Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Ніхто з них не зазнає ніколи утіх віри християнської, що приходять з слухання слова божого. Живуть як худоба! Коли у нас тут ідуть до церкви, тільки з страху кар, по спасенне причастя, коли вже конають, то що сказати про інші краї того ж послушенства, де тих кар нема?
А то не через інше, тільки з того, що вони в однім і в другім смаку не чують і його не знають: чого не знають, того й не бажають.
Тому-то не тільки не зашкодило б то народові руському, якби він за прикладом інших націй "удільного" архієпископа або патріарха в себе настановив, але то дуже було б для нього корисно і щодо тіла, і щодо душі.
Бо за таким свійським церковним справцею собори відправлялися б поважно, церковні недостатки заповнювалися б і все корисне для церкви і спасенне без усяких перешкод обговорювалося б і здійснялося. І незадовго, дав би Бог, до того б прийшло, що з духовного багатства руської церкви й інші народи з того ж язика й обряду стали б користати.
Бо тепер чи в нас катехізи?
Чи в нас постілля? 1
Чи в нас життя святих?
Чи в нас якісь спасенні екзерциції духовні?
Ще з тих святих віків "Соборники" читаються, читаються "Прологи", але й тих ні той, що читає, не розуміє, ані ті, що слухають, і діється так, начеб ті читальники голодному коло рота якимсь смачним куском махали, а не давали з’їсти ні собі, ні слухачам.
Що більше ще нас мусіло подвинути до заходів коло удільного для нас патріарха, це те, що часто трапляються патріархи-святокупці 2 — як той, що по багатьох інших і теперішнього був з престолу зсадив і на вигнання запроторив. Трапляються і єретики — як між багатьма іншими й теперішній 3, про котрого йде такий голос тепер не тільки по Україні, а й скрізь. А нарешті найголовніше, що нас побуждає мати удільного попечителя церковного, — це схизма" (с.31-4).
1 Збірник поучень, розложених на дні й свята — те в нашому тодішньому письменстві звалось "Учительним євангелієм".
2 Що купують собі в уряду патріаршу гідність.
3 Лукаріс.
Автор у коротких словах повторює звісну вже нам аргументацію, що вина схизми падає на православну сторону, бо римська церква чиста від яких-небудь єресів, спеціально від усіх тих, що їй закидаються з православної сторони. Тому православні повинні шукати повороту до неї, щоб вийти з погибельної схизми. Віленське братство, яке своїм впливом зробило так багато для відчуження православних від римської церкви, через єресі нових скрибентів, ним ширених, так тепер мусить ужити свого авторитету на те, щоб відтягти руський нарід від їх блудів і привести до "святої єдності" (с. 35).
Крайня пора покінчити з гаслом: "нехай все буде постарому", що розбило останній київський собор 1.
"Старина, старина", — а вони в новині по шию! Дай, Господи, старину, і ми про це Бога неустанно просимо. Але старина ділом, а не словом, істотою, а не гадкою, та ще й хибною. Хіба єдність церковна не старожитня? Що в християнстві є над нею стариннішого?" 2. І Смотрицький починає викладати всі ті призбирані за останні десятиліття факти й легенди, що мали свідчити про спільність руської церкви з західною, про переговори з папами, признання папського примату і т. д.3 Заспокоює, що унія нічого не змінить в обрядовості й практиці руської церкви 4, навпаки, вона одна може урятувати руський нарід від повного упадку, що на нього насувається 5. Тут знову читаємо ті страхи й погрози неминучою денаціоналізацією Русі, розсипані автором уже в "Апології".
1 "Цей собор недавній для того саме були ми й визначили, щоб про це порадитись і не допустити далі ширитися тому лиху (роздвоєння руського народу). Але ненавидець єдності церковної (диявол) відразу тому запобіг — через того, що то кричав: "Що ми, православні, будемо з єретиками в вірі єднатись?" Так і стало на тих, що за тим першим голосом закричали: "Нехай буде все по-старому". Наче б це по-старому було — в нових єресях плутатись, а старих догматів православної віри відступати" (с. 45).
2 с. 45-6.
З с. 46-7.
