Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Щоб знову проріс пагінець і завирувало життя, повинні минути тисячоліття.
Планета Земля, її моря й ріки, степи й гори, материки під шатами небес. Борозна від плуга і слід корабля в космосі. Бринить на світанні спів, рокочуть грози. Соки землі переходять у колос, тужаве зерно стає запашним хлібом і сталлю дзвінкою — руда. Слава тобі, трудова людино! Будь славен, народжений миром для миру день!
Від материка до материка перекинути б мости — щоб люди розуміли одне одного, щоб для білих і чорних — для всіх трударів колосилася нива і люди не знали біди…
Затиснутий товщею скель, у цій кришталевій домовині, звідки, хтозна, чи вийдемо живі, як ніколи сильно відчув, як хочеться жити. Прагнення перемогти заполонило все моє єство.
«Як же так? — пекла й тривожила думка. — Ті, до кого ми потрапили в пазури, атомні маніяки, намагаються спопелити планету. Кинуте в землю зерно вже ніколи не проросте, і птах не підніметься в небо. Як же так?!»
Вирватися, будь-що вирватися звідси, всупереч лиху і смерті.
Затамувавши подих, лежали ми на дні печери. Тупіт наростав, ніби десятки ніг товклися в нас над головою. Промінь від ліхтаря блукав по стінах, обмацував їх.
— Бе… Бе… Бетлер, — від холоду не попадаючи зуб на зуб, промимрив хтось. — Даремно він нас послав сюди.
— Шукай, Томе! — порадив йому Єрвазів голос. — Ти ж бо розумієш: ніхто з них не повинен вийти звідси живим. Інакше і нам не минути біди, якщо у світі дізнаються про таємницю Голови Дракона.
— О-ох! — зітхнув Том. — Коли б то вже кінчився термін служби. Грошики в кишеню — і гайда додому.
— Дивак! — заперечив йому сержант Єрваз. — Ти сподіваєшся на повернення?
— А чого ж?
— Додому вороття немає. Здається, так зветься одна з книжок нашого знаменитого земляка Томаса Вулфа.
— Не читав, не знаю.
— Та і я, правду сказати, не читав, але достеменно знаю: ми, хто причетний до експериментів на океанській скелі, додому не повернемось…
— Ти мене лякаєш, Єрваз!
— Ні, Томе, не лякаю. А втім, забудь про цю недозволену відвертість. У нас, військових, не повинно бути серця, як і в тих, хто скидав бомби на Хіросіму й Нагасакі. Ми — володарі світу, супермени, тобто люди над людьми. Отож робімо те, що наказують.
Вони заходилися прискіпливо оглядати печеру: підлогу, стелю, кожну складку в стінах.
— Тут і духу їхнього немає,— мовив Том.
— Я з тобою згоден, — відповів Єрваз. — Ходімо звідси!
Освітлюючи ліхтарями печеру та гупаючи у сусідніх коридорах, вони залишили цей кришталевий палац.
— Піймали облизня! — зрадів я.
— Тихше, Васько, — спинив мене Кім Михайлович. — Небезпека ще не минула — нехай відійдуть далі.
Тупіт даленів, і пітьма густішала.
Коли Том І сержант Єрваз, пащекуючи про свою безрадісну долю, освітлювали печеру, не звернувши, до речі, уваги на колінчатий лаз, — у нашій «гробниці» стало видно як удень.
Я лежав збоку, останнім, притиснувшись до слизької, ніздрюватої брили. Мені було видно щілину, яка вела кудись у глибину.
Намацавши під рукою камінець, я посунув його вниз — і звідти відразу басовито прогуркотіло.
— Що це? — здивувалися товариші.
— То я кинув… — зізнавсь. — Тут, поряд зі мною, ще якась нора.
І, просунувши голову, я сповз униз.
Порожнява була простора, в зріст людини. Але темрява заважала її роздивитися. Долоні мої чутливо дотикалися до ковзких, ніби відполірованих стін, а ноги ступали по гостролезому дну.
Не встиг я простягнути руку, обмацуючи стіну ліворуч, як раптом, спіткнувшись, упав. А впавши, провалився ще нижче, в глибокий навкісний шурф.
І — о диво! — морок розсіявся, став не такий густий. Звідкись проникло світло. Мов коралові рифи в каламутній воді, ледь-ледь окреслились контури печерних скель.
НА ПТАШИНОМУ БАЗАРІ
Сонце здолало пітьму, темрява перейшла в світло. Це означало повернення до життя, хоч одвиклим від сонця очам було незвично й боляче.
