно регулювати температуру; коли вона досягне точки плавлення склянистої маси, підпори почнуть повільно осідати. Якщо вони плавитимуться надто швидко, ми в будь-яку хвилину зможемо впорснути до штольні порцію рідкого повітря. Таким чином до вечора ми витягнемо ракету з грунту. Ну, а потім зведемо її вертикально…
— Це вже буде наступний етап, — сказав Інженер.
О восьмій годині ранку хмари розійшлися і засяяло сонце. Величезний циліндр корабля, що досі безпорадно стирчав із схилу пагорба, здригнувся. Інженер пильно стежив за цим рухом — з допомогою теодоліта він вимірював повільне опускання корми. Ніс корабля був уже глибоко підкопаний, порожнечу, що утворилася на місці вийнятої глини, заповнив ліс скляних стовпів. Інженер стояв на значній відстані від ракети, майже біля самісінької стіни, — подірявлена рядами отворів, вона нагадувала руїни якогось видутого із скла Колізею.
Люди й дуплекси покинули корабель. У якийсь момент Інженер побачив постать Лікаря, котрий наближався здалеку, обходячи ракету ззаду великою дугою, але це не зафіксувалося в його свідомості — він був надто заполонений спостеріганням за апаратурою. Тягар ракети тримали тепер на собі тільки тонкий шар грунту і системи підпор, що дедалі розм’якали. Вісімнадцять товстенних тросів бігли від кормових муфт до гаків, уплавлених в наймасивніші руїни стіни. Інженер благословив цю стіну — без неї автомати опускали б і зводили ракету принаймні в чотири рази довше.
По всій мережі кабелів, які звивалися в піску, струм плив до нагрівальних труб, покладених у штольні. Її гирло, яке добре було видно зразу ж під тим місцем, де корпус ракети увігнався в схил, слабо диміло. Жовто-сірі хмари ліниво повзли над невисохлим ще після нічного дощу грунтом. Корма ракети опускалася дрібними ривками; коли вона починала осідати трохи різкіше, Інженер зсовував затискач приладу, і тоді з чотирьох шлангів, які вели до штольні, бив потік рідкого повітря й отвір з гуркотом виригав брудно-білі хмари.
