Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
Сато повела групу до їдальні. На галявині вже розігрівав свою турбіну гелікоптер, і його лопаті гуркотіли дедалі гучніше.
А Ленґдон і далі міркував уголос:
— Якщо цей тип і справді вірить, що невдовзі добереться до моці древніх таємниць, то в його уяві немає символу більш потужного, аніж Втрачене Слово. Якщо йому вдасться знайти його і написати на маківці голови — а вона вже сама по собі є священним місцем, — тоді він, безперечно, вважатиме себе бездоганно прикрашеним і готовим до ритуалу... — Раптом Ленґдон замовк, помітивши, як Кетрін зблідла від думки про страшну долю, яка чекає Пітера.
— Але ж, Роберте, — мовила вона кволим голосом, що ледь чувся через виття турбіни. — Це добра новина, хіба ж ні? Якщо він хоче написати на своїй маківці Втрачене Слово перед тим, як принести в жертву Пітера, то це означає, що ми маємо певний час. Він не уб'є мого брата, поки не знайде це слово. А якщо його взагалі не існує...
Агенти всадовили Кетрін у крісло, а Ленґдон спробував зобразити на своєму обличчі вираз надії.
— На жаль, Пітер і досі думає, що ти стікаєш кров'ю і невдовзі помреш. І тому гадає, що єдиним способом твого порятунку є співпраця з тим психом... тому, можливо, він допоможе йому знайти те слово.
— Ну то й що? — наполягала вона. — Якщо його не існує...
— Кетрін! — Ленґдон впритул подивився на неї. — Якби я знав, що ти помираєш і якби хтось пообіцяв мені, що твій порятунок — у Втраченому Слові, я б знайшов цьому чоловікові слово — будь-яке слово, а потім би молив Бога, щоб він дотримався своєї обіцянки.
— Директоре Сато! — раптом гукнув агент із сусідньої кімнати. — Ідіть подивіться!
Сато квапливо вийшла з їдальні і побачила, що один з агентів спускається сходами зі спальні. У руках він тримав біляву перуку. «Що за чортівня?!»
— Чоловіча перука, — пояснив агент, подаючи начальниці знахідку. — Я знайшов її у туалетній кімнаті. Придивіться до неї уважно.
Білява перука виявилася набагато важчою, аніж очікувала Сато. Здавалося, шапочку перуки було відлито з якогось щільного матеріалу на кшталт желатину. Дивно, але з нижньої її частини стирчав дріт.
— Гелева батарейка, що набуває форми голови, — пояснив агент. — Вона живить волоконно-оптичну мікрокамеру, сховану у волоссі.
— Що?! — Сато помацала пальцями і справді знайшла малесенький об'єктив камери, непомітно захований серед білявих пасом. — Отже, це прихована камера?
— Відеокамера, — уточнив агент. — Накопичує зображення на цю маленьку твердотільну плату. — І він показав на маленький, як поштова марка, силіконовий квадратик, вмонтований у шапочку. — Можливо, камера вмикається, реагуючи на рух.
«Господи! — подумала Сато. — Так он як він примудрився це зробити!»
Цей мікроскопічний різновид «шпигунської камери у квітці на лацкані» відіграв основну роль в тій кризі, з якою зіштовхнулася директор відділу безпеки цієї ночі. Вона роздратовано поглянула на перуку, а потім віддала її агентові.
— Продовжуйте обшук помешкання, — наказала вона. — Мене цікавить кожна крихта інформації про цього типа, яку вам вдасться знайти. Ми знаємо, що він прихопив із собою ноутбук, і я хочу довідатися, як саме збирається він підключити його до зовнішнього світу за межами цього будинку. Подивіться, чи немає тут якихось інструкцій, кабелів та іншого причандалля, що зможе підказати нам, яке комп'ютерне «залізо» він має.
— Слухаю, пані. — Агент поквапився виконувати наказ.
«Час їхати». Сато почула, як тонко завищала турбіна гелікоптера, і поквапилася до їдальні, куди Сімкінс завів Беламі, а тепер витягував з нього інформацію про будівлю, до якої, як вони вважали, вирушив їхній об'єкт.
Храмовий дім.
— Парадні двері запечатані зсередини, — розповідав Беламі, загорнутий у теплоізоляційну ковдру з фольги, бо й досі помітно тремтів після тривалого чекання на холоді на майдані Франкліна. — Єдиний вхід до будівлі через задні двері. На них замок з пін-кодом, відомим лише братам-масонам.
