Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– Гено, жени! – просипіла Катя, падаючи мішком на переднє сидіння машини.
– Куди? – нервово поцікавився шофер.
– Абикуди!!! – заволала Катя. – Ну ж бо, швидше! Швидше!
Волочучи за руку обм’яклу Марійку, Дарина жваво підскочила до свого мопеда.
– Змиваємось! – гаркнула вона загальмованій просто у вухо. – Ге-ей, отямся! Куди тебе підвезти?
– Додому… – ледве чутно пробелькотала Марійка.
– Точна адреса, – беззлобно гмикнула Дарина, зриваючи з голови тюбетейку, що дивом утрималася там, і заштовхуючи її в кишеню червоної шкірянки. – О’кей, поїхали. Сідай ззаду.
– А спідниця? – пискнула Марійка, розгублено показуючи на свій одяг до п’ят.
– Та задирай по стегна – і вперед! – пришпорила її амазонка.
«Поні», підстрибнувши, зірвався з місця і безстрашно помчав униз із гори Андріївського узвозу – Марійка істерично примружилася, боячись знепритомніти.
– Кар-р-р.. – не знати звідки з’явився чорний ворон і, гордо розпроставши крила, полетів услід за ними.
Прудке залізне «коненя» промчало повз Річковий вокзал і, гудячи, почало дертися вгору – на Хрещатик. Водії дорогих машин немов по команді опускали затемнені шибки і проводжали двох відважних наїзниць веселими, схвальними вигуками. Один із них захоплено підніс догори великий палець, і кругла фізіономія Дарини враз осяялася природним для неї виразом радості життя, що б’є вітром їй в обличчя.
– Еге-гей! – крикнула вона своїй супутниці. – А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!
Марійка відчайдушно зціпила зуби. Вона перебувала в шоку і, судячи з її сполотнілого обличчя, виходити з нього збиралася ще не скоро.
– Зупини біля метро, – насилу видавила вона.
– Якого?
– Будь-якого.
– О’кей!
Дарина вправно підрулила до метро «Театральна» і терпляче почекала, поки незграбна попутниця сповзе з її «коня».
Та знервовано обсмикнула спідницю і огляділася навкруги хитким каламутним поглядом.
– Постій, – зупинила її Дарина. – Відсапайся. Ти точно до будинку доповзеш? Якщо ні, не комплексуй, так і скажи, я підкину.
У відповідь Марійка лише мовчки похитала головою.
– А як ти гадаєш, що це все-таки було? – поцікавилась її рятівниця, азартно випліскуючи свою цікавість уголос і ніскільки не сподіваючись на зрозумілу відповідь.
– Не знаю, – тоскно затрясла головою Марійка. – Але це страшно. Дуже страшно. Я раніше ніколи не бачила, як помирають люди.
– Справді? – безтурботно здивувалася Дарина. – А я, ти знаєш, у нас у клубі на всяке надивилась. Але таких акробатичних симптомів іще не бачила. Цікаво, чого вона наковталася? – Вона замислено почухала ніс, перебираючи подумки всі відомі їй варіанти.
– Річ не в цьому, – раптом тихо заперечила їй пригальмована. – Я гадаю, – її голос стих до перестрашеного шепоту, – що Килина…
– Вау-у!!!
Переможний крик Дарини злився з переляканим криком Марійки – на кермо мопеда каменем упав чорний ворон.
– Ка-а-а-а-а! – статечно заявив він, і Дарині здалося, що це прозвучало, як ввічливе «Привіт!».
– А-а-а-а! – сіпнувшись усім тілом, Марійка спішно кинулася геть, безпорадно шарпаючись то в один, то в другий бік і натикаючись на перехожих.
– От дівуля нажахана… Нерви ні к бісу, – жалісливо похитала головою Дарина, дивлячись, як та зникає в пащі підземного переходу.
Ворон, нахиливши чорну зі смарагдовим відливом голівку, з пильним інтересом подивився вслід утікачці.
– А ти, пташе, чий? – привітно всміхнулася йому Дарина. – Ти що, ручний? – Вона невпевнено торкнулася пальцем його чорнильної спини.
Але ворон, схоже, не полюбляв фамільярності.
Несхвально пирхнувши, птах зметнувся увись і зник за дахом будинку.
– Ну й днинка, землепотрясна… – посміхнулася Чуб і, нетерпляче налапавши на животі свій мобільний, набрала знайомий номер.
