Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав — і неохоче погодився.
* * *
Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії «Данте», а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати... то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.
Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.
Музика. То симфонічний хор у сто голосів заспівав відомий пасаж, чітко вимовляючи кожен склад моторошного Дантового тексту.
Lasciate ogne speranza, — співали вони, — voi chentrate.
Ці шість слів — найвідоміший рядок Дантового «Пекла» — злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.
Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:
— Lasciate ogne speranza voi chentrate!
Залиш надію той, хто сюди входить.
Розділ 91
Залита червоним світлом, підземна печера відлунювала звуками музики, на яку композитора надихнули видіння пекла: завивання голосів, неблагозвучний вереск струнних інструментів та низький розкотистий гуркіт литавр, що відбивався в гроті підземними поштовхами землетрусу.
Скільки міг бачити Ленґдон, долівкою цього підземного світу була склоподібна поверхня води — темна, нерухома й гладенька, мов чорна крига замерзлого ставка в Новій Англії.
Лагуна, що не віддзеркалює зірок.
Із води піднімалися сотні й сотні доричних колон, акуратно розташованих, здавалося, нескінченними рядами. Кожна з них, піднімаючись на тридцять футів, підпирала стелю печери. Колони підсвічувалися знизу кільканадцятьма окремими червоними прожекторами, що створювали сюрреалістичний ліс освітлених стовбурів, які губилися, поволі зливаючись у темряві, наче якась ілюзія, спричинена дзеркальним ефектом.
На підніжжі сходів Ленґдон і Брюдер зупинилися, на мить затримавшись перед примарною порожниною, що ви- днілася перед ними. Здавалося, сама каверна світилася лиховісним червоним відблиском, і Ленґдон, придивившись довкола, спіймав себе на тому, що мимоволі дихає якомога поверховіше.
Повітря внизу виявилося навіть важчим, аніж він очікував.
Віддалік ліворуч професор побачив натовп. Концерт відбувався глибоко в підземеллі, а публіка сиділа на широких платформах. Кілька сотень глядачів розміщалися концентричними колами довкола оркестру, а ще близько сотні стояли по периметру. Інші глядачі розташувалися трохи далі, на широких пішохідних містках; спершись на міцні перила, вони вдивлялися у воду й слухали музику.
Ленґдон мимоволі обмацував поглядом це море аморфних силуетів, видивляючись Сієнну. Та її ніде не було видно. Натомість він побачив постаті в смокінгах, сукнях, бурках і навіть туристів у шортах і футболках. Цей зріз усіх верств людства, представники яких зібралися тут, у темно-червоному світлі, нагадав Ленґдону учасників якоїсь окультної меси.
«Якщо Сієнна тут, — збагнув професор, — то вистежити її буде майже неможливо».
Цієї миті повз них пройшов опецькуватий чоловік, який, покашлюючи, рушив сходами нагору. Брюдер рвучко обернувся й провів чоловіка пильним поглядом. Ленґдон відчув у горлі легенький лоскіт та поколювання, але швидко переконав себе, що то йому здалося.
Нарешті Брюдер обережно ступив на пішохідний місточок, зважуючи можливі варіанти дій. Шлях перед ними був схожий на вхід до лабіринту Мінотавра. Місток швидко розгалузився на три, кожен із них у свою чергу теж розгалузився, потім містки розгалужувалися знову і знову, утворюючи підвішений над водою лабіринт, який, звиваючись між колонами, губився в темряві.
«Я опинивсь у лісі темному й густому, — подумав Ленґдон, пригадуючи зловісну першу пісню Дантового шедевра, — бо збився із прямого шляху».
Ленґдон уважно глянув через перила на воду. Вона була приблизно чотири фути завглибшки й навдивовижу чиста. Із-під тонкого шару осаду крізь неї проглядала долівка резервуара, викладена кам’яними кахлями.
Брюдер швидко зиркнув на воду, буркнув щось незрозуміле, а потім знову підняв погляд на приміщення.
— Ви не бачите чогось схожого на те місце, яке Цобріст зняв у своєму відео?
