Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги серии онлайн .TXT) 📗
Він перехрестився.
— Біля Могилянки я зустрів сотенного Чміля. Я його знав, він там викладав чи аспірантом був. Він мене забрав з собою до братства. Навчив стріляти з автомата. І наказав писати літопис братства.
Нестор знесилено замовк. Здавалось, він ось–ось засне й вляжеться на ніч у Фавновому бліндажі. Фавн надягнув на нього куртку, допоміг Нестору підвестися, поклавши його руку на своє плече, вивів хлопця з печери, так і не закінчивши ритуалу сповіді відпущенням гріхів. Протоптаною в снігу чорною доріжкою пересікли господарський двір, пройшли повз стайню, де фуркали коні, і, зайшовши до казарми, наблизилися до келії Нестора. Сам літописець, прогулявшись по легкому морозцю, підбадьорився: напад хворобливої слабкості минув, він знову був здатен мислити і розмовляти. Власноруч відкрив двері й люб'язно запросив Фавна до келії. Той не хотів заходити всередину, але Нестор наполіг: кімнатка була на диво чистенька, охайна. На підвісній полиці — кілька книжок, на правій стіні, над акуратно застеленим ліжком, — портрет великого князя Святослава — білявого красеня з довгим оселедцем на виголеному черепі. Суворий погляд світлих жорстоких очей, пшеничні вуса, кольчуга золотавого кольору двосічний меч, червоний плащ, застебнутий на грудях золотою клямрою, і напис унизу: «Іду на ви».
Зліва Фавн помітив двері. Перехопивши його погляд, Нестор спитав:
— Хочете побачити мій робочий кабінет? Я тут працюю над літописом.
Він відкрив фанерні двері, на яких висів календар ОУР — організації українських рідновірів — на позаминулий, 2077 рік.
— Заходьте, отче, тільки вам показую.
Фавн увійшов до тісної комірки й закляк від здивування: на столі стояв справжній комп'ютер з великим монітором.
Нестор сів у велосипедне крісло й почав крутити педалі, встановлені під столом. Екран монітора спалахнув, і на ньому чітко висвітилася назва твору над яким працював Нестор: ПОВІСТЬ ТЕМНИХ ЛІТ. ХРОНІКА СПАСО–ДНІПРОВСЬКОГО БРАТСТВА.
16
Чміль покликав Фавна до себе. Крім сотенного, були сержант Мармиза та лікар Яків Гальперин.
Чміль повідомив, що одержав з Києва наказ перевірити, в якому стані перебуває колишній палац гетьмана, розташований на горі Боршіисі. Подивитися, чи немає де прихованих запасів продуктів та зброї. І чи може там розміститися велика військова частина.
Микита запряг двох коней у сани, вистеливши їх сіном й вкривши білим маскхалатом, що колись належав Святополку Братчики взяли з собою автомати, завантажили їжу гранати і набої й вирушили в дорогу їхали повз знайомі Фавну місця, де ходив він на берег Дніпра. Потім з'їхали на колишнє магістральне шосе, завалене снігом і звужене до однієї санної колії, теж притрушеної свіжим снігом. їздили тут нечасто. Подеколи їм траплялися покинуті, загрузлі в заметах автомобілі; в одному місці дорогу перегороджував перекинутий догори колесами автобус, обмерзлий, із вибитим вітровим склом. Крізь отвір усередині можна було побачити якусь невиразну темно–сіру масу, якесь лахміття — об'їжджаючи автобус, братчики відвернули голови, щоб бува не угледіти щось страшне, хоча до страшних картин вони звикли. їдучи на південь, вони ледве не проминули малопримітний поворот наліво. Чміль помітив указівник, що ледве визирав з–під снігу: г. Борщиха 1,5 км. Через десяток метрів наштовхнулися на ще один мертвий, нікому не потрібний знак — темно–червону круглу пляму з білою поперечною смугою: «В'їзд заборонено».
— Як у Сибіру, — зітхнув Чміль, який накинув на себе старий, жовтуватого кольору кожух і чорну смушкову шапку з малиновим шликом. — Порожнеча… А колись які тут були місця…
— Так, — погодився Гальперин. — За моїми демографічними підрахунками, якщо в Україні залишилось мільйонів двадцять людей, то це добре. Міста порожні, села повимирали.
Сани ковзали по жорсткому сніговому насту в якому кінські копита залишали неглибокі ямки.
— Вчора був у Халеп'ї, — докинув свого Микита, — по картоплю їздив. Так, вірите, на три хати — дві порожні. Кілька хат варяги недавно спалили.