Її буквально розпирало від вражень:
– Завзята? Я тобі зараз таке розповім! Упадеш! – прокричала вона в слухавку. – Що? Наш спір? Я й забула… – Обличчя Дарини потьмарилось.
Вона неприязно відкинула телефон і люто пришпорила свій мопед.
Простягнувшись на канапі вітальні, Катя похмуро дивилась у стелю, безуспішно намагаючись виплюнути з голови цей паскудний день. Орудуючи фарфоровою рожевою лопаткою, косметичка Таня акуратно викладала їй на обличчя рідку зеленувату масу.
– Що ж ми так напружуємося… – просюсюкала Таня з одрепетируваною інтонацією люблячої няні. – Нам треба розслабитися, щоб увечері бути спокійною та красивою.
Катя зітхнула: Танечка була солодкою ідіоткою. Заспокійливо-солодкою, за цю якість Катя і тримала її при собі. Але хоч би що та щебетала, Катерина добре знала: щойно її замшевий каблук переступить поріг ресторану «Мерлін», вона вмить натягне на себе «потрібне обличчя» і блискуче проведе псевдоромантичну зустріч із мерзотним Василем Федоровичем. І не через те, що розслабиться. Якраз навпаки, – тому що жорстко контролюватиме кожен міліметр своєї посмішки.
У вітальні ритмічно туркотів телевізор і постукував маленьким позолоченим маятником годинник із бронзовою пастушкою у вбранні галантної великосвітської дами, куплений Катею в антикварному салоні «Модерн». Катя згадала про золотий ланцюг у вигляді змійки, і її настрій злегка потеплів. Вона спробувала розстебнути замок, аби розглянути приємну обнову краще, але змія уперто стискувала свій хвіст, – напевно, застібка була із секретом.
– Сивину не забудь зафарбувати, – нагадала вона Тані, стараючись, аби обличчя залишалося нерухомим. – Кому я потрібна сива?
– Я все пам’ятаю, – дзвінко озвалася косметичка. – Ви тільки личком не клопочіться, масочка ж бо у нас така, що стягує. Полежте п’ять хвилин спокійненько, будете як шістнадцятка. Я вже фарбу розмішую, не хвилюйтесь.
– Легко сказати – не хвилюйтесь, – примирливо пробубоніла Катя. – Знала б ти, що я сьогодні пережила.
– Так що ж у нас сьогодні сталося? – догідливо запитала Танечка, що успішно поєднувала основну спеціальність із професією «дикого» психоаналітика і тому тут же гармонійно змирилася з думкою, що заткнути підопічну їй не пощастило.
Якщо Катерину Михайлівну прорвало на відвертість саме зараз, із цементуючою маскою на обличчі, що ж… Бажання клієнтки псувати собі шкіру – такий же закон, як і будь-яке інше її бажання.
– Прийшла сьогодні у важливій справі в одну серйозну організацію, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в їхньої співробітниці виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!
– Який жах, – професійно підтакнула косметичка. – Сідайте-но сюди, до телевізора… Який кошмар!
Катя покірно перемістилася з канапи на стілець і невидюче втупилася в екран:
«…у музеї російського мистецтва відкрилася довгоочікувана виставка Віктора Васнецова, – спробував заспокоїти її диктор зовсім незначущою світською інформацією. – Із 1885 по 1896 рік художник жив у Києві. Всі майже десять київських років Васнецов працював над своєю легендарною картиною «Богатирі», яких вважав реальними історичними особами. Ініціатором проведення виставки став…».
Але Катерина благополучно прослухала ім’я та регалії ініціативного аматора мистецтва й мимоволі вгледілася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбіноса, за яким усього кілька годин тому вона займала чергу до кабінету припадочної Килини.
Ні, Київ усе-таки – одне велике село!
– Ти уявляєш? – вела далі Катя. – Взагалі про кадри не піклуються. Як можна хворих і убогих до роботи з людьми допускати?
– Це-е то-очно, – підтвердила Танечка, хоча в цю мить її явно хвилювала зовсім інша проблема.
Тримаючи на гребінці Катине пасмо волосся, косметичка скрупульозно прорентгенила її поглядом. Потім підхопила друге, третє…
– Нічого не розумію! – розгублено мовила вона. – Катерино Михайлівно, у вас немає жодної сивої волосинки!
– Як це немає? – недовірливо здивувалася та. – Я що, сліпа, по-твоєму? Сьогодні вранці я бачила у себе на голові сиве волосся!
