Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тицьнула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.

— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидалася на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.

То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками трималася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здивований Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.

— Іди собі, — сказала Рея, не перестаючи сміятись. Потім нахилилася і вкинула в кишеню його сорочки кілька монет. — Забирайся звідси, ходяче непорозуміння! І не затримуйся ніде коло квіток!

— Ні, сей…

Не встиг він доказати до кінця, як двері хряснули так сильно, що між тріщинами в дошках висипалося чимало пороху.

Роланд запропонував повернутися до Смуги К о другій годині дня, здивувавши цим Катберта. Коли той поцікавився причиною, Роланд лише стенув плечима і нічого не відповів. На обличчі Алана Берт побачив дивний задумливий вираз.

Коли вони наближалися до барака, Катбертом оволоділо погане передчуття. Піднявшись на схил, вони подивилися вниз, на Смугу К. Двері барака були відчинені.

— Роланде! — вигукнув Алан, показуючи на тополі біля криниці. Одяг, який вони перед від’їздом охайно розвісили на гілках, тепер валявся на землі.

Злізши з коня, Катберт помчав туди. Підняв сорочку, понюхав і рвучко відставив руку вбік.

— Хтось помочився! — обурено крикнув він.

— Ходімо, — сказав Роланд. — Оцінимо збитки.

Збитків було чимало. «Як ти й очікував, — подумав Катберт, люто зиркнувши на Роланда. Перевів погляд на Алана, похмурого, але не надто здивованого. — Ви обидва знали».

Роланд нахилився до мертвого голуба і підняв щось настільки тонке, що Катберт спершу навіть не добачив, що то за річ. Роланд випростався і показав її друзям. Волосина. Дуже довга, зовсім біла. Він впустив її на підлогу, на пошматовані рештки того, що лишилося від портрета батьків Катберта Олгуда.

— Якщо ти знав, що той старий стерв’ятник тут, чому ми не приїхали і не прикінчили його? — спитав Катберт.

— Час був непідходящий, — спокійно відповів Роланд.

— Якби хтось із нас розгромив його оселю, він не задумуючись вибив би з нас дух.

— Ми не такі, як він, — не втрачаючи рівноваги, відказав Ролацц.

— Я його знайду і покажу, з ким він має справу.

— Не покажеш, — спокійно сказав Роланд.

Цей спокій лише довів Берта до сказу. Всі думки про дружбу й ка-тет вивітрилися з його голови, поступившись звичайному сліпому лютуванню. Джонас був тут. Обісцяв їхні речі, обізвав Аланову маму брудним словом, порвав їхні найдорогоцінніші портрети, написав на стінах дитячі непристойності, повбивав їхніх голубів. А Роланд знав… нічого не зробив, щоб цьому запобігти… і не збирався нічого робити. Крім як трахати свою наложницю. Це він робив постійно і зі втіхою, бо решта його не цікавила.

«Але наступного разу, коли ти полізеш у сідло, твоя пика їй не надто сподобається, — подумав Катберт. — Я про це подбаю».

Він замахнувся кулаком, щоб завдати удару, але Алан вхопив його за зап’ясток. А Роланд відвернувся і заходився спокійно збирати розкидані ковдри, наче перекошене від люті обличчя Катберта і занесений над ним кулак не мали жодного значення.

Склавши другу руку в кулак, Катберт мав намір так чи інакше струсити з себе Алана, але кругле й чесне обличчя друга, таке безхитрісне і сумне, трохи притлумило його гнів. Він сварився не з Аланом. Катберт був впевнений, що друг відчував, що щось не так, але також не сумнівався, що це Роланд намовив Алана сидіти склавши руки, поки Джонас не забереться геть.

— Ходи зі мною, — пробурмотів Алан, обіймаючи друга за плечі. — Надвір. Заради твого батька. Тобі треба охолонути. Зараз не час сваритися зі своїми.

— А також не час, щоб мізки нашого ватажка перетекли в прутень, — сказав Катберт, не завдаючи собі клопоту стишити голос. Але й не опирався, коли Алан потягнув його назовні.

