Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
За вихідну гадку бере він оце обвинувачення, нібито він "троїть Русь": хоче утворити ще третє релігійне угруповання. В своїй першій відповіді з Києва він, мовляв, це вже був зазначив, що його завдання — не дальше дроблення, а навпаки, релігійне об’єднання розділеної Русі. Помітивши, що він і інші "скрибенти" православні останніх тридцяти літ вчинили цей розділ своїми єресями, він завернув з цеї погибельної дороги і повернувся від схизми до правдивої православної віри, що заховалася в західній церкві, і тепер прикладає всі свої зусилля, щоб переконати схизматицьку руську церкву в необхідності виріктися помилок і єресей цих популярних "скрибентів", котрих — і його, Смотрицького, в тім числі — вона виносила під небеса. Вона мусить об’єднатися з уніатською половиною, в одності з західною римською церквою правдивою, бездоганною в своїй доктрині. На це він написав свою "Апологію", з оглядом різниць обох церков, і сподівався на київському соборі довести справедливість своїх поглядів і спасенність намірів, але тут справдилося прислів’я: "хто вкрав, той прав, а в кого вкрали — того повісити" 1.
1 Chto wkraw, toy praw, a u kogo ukradziono, tego obiesic, c. 15, перша половина, очевидно, живцем народна.
Автор коротко оповідає, не додаючи нічого цікавого до звісної вже з "Протестації", історію "Апології", полемізує з "Апологією" — з тими виразами, якими вона відзивається про нього, про обвинувачених ним скрибентів, сердито відказує на "духовний стан", що так суворо розправився з ним на соборі і в звідомленні про нього ("Аполлеї"), і кінець кінцем відзивається до віленських братчиків, що, мовляв, так багато завинили в ширенні тих єретичних писань — їх друкуванні, вихвалянні й популяризуванні, аби тепер разом з ним взялись виправляти заподіяне лихо: засудити єресі "нових скрибентів", що розвели схизматицьку руську церкву від уніатської, і помагати їх об’єднанню.
З становища тактики Смотрицького і, мабуть, можна сказати — всеї тої уніатської групи, з котрою він разом ішов, цікаве те, що коли півроку тому в своїй "Апології" він виступив як член православної неуніатської церкви, який тільки доходить пересвідчення в необхідності з’єднання з уніатською, в "Паренезисі" він уже доволі одверто заявляє себе уніатом. Він противставляє себе православним, не рахує себе спільником їх церкви, підчеркує віленським братчикам, що він уже не з ними — він з уніатами, з латинниками, визнанцями правдивої віри. Але це не значить, твердить він, що він відступив від східної церкви, він вернувся до православної віри тої, що була в предків його, а занечистилася за останні тридцять років єресями і богохульствами "нових скрибентів". Він відкинув тільки ці помилки і єресі, а зістався в старій православній вірі, що пробувала давніш і тепер пробуває в одності з західною церквою і в ній хоче зістатись до кінця свого життя.
"Отже, коли я в своїм пізнім віку, під старі літа, стоючи одною ногою в могилі і щогодини можучи розстатися з цим світом, поніс цю відміну, то поніс з ласки Бога мого і з бажанням спасення свого. Бог своїм добротливим милосердям своїм зглянувсь на мене; його всевидяще око доглянуло те моє лихо, що до погибелі приводило душу мою. І я його добротливому милосердю дякую, що він змилувався надо мною хоч у старості і дав мені хоч у пізнім моїм віку час до покути, що ніколи не буває запізно. Мені досить того, що я з ласки божої спам’ятався хоч рано, хоч пізно, чи молодо, чи старо, а тільки що спам’ятався. На мою думку, спам’ятавсь я досить молодо, коли спам’ятався ще в моїм дочаснім життю. Той запізно і старо спам’ятується, що, зійшовши з цього світу і своєю бідою покаравшися, побачить своє лихо і спам’ятається — вже по часі. Бо в пеклі покути нема, там і молоді застарі. А в небі й старі відмолоджуються.
