Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Тіло її лишилося на ґанку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.

— Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою, Варко, покинь мене…

Вони летіли поруч у ясному етері.

— Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.

— Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.

— Ще рано про це казати, — сказала Варка.

— Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.

— А ви проженіть!

— Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.

— Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.

— Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.

— Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.

— Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.

— А я вам не шкоджу, — сказала Варка.

— Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.

— Та яка ж вам од того шкода?

— Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.

— Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.

— Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.

— Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ґанку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.

— Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.

— Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.

— Де там ранок! Нічна твоя наука починається.

Хлопець сів на лаві й чухмарився.

— Голова мені крутиться, — сказав. — Може б, ми на завтра відклали?

Позіхнув, не затуляючись, і ледве стулив рота, коли відчув, що тверді пальці схопили його за вухо і звели з лави.

— Не я тебе до себе прикликала, — сказала стара залізним голосом, — а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишнє. Все солодке й приємне; забудь, що ніч — для спання, бо саме вночі всі таємні оборудки чиняться. Не собі ти вже починаєш належати, хлопче, а світу!

— Пустіть мене, бабо, болить!

— Болітиме тобі ще не так! — скреготіла над його головою стара. — Коли ти людям серце віддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпітимеш, а вони тобі в обличчя плюватимуть. Від ночей безсонних і від того, що голова в тебе розвалюватиметься від думок. Од того, що тобі цілий вік стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а інших обіднити. Проклятий будеш!

— Ви мені вухо відірвете! — заскімлив хлопець, і сльози потекли йому по лицях.

— Нехай і відірву, — рипіла стара. — Відірву й пришию, є в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподівайся лакоток!..

Зрештою, відпустила вухо, і хлопець упав на коліна, тер вухо й ридав.

— Вилий з очей усі сльози, — сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. — Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрі очі, а тільки виплакані. А ні, є тобі час одмовитися й утекти від мене.

— Не можу я втекти від вас, — сказав хлопець. — Самі ж бо знаєте: послано мене…

— Коли ж послано, терпи!..

Спинилася під вікном, висока, виструнчена і, здається, зовсім не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорі.

Опускали до землі невидимі нитки, наче довгі й тонкі ноги, і нечутно ступали ними по росі.

— Зараз ми зірку з неба стягуватимемо, — сказала Жабуниха. — Підійди ближче й вибери, яку захочеш.

Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Іванихою й дивився. Поступово наливався тією урочистістю, що нею аж дихала стара, і небо раптом почало наближатися до нього. Зорі більшали й більшали, і він уздрів ті нитки, що були ними обсновані.

— Кожна зоря — це золотий клубок, — прошепотіла біля нього Жабуниха, — і його легко розплутати. Вибирай!

Він помітив, що вони різнобарвні, ті зорі. Жовті, сині, голубі, червоні, рожеві пливли в темно-синьому киселі. Його рука мимоволі потяглася, перейшла через шибу, як світляна, і майже досягла однієї з них — жовтої.

— Жовту вибрав! — засміялася стара. — Жовтої нам і треба. Жовта — це, хлопче, гроші. Але не твої і не нічиї, а людські. Ми людям віддаємо свою силу, а натомість живемо з того. Стривай, зараз ми її візьмемо.

Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в’язалися вузли зір у ньому.

— Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв’язавши розірвані краї.

Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв’язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв’язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.

— Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.

Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…

Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.

— Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!

Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.

— Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!

Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:

Перейти на страницу:

Шевчук Валерий Александрович читать все книги автора по порядку

Шевчук Валерий Александрович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Дім на горі отзывы

Отзывы читателей о книге Дім на горі, автор: Шевчук Валерий Александрович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*