Чміль, який регулярно отримував донесення від братчиків, що жили в навколишніх селах, чув про це і промовчав. Фавн не брав участі в розмовах, дивуючись, звідки він знає цю алею, обсаджену з обох боків карпатськими, пожухлими від темряви, смереками.
Нарешті попереду вони побачили темний силует гетьманського палацу — архітектурний шедевр пізнього модерну епохи К.-Д. Махуна, витвір гетьманових смаків та холопської запопадливості його челяді, побудований у зловісному стилі київського Будинку з химерами, прикрашений бетонними барельєфами динозаврів, птеродактилів, носорогів та гігантських пухирчатих жаб, які розповзлися по фасаду і верхньому парапету, лякаючи дітей та наївних провінційних туристок.
Звичайно, братчики в напівтемряві не могли побачити всіх архітектурних принад споруди, лишень Фавн, подивившись на контури палацу, уявив усі його деталі. Зі сходу, з боку шосе, ця споруда заввишки у два поверхи здавалася приземкуватою, набагато меншою, ніж палаци архонтів, олігархів, князів та прокураторів України, створювала ілюзію скромності, притаманної національному лідеру. Проте частина палацу що виходила на Дніпро, нагадувала літаючу тарілку й мала чотири рівні, які терасами збігали аж до берегової лінії. Величезний за об'ємом палац угніздився в надрах гори Борщихи, не порушуючи її правічної структури, лише додаючи до цих диких місць асиметричність постконструктивізму та упорядкованість армованого бетону і броньованого скла.
Сани в'їхали на площу перед палацом, посередині якої вгадувались круглі форми центрального фонтану Це місце також здалося знайомим Фавну.
На пихатому обліпленому крокодилами й орлами вході до палацу на його важких дверях висів великий іржавий складський замок. Чміль поторгав замок, який легко відкрився: був зламаний. Він матюкнувся й потягнув на себе дубові парадні двері, оздоблені потемнілою бронзою, які неохоче, з рипом відкрилися. Праворуч від входу висіла зчорніла мармурова дошка, на якій ледве вгадувався рельєфний металевий напис:
Гетьман України
Чміль чомусь скинув чорну смушкову шапку як перед покійником, і сказав:
— Господи, коли це все скінчиться? Спаси нас і помилуй.
І перехрестився.
Увійшли до розкішного вестибюля, з якого численні ліфти, парадні та запасні пожежні сходи вели вниз — до гетьманського кабінету допоміжних приміщень, офісів високопосадовців попередньої, зниклої назавжди, епохи, до складів та підземних гаражів.
Напівтемний вестибюль, за яким розміщувалась величезна зала засідань з видом на Дніпро, зберігав урочисту державну тишу хоча при першому ж погляді неважко було помітити, що палац був пограбований: обідрано, як липку все, що можна було зняти і винести. Зі стін були зрізані гобеленні тканини, кришталеві люстри валялися, розкурочені, на підлозі, що зяяла дірками там, де виламаний був паркет, викладений колись з дорогоцінних порід дерева. Всі бронзові й мідні прикраси — плафони, важкі дверні ручки — все зникло.
Братчики нерішуче топталися посеред вестибюля, не знаючи, куди йти, боячись вступити в купи фекалій, якими загиджене було це приміщення.
— Кабінет гетьмана — поверхом нижче, — сказав несподівано для себе Фавн, — склади — на першому і другому рівні. Ми перебуваємо на четвертому.
— Ви, — звернувся Фавн до Чміля, — йдете до сховища для зброї разом з сержантом, Микита — до харчового складу, а ви, докторе, подивіться на другому рівні праворуч — там була медчастина. Можливо, знайдете якісь ліки. Я займуся третім поверхом.
Знову, як і в ніч на Різдво, його накази звучали з такою переконливою впевненістю, що сотенному залишилося тільки мовчки кивнути головою.
— Ви що, бували тут. Фавне? — вражено спитав Гальперин.
— Не знаю, — здвигнув плечима Фавн. — Не пам'ятаю…
«Типовий випадок глибокої травматичної амнезії, — подумав лікар. — Але, здається, він починає одужувати. Хто він, на біса, такий? Може, один із гетьманської камарильї, архонтів чи дерварівських жандармів? Чи садистів з ГЕПРУ? З тих злочинців, які мордували Україну? А ми дали йому притулок, і тепер він вислуховує наші сповіді, дізнаючись наші таємниці…»