Тому що богохульства, блуди і єресі, понаписувані мною в "Ляменті" і в інших моїх писаннях на маєстат божий, загрожували мені вічними муками, мусів я їх перемінити на догмати православної віри. Але через цю зміну не відступився від св. східної церкви. Боже того боронь! То мої вороги так криво мене обмовляють. А я в ній зістаюсь у такій 1, якою вона перших предків моїх в народі руськім породила.
1 В цім слові я бачу помилку в друк. оригіналі і перекладаю відповідно до логічного ходу думок автора.
В єдності з св. західною церквою вона мене (в собі) має й матиме, аж доки у себе, дасть Біг, гробними пеленами повине, та й по смерті таки в ній жити моя надія.
Не відступив я від віри, Боже мені того не дай! Тільки Цурні можуть так про мене думати. Я зістаюсь і стою при вірі. Відлучив від себе тих, що втратили віру, а зістався з тими, що ніколи віри не тратили. Зизанієву, Філалетову, Ортологову, Клірикову і тим подібних скрибентів віри — себто богохульства, наклепи, брехні, блуди, єресі — я від себе відкинув, спасенних догматів православної віри св. предків моїх, св. східної церкви тримаюсь. Вірю в них і визнаю, і на минулім київськім зборищу належало мені за них душу свою положити. Тільки не з іншої причини як з божого допусту прийшло моєму життю урятуватись, як бачу, за те, що я так довго затаював ту спасенну справу і вважав на речі, на мій погляд, малі, але на божий суд, як я тепер переконався, аж занадто малі. Я того жалую і божої доброти прошу, аби мені то пробачив і не позбавляв мене одержання вінця смерті за правду божу, мною виложену в час, коли він позволить.
Я тої віри, котрою Русь давніш завсіди вірила. А як учить Зизаній, Філалет, Ортолог — так Русь ніколи не вірила, і я так не вірю. А хто так вірить, як вони вчать, ті далекі від царства божого, перед Богом то кажу! Вони мерзкі єретики і обридливі хульники, я їх від себе через те відтрутив і всякого стиду в старості моїй відступив, не хотячи ані вірити так, як вони вчать, ані боронити їх науки словом або ділом, так як я на шкоду своєї душі робив у давніших часах. Бути злим — це сором; відступити правої віри — це сором; а стати добрим з злого, католиком з єретика — це не сором, а велика перед Богом і людьми похвала.
Більший сором, коли хтось за молодих літ буває розумний, а в старих дурний, ніж коли замолоду хто буває дурний, а на старість розумний, бо в молодих літах нерозум — річ натуральна, а старому відповідний розум. Я за молодих літ моїх ішов сліпо за сліпими провідниками, а в старих літах іду видющо за провідниками видющими. Відкинувши геть від себе блуди й єресі Зизанієві, Філалетові, Ортологові. тримаюся православної віри моїх предків, греків і Русі... І научила мене (тої віри) не Дермань, а той, хто її дав, і далеко скорше, ніж скільки я в Дермані живу" (відповідь на закид, що він відступив православної віри, щоб дістати дерманську архімандрію, с. 25 — 7)".
Закликаючи Віленське братство і з ним увесь руський нарід іти його прикладом і відбудовувати стару спільність східної церкви з західною, автор з огляду на те, що дотеперішні проби релігійного порозуміння, підіймані в останніх роках, не могли дійти кінця, вказує причину такої неохоти в зверхності царгородського патріархату, що йому не хочуть піддатись назад уніатські владики. Як вихід вказує емансипацію руської церкви від царгородського патріархату за прикладом новоутвореного патріархату московського та інших автокефальних православних церков. Проектує утворити окремий патріархат руський, для земель Української й Білоруської: в ній об’єднались би і уніатська, і схизматицька православна церква 1. Це було організаційне гасло — як я вже сказав, висуване в той час патроном Смотрицького м. Рутським (чия була ідея — Рутського чи Смотрицького, не можемо знати). В меморіалі своїм, в справі проектованого собору, поданім нунцієві десь на поч. 1629 р., Рутський приготовляє його до цього постулату як домагання православних (очевидно, київського ієрархічного осередку) і висуває кандидатуру Могили як можливого і вповні приємного патріарха 2.