4 с. 48-9.
5 с. 51.
"Колись бачилося цілі доми княжі, панські, шляхетські в церкві твого набоженства; воєвод, каштелянів, старостів, державців та інших урядників двірських і земських гідностей та преложенств. Про таке їх змалення — щоб не сказати винищення, котре тепер бачиш, — ані думалось, мабуть. Тепер багато славних фамілій не бачиш уже зовсім, інші понижені, багато знов роздвоєних: батьки — русь вашої сторони, а сини й доньки — католики. Коли батьків не стане, якого собі помноження сподіваєшся? Батьки — русь вашого обряду, породили потомків на його розмноження; чи від їх католицьких потомків сподіваєтесь розмноження русі свого набоженства в їх потомках? Не думаю! То вже уплило".
І автор дає реалістичне, доволі вульгарне, але дотепне порівняння національного стану з станом тіла:
"Поглянь тільки, преславне братство, як то ще небагато літ тому нашої віри нарід був утучений (угодований) славними фаміліями і високими дигнітарствами: був він тоді тілистий і грубий, багато прикрашений, носив на собі пояс свобід і вільностей тої пресвітлої Корони, і той пояс на нім гарно лежав і добре приставав, цупко його тримавсь 1.
Потім, під наш уже вік, як спало йому немало (з тіла), так йому той пояс ослаб, що здається — ледве що пристає: а це не більше як за тридцять літ. За других тридцять хто вже дочекає, а я набагато заложуся: якого тіла на нім сподіватись? Певне, такого схудлого, що на нім той пояс і триматись не зможе: сам собою з схудлих бедер його спаде! Бо пояс той стоїть в одній своїй мірі, а тіло народу твого — тих, що тим поясом прикрашаються, — так худне і тоншає, що не зможе й утримати на собі того багатого і розкішного поясу. Хоч ніхто поясу не буде з нього здіймати, само воно його втратить, втративши свою повноту і силу. Втративши її, не поткнутись тобі на сойми та трибунали: лавиця міська — все твоє пристановище, та і з неї тебе2 й інших багатьох до того часу висадять. А з тим прийдеться руському народові твоєї сторони, як він зістанеться без поясу, поневолі то вчинити, що він тепер, ще в поясі, міг би вчинити доброю волею. Те, що тепер, поки на нім ще той пояс яко-тако тримається, він міг би зробити, поважно затримуючи на своїм тілі і забезпечуючи свій пояс, то він, втративши пояс, буде змушений учинити без усякої надії вернути собі той пояс.
1 Для відповідного зрозуміння треба пригадати, що в тодішнім костюмі пояс грав дуже велику роль, був предметом особливо виставним, дорого прикрашеним.
2 Віленських братчиків, міщан і православних міщан інших міст.
І справдяться на нім варті пам’яті слова одного набожного мужа, що в немалім згромадженні шляхти народу свого руського так сказав: "Нарід наш руський тоді до унії приприступить, як схлопіє". Так якби сказав: "Коли у нього шляхти не стане і вільності йому не будуть служити". І до того таки дійсно, явно і споро йде! Бо як на початку унії трудно було в однім воєводстві перелічити шляхетські доми руської віри, так тепер по всіх краях Руської землі їх всі на пальцях одної руки можна порахувати. Тоді, купуючи св. єдність, не так легко її купимо, коли тепер нею з покупном погорджуємо" (54 — 5).
От Смотрицький і закликає Віленське братство використати момент, коли перехід на унію ще може принести не тільки релігійні, моральні, церковні, але й політичні користі руському народові, а як один з вдячних способів цеї акції висуває утворення руського патріархату, що мав би заступити місце царгородського.
"Ведім переговори з братією і шукаймо способу до об’єднання розрізненої Русі. Обговорюймо його і ним привертаймо єдність св. церкви руської. А за приверненням її (церковної єдності) переносьмо з’єретичену патріархію між наш руський католицький нарід. Александрійський патріарх за нинішніх часів резидує в Каїрі, а все-таки він александрійський. І коли правда це, що "там Рим, де папа", то стане правдою також, що там Константинополь, де вселенський патріарх.
