Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
— Скажу відверто, Томе, не подобається мені ця історія з екзекуціями, — відповів той, кого звали Робі.
— А ти гадаєш, вона мені до душі? Нехай би містер Бетлер сам робив трикляті уколи. Втім, давай шприц, Лото, — звернувся він до дівчини.
І, перелізши через кам'яний планшир над кабіною, наблизився до очманілої від болю людини.
Зроблений ним укол припинив муки. Людина змовкла, хоч мені ще довго вчувався розпачливий крик.
Оце й була «лабораторія», де силоміць захопленим людям прищеплювали зябра. Значить, ми не заблудилися, проникли в схований од стороннього ока гадючник.
Прихилившись розгарячілим від хвилювання чолом до холодної скелі, яка стала надійною схованкою, я мимохіть згадав те, що почув напередодні від Чанга. Страшна то була оповідь…
Літаки нападали з боку моря, розповідав він. Там, у Тонкінській затоці, вподовж берегів В'єтнаму, день і ніч крейсерували кораблі Сьомого американського флоту. З палуб авіаносців піднімалися бомбардувальники та винищувачі, скидали на джунглі й села напалм, розстрілювали людей з кулеметів.
Обвуглювались охоплені пожежею, ще мить тому буйнозелені, кокосові гаї. На згарища перетворювались оселі. Палала земля, ніщо живе не могло врятуватися від жахливої неминучості. Люди шукали порятунку в землі, як звірі, ховаючись у нори-окопи. Але й там їх знаходила смерть.
— Рибальський виселок, де я жив, — вів далі Чанг, — розкинувся на схилах пагорбів, біля неширокої, зі скелями посередині, затоки. Зразу після нападу літаків із-за тих скель з'явилися швидкохідні катери, і у виселок висадився десант — жорстокі головорізи. Вони зігнали на майдан селян. Допитувались, де базуються партизани. Словом, діяли, як колись у ваших краях фашисти. А коли нічого не домоглися, — загнали дітей і жінок у хижку, облили її бензином і підпалили. Тоді й загинула моя сім'я — мати, дружина, двоє синів.
Ми з джунглів завдавали ударів по розквартированих у висілку окупантах. Підкрадалися до гарнізонів, зненацька атакували їх.
Та одного разу партизанам зрадило щастя — самі потрапили в засаду. І хоч відстрілювались до останнього патрона, все ж кількох із нас ледь живих захопили в полон.
Таку історію почув я тої ночі від людинориби, Розповідаючи, Чанг крадькома змахнув сльозу.
Він, та ще троє його товаришів, видужавши після поранення, потрапили на скелю Голова Дракона, стали, як казав містер Бетлер, «сировиною», з якої виготовлятимуть слухняне військове знаряддя — людинориб.
— Чого ж ті експериментатори від вас хочуть? — вислухавши Чанга, поцікавивсь тоді я.
— Беззастережної покірності, — відповів він. — Наказ, що його подає дресирувальник, повинен виконуватись негайно й точно. А ще…
Для своїх злочинних цілей агресори, як відомо, використовують тварин. Є, між іншим, на Голові Дракона вольєр для мавп. Чанг випадково довідався, що то за тварини, звідки вони взялися на океанській скелі.
…У хащах джунглів, неподалік від міжнародного аеропорту Субанг, майже поряд із столицею Малайзії Куала-Лумпур, сховалася розкішна двоповерхова вілла-ферма, яку тамтешні мешканці називають «камерою смертників». Господарі її — подружжя американців Аллін і Елізабет Лаусон — тримають сотні довгохвостих макак. Проводяться експерименти, випробовується дія смертоносних вакцин.
З тієї ферми довгохвостих мавп переправляють час від часу за океан — на військово-повітряну базу Брукс та в Хантінгтонську науково-дослідну лабораторію, ну і, звісно, — сюди. За вказівкою військового відомства, Пентагону, на тваринах випробовують нейтронну й хімічну зброю, а також отруйні гербіциди.
— Таке роблять з мавпами в самих Сполучених Штатах, — закінчив Чанг. — На Голові Дракона над тваринами теж проводять якісь досліди, крім того, переправлених сюди з ферми Лаусонів мавп навчають «розумних» дій — володіти вогнепальною зброєю: влучати в мішень, відбиватися багнетом.
Мавпи, до речі, тут відкривають шлюзи, якими перегороджені внутрішні басейни — океанарії; на вимогу начальства викликають із берега вагонетку метро та на вершину гори, де розташовано пункт спостереження, посилають гондолу електроліфта.