— А який конкретно там код? — вимогливо спитав Сімкінс, роблячи швидкі нотатки.
Беламі сів, бо надто ослаб, щоб стояти. Вицокуючи зубами, він назвав напам'ять вхідний код і додав:
— Адреса — Шістнадцята вулиця, сімнадцять-тридцять три, але вам знадобляться під'їзна дорога та стоянка, а до них не так просто добратися, тому...
— Я достеменно знаю, де це, — перервав його Ленґдон. — Я проведу вас, коли ми туди дістанемося.
Сімкінс похитав головою.
— Ви не поїдете, професоре. Це військова...
— Чорта з два я не поїду! — вишкірився Ленґдон. — Там Пітер! А ця будівля — справжній лабіринт! Без проводиря у вас піде не менше десяти хвилин, щоб знайти Храмову залу!
— Він має рацію, — зауважив Беламі. — Це й справді лабіринт. Там є ліфт, але він старий та шумний, і до того ж відкривається просто посеред Храмової зали. Якщо ви хочете проникнути в приміщення непомітно, вам доведеться йти сходами пішки.
— Ви можете взагалі не знайти туди дороги, — попередив Ленґдон. — Від того заднього входу вам доведеться пройти через залу регалій, залу слави, потім — через середній сходовий майданчик, атріум, парадні сходи...
— Досить, — мовила Сато. — Ленґдон їде з нами.
РОЗДІЛ 116
Енергія зростала.
Малах котив Пітера Соломона до олтаря, відчуваючи, як вона пульсує в ньому і розтікається тілом. «З цієї будівлі я вийду незрівнянно могутнішим, аніж зайшов». Все, що лишилося, — це знайти остаточний інгредієнт.
«Verbum significatium, — шепотів він сам собі. — Verbum omnificum».
Зупинивши візок із Пітером біля олтаря, Малах зайшов до нього спереду і розстебнув важку сумку, що лежала на колінах полоненого. Засунувши руку всередину, він витяг важку кам'яну піраміду і підняв її до місячного сяйва перед очима Пітера, показуючи йому сітку символів, викарбуваних на основі.
— Всі ці довгі роки, — глузливо мовив він, — ви, масони, навіть не здогадувалися, яким чином піраміда приховувала свої таємниці. — Малах обережно поставив піраміду на кут олтаря і повернувся до сумки. — А цей талісман, — продовжив він, витягуючи горішній камінь, — і справді творить порядок із хаосу, саме так, як і обіцялося. — Поставивши металевий вершечок на кам'яну піраміду, він одступив убік, щоби Пітер міг добре бачити. — Поглянь-но, твій символон нарешті зібрано докупи.
Обличчя Пітера перекривилося, і він спробував щось сказати.
— От і добре. Бачу, ти щось хочеш мені сказати. — Малах грубо висмикнув кляп із рота полоненого.
Пітер Соломон закашлявся, кілька секунд хапав ротом повітря і лише потім зміг заговорити.
— Кетрін...
— Час Кетрін збігає. Якщо хочеш врятувати її, пропоную тобі робити так, як я скажу. — Малах підозрював, що вона, напевне, вже померла, а якщо ні, то ось-ось помре. Втім, яка різниця. Їй довелося прожити достатньо довго, щоб подумки попрощатися зі своїм братом.
— Благаю, — мовив Пітер хрипким уривчастим голосом. — Пошліть до неї «швидку допомогу»...
— Саме це я і зроблю. Але спочатку ти скажеш мені, як вийти на потаємні сходи.
На обличчі Пітера з'явився вираз непідробного здивування.
— Що?!
— Сходи. У масонській легенді йдеться про сходи, що ведуть на кілька сотень футів під землю до потаємного місця, де заховане Втрачене Слово.
Здивування на обличчі Пітера змінилося панікою.
— Ти ж знаєш цю легенду, — насмішкувато мовив Малах. — Про потаємні сходи, сховані за величезним каменем. — І він показав на головний олтар — масивний гранітний блок із позолоченим написом івритом: І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. — Вочевидь, оце — те саме місце. Вихід до сходів мусить критися на якомусь із поверхів під нами.
— У цьому будинку немає потаємних сходів! — заволав Пітер.
Малах терпляче посміхнувся і махнув рукою догори.
