Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Заходь, друже, — покликав голос. Не Раймерів. І майже одразу хтось усередини захихотів так, що в Джонаса по шкірі побігли сироти. «Він сміється, як мрець», — сказав Рой.

Джонас штовхнув двері й переступив через поріг. Ладан цікавив Раймера ще менше, ніж жіночі стегна й губи, проте в кімнаті курився ладан. Цей специфічний деревний запах навіяв Джонасові спогад про суд у Ґілеаді й керування державою у Великій Залі. Яскраво палахкотіли газові світильники. Важкі портьєри (пурпуровий оксамит, колір королівської влади, абсолютний фаворит Раймера) здіймалися від подиху морського вітру, що залітав у відчинені вікна. Раймера в кімнаті не було. Якщо вже на те, то в кімнаті не було нікого. Двері на балкончик були прочинені, але він був порожній.

Джонас пройшов у глиб кімнати, глянув у свічадо в рамі, вкритій сухозліткою, щоб, не повертаючи голови, пересвідчитися, що за спиною нікого нема. Та нікого не побачив. Попереду ліворуч стояв стіл, накритий на дві персони, з холодними закусками. Але в кріслах перед ним нікого не було. Втім, хтось же до нього заговорив. Судячи зі звуку, хтось із іншого боку дверей. Джонас витяг револьвера.

— Та годі тобі, — промовив голос, що запрошував його увійти, просто за лівим Джонасовим плечем. — Ми ж з тобою друзі. В одній команді граємо, ти ж знаєш.

Джонас рвучко повернувся на підборах, зненацька відчувши себе старим і неповоротким. І опинився перед чоловіком середнього зросту й міцної статури, з яскраво-блакитними очима й рожевими щоками — чи то від здоров’я, чи то від добрячої порції випитого вина. За розтуленими усміхненими губами видніли маленькі гострі зуби — авжеж, загострені не природою, а, мабуть, якимось інструментом. На чоловікові була чорна мантія, як у священика, каптур лежав на спині. Джонас зрозумів, що перша його думка, нібито чоловік лисий, була хибною. Просто волосся було обрізане так близько до черепа, що від нього лишився сам пух.

— Сховай свою пукалку, — сказав чоловік у чорному. — Кажу ж тобі, ми друзі. Друзяки ми. Зараз розділимо трапезу і багато про що поговоримо — про волів і цистерни з нафтою, і про те, чи Френк Синатра справді був кращим естрадним співаком, ніж Дер Бінгл.

— Хто? Що краще?

— Ти їх не знаєш, та й взагалі це пусте, — чоловік у чорному знову захихотів. Так, подумав Джонас, могли сміятися за загратованими вікнами будинку для божевільних.

Він повернувся і знову глянув у дзеркало. Цього разу чоловік у чорному відбився в ньому зі своєю усмішкою, широкою, як життя. О боги, невже він весь час був у кімнаті?

Так, але ти його не бачив, поки він не дозволив себе побачити. Не знаю, чи він справжній маг, але це дуже скидається на чорнокнижництво. Можливо, він придворний чаклун Фарсона.

Джонас обернувся. Чоловік у чорному досі всміхався, проте зуби перестали бути гострими, як шпичаки. Але Джонас міг заприсягтися, що вони були гострі.

— Де Раймер?

— Я відіслав його, нехай попрацює із сей Дельгадо над її катехизмами, присвяченими Святу Жнив, — сказав чоловік у чорному, а тоді приязно обійняв Джонаса за плечі й повів його до столу. — Гадаю, краще нам перемовитися наодинці.

Джонас не хотів образити людину Фарсона, проте дотик тієї руки здався йому нестерпним. З якої причини, він і сам не міг збагнути, але було нестерпно. Бридко. Пересмикнувши плечима й намагаючись при цьому не здригнутися, він скинув руку геть і рушив до одного з крісел. Не дивно, що Діпейп повернувся від Скелі Вішальників такий блідий. Не дивно, хай йому чорт.