Макака на ймення Чао (запам'ятай, товаришу, пароль: «Кіагуаем!») вартує біля шлюзів, інша, Капут (пароль, на який вона відгукується: «Райгонбура!»), «завідує» транспортним парком метро й ліфта.
Від нас же, людей, безповоротно перетворених на мешканців води — гомо акватікус — експериментатори чекають іншого. На випадок термоядерної війни, до якої вони готуються, ми повинні навантажених вибухівкою дельфінів виводити на ціль — до підводних човнів і кораблів можливого противника, берегових фортифікаційних укріплень.
— Людинориб, як і дельфінів, — додав Чанг, — гідроакустичні прилади нібито викрити й запеленгувати не можуть. Принаймні так запевнив нас містер Бетлер. Звичайно, на виконання бойового завдання простіше посилати самих дельфінів, та вони не завжди його з точністю виконують — тут потрібен розум людини. Ось чому робиться ставка на нас, людинориб, здатних управляти живими торпедами — дельфінами.
ОПЕРАЦІЯ «КЛІМАТ»
Затамувавши подих, стояли ми в скелястій ніші над страшною лабораторією. Прожектори, спрямовані на озеро, не заважали. Вони засліплювали тих, хто був унизу, — «лікарів», обслугу океанарію.
Поступово кабіни спорожніли. Випущені з них людинориби опинилися в широкому басейні, куди загнали й дельфінів.
Тварини були приручені. Самі підпливали до людинориб, шикувалися в лави. Деякі з них, не зовсім утративши притаманну їм грайливість, вискакували з води, пустували.
— Я бачу, — мовив Кім Михайлович, — тут не лише теплолюбні афаліни та здатні глибоко поринати і плавати з великою швидкістю короткоголові дельфіни, а й мешканці холодних вод — морські свині. Усіх атомні маніяки запрягли в свою колісницю, перетворили на співучасників злочину.
Басейн із дельфінами й людинорибами лежав навпроти нас, видно було все, що там відбувається. Новачків, групу живих торпед, мабуть, споряджали в дорогу.
Лота, Робі, Том та ще кілька одягнутих у військову форму чоловіків, з'явившись невідь-звідки, розмістилися на майданчику біля води. Дельфінів підкликали, подаючи звукові сигнали.
Я знав, що дельфіни сприймають високочастотні звуки. А тут сигнали подавалися звичайнісіньким людським голосом.
— Не інакше, в басейні,— пояснив Кім Михайлович, — умонтовано спеціальні частотні перетворювачі. З їх допомогою дельфіни розуміють людей, а люди — дельфінів.
Почувся якийсь хрипкий голос:
— Гринди й афаліни, до гурту!
І відразу в води долинуло уривчасте хрюкання — дельфіни один за одним підпливали до бар'єра. На кожному за спинні плавники були прикріплені шлеї.
— Давай! — знову наказав хриплоголосий.
Том і Робі підкотили навантажений сірими циліндрами візок.
— Якщо проникнете через печеру у внутрішній басейн, на об'єкт «Старт», — попереджав мене Чанг, — затям: я буду з білоспинним альбіносом — дельфіном афаліною.
І ось я уздрів того білого дельфіна, а поруч голу людину, мого несподіваного знайомого — доброзичливця Чанга.
Циліндри, з поплавками обабіч, опустили на воду. Том і Робі заходилися припасовувати їх на спини тварин.
Із загадковою амуніцією дельфіни стали незграбними, схожими на доісторичних ящерів.
На них був смертоносний вантаж, і ставало моторошно навіть від думки, що одного такого сірого «циліндра» досить, щоб зітерти з лиця землі той чи інший порт з усіма кораблями в гавані.
Таке готують варвари! Я з огидою згадав фургон, у якому нас везли по острову, й напис на його борту.
Ще тоді, вночі, над океанарієм, почувши розповідь в'єтнамця про військові приготування, я вигукнув:
— Чанг! У паліїв, звісно, ні сорому, ні совісті, але ж ви, людинориби, що супроводжуєте дельфінів, — невже ви не розумієте, яку згубу несете?!
— Чи розуміємо? — перепитав він і, сумно зітхнувши, відповів: — Лише дехто з нас, кому експериментатори не встигли порушити психіки, усвідомлює, в яку авантюру нас утягли. Решта ж… Ти слушно сказав: людинориби. Хоч це образливо і боляче. Так, гомоаквактікус позбавлена всього людського, перетворена на слухняне знаряддя інших.