«Тут усе схоже», — подумав Ленґдон, вивчаючи пильним поглядом вологі стіни довкола. Він кивнув на найвіддале- ніший куточок печери, розташований праворуч, далеко від натовпу, що зібрався біля помосту з оркестром.
— Гадаю, що це десь отам.
Брюдер кивнув.
— Інтуїція підказує мені те саме.
Вони поквапилися містком, вибравши праве відгалуження, яке повело їх геть від юрми, до найвіддаленіших закутків осілого палацу.
Коли вони йшли, Ленґдон збагнув, наскільки легко заховатися тут на ніч непоміченим. Мабуть, саме так і вчинив Цобріст, щоб зняти своє відео. Ясна річ, якщо він щедро оплатив цілий тиждень безкоштовних концертів, то з таким самим успіхом і з такою самою щедрістю міг оплатити свою приватну екскурсію резервуаром, щоб печеру зачинили для відвідувачів.
«Утім, це вже не має жодного значення».
Брюдер прискорив крок, наче намагаючись поспіти за темпом симфонії, який тим часом пожвавився до послідовних низок каскадних напівтональних інтервалів.
Данте з Верґілієм спускаються до пекла.
Ленґдон уважно придивлявся до крутих, вкритих мохом стін віддалік праворуч, намагаючись сумістити їх із тим, що вони бачили на відео. На кожному розгалуженні містка вони звертали праворуч, усе віддаляючись від натовпу й прямуючи до найдальшого кутка величезної порожнини. Озирнувшись, Ленґдон був ошелешений відстанню, яку вони здолали.
Вони майже підтюпцем проскочили повз купку гостей, а в найвіддаленішій частині печери завважили, що кількість людей, які їм траплялися, поступово зійшла нанівець.
Брюдер і Ленґдон лишилися самі.
— Тут усе таке однакове, — безпорадно мовив Брюдер. — Де ж нам починати?
Ленґдон був розчарований не менше за нього. Він чудово пам’ятав відео, але ніщо довкола не кидалося в очі як знайома картина.
Ленґдон придивився до інформаційних табличок, що рясніли вздовж пішохідних містків. В одній ішлося про те, що печера мала об’єм аж двадцять один мільйон галонів. У другій розповідалося про колону нестандартної форми, яку під час будівництва резервуара поцупили із сусідньої споруди. А на третій виднівся контур старовинної гравюри, яка потьмяніла й стала невидимою, — символ заплаканого жіночого ока, яке проливало сльози за всіма рабами, що загинули під час будівництва цього резервуара.
Раптом Ленґдон, побачивши на якомусь дороговказі од- не-єдине слово, закляк.
Брюдер теж зупинився й обернувся.
— Що сталося?
Ленґдон показав на табличку.
На ній біля стрілки, що вказувала напрямок, виднілося ім’я страхітливої Горгони — сумнозвісної потвори жіночої статі.
МЕДУЗА=>
Брюдер прочитав табличку й знизав плечима.
— Ну то й що?
Серце Ленґдона закалатало.
Він знав, що Медуза — це не тільки жахлива істота зі зміями замість волосся, чий погляд міг обернути на камінь усіх, хто на неї подивиться; вона була також важливим «діячем» грецького пантеону підземних божеств... і належала до особливої категорії, відомої як хтонічні потвори.
Спустися вглиб осілого палацу...
Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...
«Медуза вказує напрямок», — збагнув Ленґдон і кинувся бігти по містку. Професор зиґзаґами мчав у темряву, орієнтуючись на таблички з Медузою, і Брюдер ледве за ним встигав. Нарешті Ленґдон добіг до глухого кута — невеликого оглядового помосту біля підніжжя найдальшої правої стіни печери. І перед його очима постала неймовірна картина.
Із води піднімалося колосальне скульптурне зображення, вирізьблене в мармуровій брилі: то була голова Медузи зі звивистими зміями замість волосся. Її присутність тут ставала ще химернішою від того, що голова Медузи покоїлася на шиї догори дриґом.