Замість образитися, чоловік у чорному знову захихотів («Так, — подумав Джонас, — він сміється як мрець, це точно»). На якусь мить Джонасові привиділося, що в кімнаті з ним Фардо, Кортів батько, чоловік, який багато років тому відправив його на захід. І Джонас знову сягнув по свій револьвер. Але то був лише чоловік у чорному, що посміхався йому гидкою посмішкою всезнайки. У блакитних очах танцювали язики полум’я, схожі на вогонь газових світильників.

— Щось цікаве побачили, сей Джонас?

— Еге ж, — сказав Джонас, сідаючи за стіл. — Їдло, — взяв шматок хліба й запхав собі до рота. Хліб прилип до сухого язика, проте Джонас рішуче заходився жувати.

— Молодчина, — його співрозмовник сів і налив вина, спершу Джонасові, потім собі. — А тепер, друже мій, розповідай про все, що сталося, відколи приїхали ті надокучливі хлопці, — все, що тобі відомо, і все, що ти собі напланував. Я подбаю, щоб ти не забув ані крихти з того, що знаєш.

— Спершу покажи сіґул.

— Звичайно. Який ти розважливий.

Чоловік у чорному сягнув у кишеню мантії й витяг квадратний шмат металу. Срібло, вирішив Джонас. Чоловік кинув його на стіл, і квадрат з торохкотінням підскочив до тарілки Джонаса.

Вигравіювано на ньому було саме те, що він сподівався побачити, — страхітливе вирячене око.

— Задоволений?

Джонас кивнув.

— Посунь його мені.

Джонас простягнув руку, але його зазвичай тверда рука не хотіла слухатися й нагадувала зараз його тремтливий нерівний голос. Побачивши, як тремтять пальці, він квапливо опустив руку на стіл.

— Я… я не хочу.

Ні. Він справді не хотів. Зненацька його опанувала впевненість у тому, що від його доторку вирізьблене срібне око повернеться… і втупиться поглядом у нього, Джонаса.

Чоловік у чорному захихотів і повів правою рукою до себе, наче запрошуючи. Срібна пряжка (Джонас вирішив, що це дуже нагадує пряжку) ковзнула поверхнею столу до господаря… і сховалася в рукаві його самотканої мантії.

— Абракадабра! Бул! Кінець! Отже, — повів далі чоловік у чорному, делікатно відпиваючи ковток вина, — якщо нудні формальності позаду…

— Ще одне, — сказав Джонас. — Тобі відоме моє ім’я. Я хотів би дізнатися твоє.

— Називай мене Волтером, — зненацька чоловік у чорному перестав посміхатися. — Старий добрий друзяка Волтер. А тепер нумо до справи, подивимося, до чого ми дійшли й куди прямуємо. Коротше кажучи, поговоримо.

Коли Катберт повернувся до барака, на землю вже спустилася ніч. Роланд із Аланом грали в карти. Вони поприбирали в бараці, привівши його майже в той самий вигляд, як і раніше (завдяки скипидару, що знайшовся в шафці в старій конторі бригадира, навіть написи на стінах зблякли й більше не впадали у вічі). Тепер хлопці захопилися грою Каса Фуерте, або «Гаряча пляма», як її ще називали в їхній частині світу. Насправді то був просто різновид «Гляньте» на двох осіб, гри в карти, популярної в барах, бараках і біля багать відтоді, як світ був молодим.

Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в якому настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незворушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в душі вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього взагалі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідповідальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були лишень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте…

Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.

Такого не могло бути.

Адже так?

На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний годинами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.

Але Роланд не йняв віри очам. Щось не так було з його усмішкою. Рум’янець на щоках міг бути спричинений не добрим здоров’ям, а гнівом, блиск в очах — лихоманкою, а не добрим гумором. Роланд навіть бровою не повів, але в нього всередині все обірвалося. Він сподівався, що коли трохи почекати, буря здійметься сама по собі. Але чомусь подумав, що цього не станеться. Кинувши погляд на Алана, він побачив, що той теж так вважає.