Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона — звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.
— Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.
— Він побачив свою ціль.
— Гробницю Дандоло.
— Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, — прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.
— Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбува- ний напис.
HENRICUS DANDOLO
Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.
А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.
Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.
Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.
Господи милосердний.
Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».
Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.
— Я чую її, — прошепотів він. — Чую дзюрчання води.
Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.
Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»
Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напів- затопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні... десь попід ними.
Спустися вглиб осілого палацу...
Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...
Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.
Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.
— Місрате, — почав Ленґдон. — Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.
Місрат через силу кивнув.
— Гаразд.
— Тут, на гробниці Дандоло, можна чути, як під каменем кудись тече струмок. Нам треба знати, куди саме тече ця вода.
Місрат похитав головою.
— Не розумію. Звуки води можна почути під долівкою в будь-якому місці Айя-Софії.
Усі аж заціпеніли.
— Так, — продовжив Місрат. — Особливо коли йде дощ. Айя-Софія має дах площею приблизно сто тисяч квадратних футів, які треба осушувати, і цей процес часто розтягується на кілька днів. Зазвичай не встигне скінчитися дренаж, як починається новий дощ. Тому звуки води є тут вельми звичним явищем. Можливо, вам відомо, що Айя- Софія стоїть на великих порожнинах, заповнених водою. Нещодавно навіть фільм документальний зняли, в якому...
— Так, так, — сказав Ленґдон, — але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?
— Звісно, що відомо, — відповів Місрат. — Вона тече туди, куди стікає вся вода з Айя-Софії, — до міського резервуара.
— Ні, — заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. — Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.
— Так, — сказав Місрат. — Ото і є міський резервуар — велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомшлива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але...
— Де він?! — суворо спитав Брюдер, і його голос відлу- нив у безлюдному залі.
— Резервуар? — перелякано спитав Місрат. — За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. — І він махнув рукою, показуючи назовні. — Він називається Єребатан-сараї.
— Сараї? — задумливо спитав Ленґдон. «Це як Топкапи- сараї?» Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-сараї повсякчас траплялися їм на очі. — Але... а чи не означає «сараї» палац?
Місрат кивнув.
— Так, означає. Назва нашого давнього резервуара — Єребатан-сараї. Це означає «осілий, або вгрузлий, палац».
Розділ 90
Коли доктор Елізабет Сінскі з Ленґдоном, Брюдером та їхнім переляканим і спантеличеним гідом вискочили зі Святої Софії, дощ не на жарт розходився й падав стіною.
«Спустися вглиб осілого палацу», — подумала Сінскі.
Вочевидь, щоб потрапити до міського резервуара Єреба- тан-cdpai, треба було пройти назад до Блакитної мечеті та ще трохи на північ.
Місрат ішов попереду.
Сінскі не бачила іншого виходу, як сказати Місрату, ким вони є насправді і що поспішають до Єребатан-сараї, щоб усунути біологічну катастрофу, яка може початися в осілому палаці.
— Сюди! — гукнув Місрат, ведучи їх крізь темний парк. Громаддя Святої Софії лишилося позаду, а попереду виблискували під дощем казкові мінарети Блакитної мечеті.
Швидко крокуючи поруч із Сінскі, агент Брюдер давав команди своїй групі — наказував їм прибути для зустрічі до входу в міський резервуар.
— Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, — захекано сказав Брюдер. — Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний...
— Стривайте, — гукнув йому Місрат. — Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!
Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.
-Що?!
— У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.
Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.
— Місрате, — сказала Сінскі. — А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?
— Боже, борони, — відповів Місрат. — Та вода наповнює резервуар... і, зрештою, просочується в землю.
Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. «Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?»
Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, — пояснив Місрат, — експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. — Він знизав плечима. — І нині це звичайний туристичний об’єкт.
Сінскі рвучко обернулася до Місрата.
«Туристичний об’єкт?»
— Стривайте... Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?
— Аякже, — відповів Місрат. — Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води — пішохідні місточки... там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.
Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.