Таке зі мною вже траплялося — давно, на межі небуття й буття, в присмерку далекої пам'яті.
З плину днів і повноти світовідчуття спогад вихопив: хутір серед степу, в якому я з батьками живу; моє налите вогнем тіло. Падіння в якусь, ніби бездонну, прірву; довге забуття… А потім, після хвороби, мов після блукання в підземеллі, я, хлопчик-нетяма, розплющую очі й бачу: високе небо, гарячий степовий полудень, мамина ласкава усмішка.
Мені радісно, тіло моє гойдають і підносять хвилі, дарма що від яскравих барв літа стомлюється зір і паморочиться голова.
— А й справді — відчуття таке, ніби щойно повернулися з того світу, — мружачись від іскристого проміння, сказав Альфред.
Провалившись у глибокий шурф, ми несподівано вийшли назовні, до прямовисних, звернутих до океану стін Драконової Голови. За багато днів і ночей знову побачили голубінь неба, сліпуче сонце у вишині.
Океан угомонився. Дрібні післяштормові брижі покреслили його лобате плесо. Він, стомлений, відпочивав, дихаючи вільно й розкуто.
Внизу, між скелями, били по заплеску хвилі. Пахло водоростями й рибою. Політ чайки нагадав про волю. Забажалося, мов крила, розкинути руки — скочити і, будь що буде, попливти до острова.
— Поки долетиш до води — розіб'єшся, — вгадав моє бажання Кім Михайлович. — Висота ж.
— А там течії затягнуть у водокрут, не дадуть опам'ятатися, — докинув Заєць.
— Твій задум і наміри, Васько, — пояснив командир, — на крайній випадок, коли вже спробуємо все можливе й неможливе і в нас не залишиться вибору.
Я погодився з товаришами, хоч не терпілося (як, до речі, і їм) швидше вирватися з клятої пастки.
Чи доведеться знову відчути дотик нагрітої сонцем палуби «Садка»…
Думки ці не давали спокою, піднімали рій спогадів і кликали, кликали діяти. Та ми й так не сиділи. Відколи нас викрали з батискафа, щоразу пробуємо втекти, але задуму здійснити поки що не вдалося.
Кажуть, людина живе вірою й надією. І це справді так. Бо якби ми втратили останнє, що нам залишилось, — віру у свої сили, надію на те, що ми не одні,— адже товариші на «Садку», безперечно, нас шукають, — хіба б тоді можна було боротися за кожну мить життя на цій страшній Драконовій Голові!
Отже, буря вщухла. Високо в небі пломеніє сонце. Післяштормові хвилі, мертві брижі, переливалися, нагадуючи горбоспинних химер.
З океану віяв лагідний вітер. Ще недавно він піднімав багатометрові хвилі, люто кидав їх у безвість, а тепер, присмирілий, не міг навіть поморщити воду.
Над Драконовою Головою ширяли мовчазні буревісники. Серед карнизів чайки збиралися у пташині базари.
— Кіме Михайловичу! Альфреде! — радісно гукнув я. — Погляньте…
На уступах скель біліли покраплені ластовинням яйця, а поряд, у заглибинах, виблискувала вода.
Рятівна, жадана волога! І ми, ставши навколішки, заходилися пити.
— Що не кажіть, а всевишній про нас дбає, — втамувавши спрагу, мовив геолог. — Дощова, прісна водичка — чого іще треба! А на закуску — чаїні яйця. От екзотика так екзотика!
— Йди, Васько, назбирай яєць, — порадив Кім Михайлович.
Мов на щаблі, ступаючи на гостроребрі виступи, я поліз до пташиних гнізд. Наполохані чайки зграєю закружляли над головою.
Яєць було так багато, що вистачило б нагодувати сотню людей. Серед дрібних, чаїних, траплялися синюваті — великі.
— Брати і їх? — запитав, показуючи в простягнутій руці знахідку.
Заєць вихопився з відповіддю:
— Бери, да Гама, бери! То яйця альбатроса. Вони, запевняв мене знайомий орнітолог, дуже смачні.
— Гаразд, назбираю і альбатросових, — погодивсь я, але тієї ж миті спохватився. — Стривайте, а куди їх класти? На мені ж лише труси.
— Ха! — розсміявся Альфред. — Про це ми не подумали. А й справді — куди? — забідкався він.
— Не сушіть голови! — озвався Кім Михайлович. — Голому нікуди класти. Ось ти і кидай, Васько, а ми будемо ловити.
Однією рукою тримаючись за скелястий виступ, я другою почав метати «м'ячі». Хлопці старалися їх не пропустити: підстрибуючи, ловили яйця на льоту.
