Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
У дверях вона зіткнулася з високою чорноокою дамою в брючному костюмі, що ковзнула по ній невидючим поглядом.
«Яка гарна!» – щиросердо здивувалася Марійка, мимоволі повертаючи шию вслід за нею.
Обличчя дами вбивала різка оправа окулярів із незвично вузькими, ніби зневажливо зіщуленими скельцями. А безлика коротка стрижка, відчужено відсторонена, мовби не бажала знатися з її рисами, такими напруженими і злими, що, здавалося, по зведених вилицях дами біжить високовольтний електричний струм.
Та все ж порівняно з чорноокою Рита, Ліда й Женя здавалися лише пародіями на красунь!
«Якщо навіть така сюди ходить…» – підбадьорила себе Марійка.
Нагнувшись до своєї машини, що вже успішно розвернулася, Катя владно постукала у вікно – водій поспішно опустив скло.
– Їдеш зараз у салон, – розпорядилася начальниця, – береш мою косметичку Таню і везеш до мене додому з усім причандаллям. І нагадай їй, аби вона фарбу для волосся не забула. Ця ідіотка ввесь час забуває, що мені сивину профарбовувати потрібно.
Шофер уражено подивився на Катерину і негайно отримав нову порцію крику.
– Чого вилупився? Так, у мене сиве волосся з дев’ятнадцяти років! І щоб за двадцять хвилин чекав мене на цьому самому місці!!!
…Бгаючи в руках направлення, що дорого коштує, Марійка Ковальова звернула за третій ріг.
Блондин зник, немов того й не було, – на його місці, заклавши ногу за ногу, сидів біло-джинсовий брюнет із татаро-монгольським обличчям і чорними, як вовчі ягоди, очима. Обережно обійшовши його кросівку, що розгойдувалась у повітрі, Марійка сіла на крайній стілець і ввічливо спитала:
– Ви останній?
Брюнет підвів голову від книги, ніжно подивився на неї й мовчки кивнув у відповідь. На його руці красувався великий помітний перстень із прозоро-блакитним каменем.
– Тоді я за вами, – зітхнула Ковальова й почала зосереджено розгладжувати зім’ятий папірець. Вона встигла помітити, що книжка, яку читав сусід, – її улюблена «Майстер і Маргарита». І приревнувати її до нього.
– Чому ви сіли так далеко? – несподівано поцікавився брюнет. – Не любите чоловіків східної національності?
– Ні, що ви! – Марійка густо почервоніла, злякавшись, що чоловік запідозрив її в націоналізмі.
– Не переймайтесь, – вів далі той, підсаджуючись до неї ближче. – Я корінний українець. Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі. А потім грянуло татаро-монгольське іго. Природно, це певним чином позначилося на нашій зовнішності. – Він засміявся. І Марійці сподобалося, що він бреше, як освічена людина, а не як абхаз із речового ринку.
– Я нічого такого… Я просто думала, що це я вам… – запинаючись, виправдалася вона.
– Навпаки, – рішуче урвав її він. – Мені дуже приємно зустріти тут таку чудову дівчину.
Вона насторожено подивилася на нього, намагаючись намацати в його словах замасковані голки іронії. «Знущається, – вирішила вона різко. – Занадто гарний. Хоч і не такий, як Мир. А може, просто нудно йому тут сидіти».
– Я навіть не чекав зустріти тут таку, – любовно проворкотів брюнет, присуваючись іще на один стілець.
І від цього вкрадливого руху Марійчин живіт істерично втиснувся всередину, так що вона водночас відчула всі свої м’язи. Ситуація стала небезпечною! Задушливою від її принизливого безсилля – черговий красень вирішив погратися з нею, як кіт із мишею, а вона абсолютно не вміє виходити з таких ігор.
– Якщо не секрет, навіщо ви сюди прийшли?
Вона швидко опустила обличчя – це був єдиний відомий їй прийом самооборони. Украй слабкий.
– Не засмучуйтесь, – утішив її чоловік. – Обіцяю, він буде біля ваших ніг.
– Хто – він? – спитала вона глухо.
– Ви знаєте, – посміхнувся брюнет.
– Дивно, – запізніло здивувалася Марійка, скоса підводячи на співрозмовника очі. – Мені здається, я бачила сьогодні вас по телевізору. У репортажі про аварію. Ви працюєте з татом?
Хух…
Вона з полегшенням видихнула свій страх і відразу ж перестала чекати каверзи.