«Це останній раз, коли я стримуюсь, — подумав він, — але більше стримуватися не зможу. Попрошу Алана так йому й переказати».

Думка про те, щоб використати Алана як посередника між ним і його найкращим другом — а надто про те, що до цього дійшло, — сповнила Катберта таким відчаєм і гнівом, що на порозі він озирнувся.

— Вона перетворила тебе на боягуза, — сказав він Високою Мовою. І почув, як охнув Алан.

Роланд зупинився, наче вжалений, спиною до них, із оберемком ковдр у руках. Тієї миті Катберт не сумнівався, що він обернеться і кинеться на нього. Вони битимуться, швидше за все, до смерті, і, швидше за все, мертвим виявиться він. Але це вже не мало значення.

Та Роланд не повернувся. Натомість тією самою мовою проказав:

— Він прийшов, щоб приспати нашу обережність. І з тобою йому це вдалося.

— Ні, — відповів Катберт, знову переходячи на низьку мову. — У душі ти в це віриш, але це неправда. А правда полягає в тому, що ти геть перестав орієнтуватися. Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою. Я…

— Заради богів, ходімо! — мало не прогарчав Алан і потягнув його надвір.

Назовні Катберт мимохіть відчув, що його гнів, як флюгер після зміни напрямку вітру, повертається до Алана. Вони стояли, дивлячись один одному у вічі, на залитому сонцем подвір’ї: Алан — засмучений і нещасний, Катберт — стискаючи руки в кулаки так сильно, що вони тремтіли.

— Чому ти завжди на його боці? Чому?

— На Крутоярі він спитав, чи я йому довіряю. І я відповів ствердно. Бо довіряю.

— Тоді ти йолоп.

— А він стрілець. Якщо він скаже, що треба зачекати, ми повинні зачекати.

— Він стрілець через непорозуміння. Потвора! Мутант!

Невимовний шок від почутого позбавив Алана дару мови.

— Ходімо зі мною, Алане. Пора вже припинити цю гру. Знайдемо Джонаса і прикінчимо. Наш ка-тет розпався. Створимо новий, ти і я.

— Не розпався. А якщо й розпадеться, то винний у цьому будеш ти. Цього я тобі ніколи не подарую.

Тепер настала черга Катберта втрачати дар мови.

— Покатайся верхи. Довго покатайся. Охолонь, прийди до тями. Від нашого братерства так багато залежить…

— Ти йому це скажи!

— Ні, я кажу тобі. Джонас написав гидоту про мою маму. Думаєш, мені не кортить йому помститися? Гадаєш, я не пішов би з тобою, якби вважав, що Роланд помиляється? Але він правий: це саме те, що потрібно Джонасові. Щоб ми втратили обережність і наосліп висунулися зі Сховку.

— Все це правильно, але водночас і хибно, — сказав Катберт, проте повільно розстискаючи кулаки. — Ти цього не бачиш, а мені бракує хисту пояснити. Якби я сказав, що Сюзен отруїла криницю нашого ка-тету, ти назвав би мене ревнивцем. Але я вважаю, що так і було, навіть якщо вона зробила це ненароком. Вона отруїла його мозок і відчинила двері до пекла. Роланд відчуває пекельний жар і думає, що це кохання… але ми маємо діяти інакше. Ми маємо думати інакше. Заради нього, заради нас і заради наших батьків.

— Ти вважаєш її нашим ворогом?

— Ні! Набагато легше було б, якби вона справді ним була, — він тричі глибоко вдихнув і видихнув. І з кожним вдихом відчував, як помалу повертається холоднокровність. — Не зважай. Цю розмову закінчено. Ти дав мені гарну пораду. Треба поїхати на прогулянку. Тривалу прогулянку.

Берт рушив до свого коня, а тоді повернувся.

— Скажи йому, що він помиляється. Навіть якщо він правий щодо очікування, то правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий, — він завагався. — Перекажи йому мої слова про двері до пекла. Скажи, що це мій особистий дар. Скажеш?