Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені!
Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.
— Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!
Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.
— Що мені робити, що робить?! — заметався по хаті хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте!
На те почув він тихий, рипливий сміх. Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу.
— Пізно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було відмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже ні!
— Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець.
— Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.
— То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?
— Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.
Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна.
— Що ж мені робити ще? — спитав.
— Спати обоє будемо. Поклади мене на піл. Не бійся, легка я вже, як хмиз…
Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся.
— Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зітхнула, наче згадала щось болюще.
— Щось іще? — повернувся до неї хлопедь.
Але вона вже спала. Рівно дихала, зносячи висхлі груди, і світло, яке облило її в цей мент із вікна, зовсім посинило їй обличчя. Лежала синя й спокійна, і він раптом відчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору і стис вказівного пальця. Тоді з вікна через лутку скочив до нього білочубий хлопець із небесно-синіми очима. Зустрілися поглядами, і він відчув, що щось утрачає в цьому світі. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що раніше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець із небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотілося віддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його біля серця. Ще хоч хвилину, мить, але біла рука вже стисла перед ним пальці, сховавши те, про що він думав. Хлопець із небесними очима засміявся і знову поліз через лутку вікна.
— Віддай! — закричав юний чарівник. — Чуєш, віддай! Але йому відповіла луна, наче стояв він у глибокій кам’яній долині, бувши у ній сам як палець.
Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволено смоктала її, як цукерок. Запах бузків хвилею плив із горба і огорнув малу хатину, на призьбі якої самотньо завмер хлопець. Від села до вигону гнали худобу пастушки, і курява за ніч настільки зволожіла, що й не димілася. Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька.
Аж здригнувся, коли почув кроки.
— Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловік, переступаючи перелаза. — Щось ти мені не до знаку. Доброго тобі ранку!
— Доброго ранку! — відказав, наче луною віддав, хлопець. — Нетутешній я…
— А стара де?
— Слаба вона. Вже і з ліжка не встає…
Чоловік присвиснув і присів біля нього.
— А ти теж за поміччю чи родич неїн?
— Родич, — відказав хлопець. — Чогось хотіли?
— Що ж хотіти, коли слаба. А я думав, що ці чортиці не хворіють…
— Чого це — чортиці? — аж перелякався хлопець.
— А хіба ні? Де б то простий чоловік знав ті чари? Чорти їм нашіптують. Або, візьми, зілля! Для мене воно все однаке: бур’ян, та й годі. А вони ж ні: те від того, а це від цього.
Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням.
— Але прийшли таки до неї, коли припекло, — сказав хлопець.
— Бо припекло. Може, вона тільки прикидається? — підморгнув чоловік. — Мати моя он на стіни лізе, так їй болить!
— Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги їй покорчило.
Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця.
— Отакої! Це вже, певне, Бог кара! Коли Бог кара, чортяка не оборонить!.. Що ж мені робить з моїм нещастям, не порадиш?
— Підіть до Варки Морозівни.
— Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе відьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з їхнього кодла?
— Моя мати її сестра у других.
— Та я не про те, — сказав чоловік. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж відун?
— Ні, — сказав хлопець. — Прийшов провідати тітку.
— Шкода, — знову сплюнув чоловік. — А може, я зайду, спитаюся?
Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку.
— Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав.
Хлопець кивнув.
— Ну, то трясця її бери! — махнув рукою чоловік і пішов до перелазу. — А ти чого не тікаєш відсіля? — повернувся від перелазу. — Тікай, бо ще відьмацтво тобі перекинеться!
Але хлопець знову нічого не відповів. Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з’явився. Тоді хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Він звівся, аж хрупнули йому кістки в колінах, і, рвонувши двері, став на порозі.
— Ти тут? — мирно спитала стара. — А я вже боялася, що втік.
— Мені нікуди тікати, — сказав хлопець.
— Хто це гомонів?
— Якийсь чоловік приходив. Хотів од вас помочі.
— Тепер мені самій треба помочі, — сказала Жабуниха. — Ходи набери в повітці хмизу, розпалиш у печі.
— Холодно вам?
— Холодно? — стара засміялася. — Таж звісно, холодно. Але не для тепла мені потрібен вогонь. Варитимеш зілля, щоб хоч трохи ноги мені зарухалися. Я вже випросила у них на цей день.
— В кого це «в них»? — спитав хлопець.
— А хіба я знаю, хто мною вершить? — сказала Іваниха Галайдиха. — Коли треба мені чого, прошу в обох: і в Бога, і в диявола. Хтось там мені із них і пособля…
Сиділа на лаві, куди він її посадив, і парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт їй боліло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зілля, а потім грів те, що вистигло у цебрі. Водночас і біля каші порався, і та солодко булькала, пріючи під покришкою.
— Треба нам покинути цю хату, — сказала Жабуниха, — бо коли взнав той чоловік про мою болість, скоро ціле село сюди стічеться. Та й незатишно стало мені тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зіллі розумітися.
— Куди ж ми підемо, коли ви такі кволі?
— Зможу йти сама, ітиму, — мовила Жабуниха. — А ні, запакуєш мене в лантух і понесеш. Тільки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозі ще легша тобі буду. До лісу ми втечемо.
— По мені, хоч і до лісу! — сказав хлопець, насипавши в миску каші.
— Мені не сип, — застерегла стара. — Мені вже, хлопче, земна їжа ні до чого. Та й легша тобі буду, не поївши. Горщик теж з собою візьмеш і мірку пшона, щоб не пропав там голодний.
— Ще встигну поїсти?
— Встигнеш. Той чоловік — це Василь Корогода — саме жінці своїй про мою болість оповіда. Потім його жінка по селу побіжить…
— А ви як те пізнали? — спитав хлопець, наминаючи кашу.
— Добрі вуха маю, — сказала стара й засміялася. — Той, хто чує голос трави, чи не втрапить такої дрібниці?
— А звісно! — сказав хлопець і якийсь час мовчав ївши. Зрештою, обізвався поважно: — От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудіть собі ніг. Я донесу вас до лісу, а там ходити більше буде тра…