Усе просто: він знає її батька і знає її, – тато полюбляє показувати їхнє сімейне фото, яке ховається в його старому гаманці. І зрозуміло, що, зустрівшись із непоказною дочкою товариша по службі, брюнет спробував поспілкуватися з нею мило.
– Ви десь навчаєтесь? – розпливчасто ввічливо поцікавився він.
– У педагогічному, на історика.
– А читаєте тільки Булгакова? – (Треба ж, тато розповів йому й це!) – І напевно тільки «Майстра і Маргариту?»
– грайливо вщипнув її татів співробітник. – «Білу гвардію» дівчата зазвичай не вельми полюбляють. Вона ж про війну.
– Присунувшись до неї впритул, молодик перемістив книжку в ліву руку, показуючи їй обкладинку, – це була збірка, стара й пошарпана, де під заголовним «Майстром» стояв перелік інших творів, які не удостоїлися великого шрифту: «Біла гвардія», «Собаче серце», «Дияволіада».
– А знаєте, яке моє улюблене місце?
Його пальці діловито занурились у сторінки – між великим і вказівним блиснула якась прикраса: чи то ланцюг, чи то золоті чотки – Марійка не розгледіла.
– Ось. Слухайте, – оголосив благодушний любитель блискучих брязкалець. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що…»
Але що здавалося здалеку вельмишановному Михайлу Опанасовичу, Марійці дізнатись не судилося.
Двері кабінету з написом «Килина» зі скрипом відчинились, явивши світу власницю такого рідкісного імені – молоду й ніжнолицю, з пухкими, як неокреслені пелюстки, губами та ясно-золотим волоссям, без натяку на чорне коріння. Притримуючи ручку дверей, вона нетерпляче виштовхувала поглядом відвідувачку з перевернутим, приголомшеним обличчям.
– Так точно на кладовищі, ніяк інакше не можна? – зі сподіванням спитала пошарпана життям жінка, що, судячи з усього, добряче обридла золотоволосій.
– Ніяк! – відрубала Килина. – Ідіть на кладовище, сто метрів прямо від входу, потім тринадцять кроків на північ, і копайте. Те, що ви відшукаєте, вам допоможе!
– Але…
– Але ж ви хочете допомогти вашій дочці, – потеплів голос золотоволоски. – Мати захищає матерів. Ідіть. Наступний! – не дивлячись скомандувала вона і блискавично зникла у глибині дверного отвору.
Відвідувачка продовжувала стояти, тупо дивлячись на двері. Брюнет, раптом одночасно забувши про Марійку й Михайла, відклав затерплу книжку і рушив у напрямку до кабінету.
І Марійка побачила, як, проходячи повз жінку, що остовпіла, він швидко поклав долоню їй на очі й прошепотів:
– Забудь.
Килина стомлено схилилася над столом і вправно надряпала декілька слів у журналі для відвідувачів. Двері скрипнули, впускаючи нового страждальця.
– Ваше направлення і квитанцію про оплату, – діловито нагадала вона, не підводячи голови від записів і звично простягаючи вперед вимогливу руку.
На її долоню слухняно ліг якийсь папір, зім’ятий і підозріло глянсовий і товстий, – на таких друкують не бланки, а дорогі книжки й альбоми з мистецтва.
– А може, настала твоя черга платити за рахунками? – тихо спитав чоловічий голос.
І рука її безглуздо здригнулась, а переляканий аркуш зісковзнув із долоні та м’яко опустився на підлогу…
Репродукція Матері Божої з приреченим немовлям на колінах сумно дивилася в стелю скорботними розширеними очима, немов заздалегідь співчуваючи її страшним мукам.
– Отче наш, не по праву я, той, що стоїть ліворуч, прикликаю суд над Ясною Києвицею, але… – ударив її в груди голос страшного гостя.
І зробилося боляче.
Так боляче, що біль витіснив страх.
Марійці здалося, що чоловік не пробув у кабінеті й хвилини: вийшов, ледве встиг зайти, і, не поглянувши на неї, зник за поворотом коридора.
– Ви забули! – погукала вона його, простягаючи руки, вивернуті долонями, до забутої ним книжки, але її згук прозвучав надто пізно.
Недочитана сторінка «Дияволіади» була закладена золотими чотками, і, машинально загнувши край аркуша, Марійка піднесла прикрасу до носа, роздивляючись змію, що притискала зубами свій власний хвіст. Вона бездумно підчепила нігтем плоский ніс рептилії: паща розкрилася, хвіст випав. Застібка.
