Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

— В якому сенсі?

— А в простому.

Якщо ви колись зберетеся вести службову розмову із жінкою — щиро рекомендую залишити на ній тільки блузку й туфлі. Дуже пожвавлює думки.

— Їхня служба зараз зайнята тим, що вишукує фінансові джерела опозиції. Тому у всі щілини закидаються сексоти та провокатори, а також вербуються усі, хто повівся на провокацію. Щоб потім нагору можна було доповісти — ще один ручай грошей перекрито. Зрозуміло?

— Ні, — Катька чесно похитала головою. — Не зрозуміло. Бо він прекрасно знає, куди ви носите велику долю. І знає, що до опозиції не потрапляє жодної копійки.

За звичайною логікою ця сентенція виглядає нормальною. Але тільки не за КГБшною. їхню логіку не вчать у вишах, її треба відчувати, хоч це і складно без відповідного досвіду:

— Ти не розумієш. Кожен з них перш за все — опер. Він вербує агентів — і це тільки його особисті, персональні агенти, що б він там не писав про них у рапортах начальству. Бо тільки він отримує інформацію, і тільки він вирішує, як її розіграти — чи на користь собі, чи службі, а чи — іноземній розвідці.

— Тобто ти хочеш сказати, що цей паскудник хотів тебе завербувати?

— Точно. І, до речі, не вперше. Пам’ятаєш, з чого ми почали знайомство з Ґенеком, тоді ще, здається, полковником? З того, що у перший же місяць спільної роботи він пустив за мною хвоста.

Катька граційним рухом закинула за вухо неслухняну прядку волосся.

— Зачекай. Це інша справа. Тоді ви фактично не були знайомі, і він тебе перевіряв. Але тепер, коли разом з’їли не один пуд солі, коли завдяки вам став генералом, як він дивитиметься тобі в очі?

Чесно кажучи, сам я теж не все розумію у гебешних справах, і тут готовий визнати свою недосконалість — але жінка вимагає пояснень, значить їх треба вигадати.

— Очі вони позичають у Сірка, це професійне. А зі мною все просто, як то кажуть, без нещасть. Попадуся — стану його персональним агентом, і він уже сам буде вирішувати, чи здати мене своїм, чи Паші, чи примусити писати про все, що бачу. Ну а як не попався — це теж його заслуга: службу знає, всіх перевіряє, а я — молодець, не піддався. Тим більше, що я вважаюся націоналістом, тому завжди підозрілим на предмет зв’язків з опозицією.

— Націоналістом?

— А ти як гадаєш?! Радянська школа. Розмовляєш українською, значить, бандерівець. Ну а якщо при цьому не з Галичини, а з півдня — це вже точно не просто так. Майже склад злочину.

— Тобто він тебе весь час тримає під прицілом?

Я на хвилинку замислився.

— Ну, якщо добре поміркувати, то — так.

— Хочеш сказати, що він все про тебе знає?

Я ще раз замислився.

— Ну, майже.

Катька відкинулася у кріслі й запахнула блузку, немовби раптово змерзла.

— Тоді виходить, що і про мене знає?

Дуже логічне запитання.

— Думаю, що так. У загальних рисах.

— Жах! — вона гидливо підвела губи й пересмикнула плечима. — Яка гидота!

Я не можу не погодитися з такою сентенцією. Але водночас не хочеться псувати гарний день розмовами про гебе.

— Та ну його! Давай краще поговоримо про щось інше.

— Про що?

— Ну, ми так добре згадували дитинство.

— Гм… Дитинство. — Катька на мить замислилася.

— А я тобі розповідала, як мало не стала валютною повією?

— Ким не стала?

— Повією. Валютною. Хіба не розповідала? Тоді слухай.

— Обережно, — засміявся у відповідь я. — Це компромат. І не виключено, що нас прослуховує генерал Ґенек.

— Прослуховувати — спеціалізація майорів.

— Нема такого генерала, який не вийшов із майора.

Катька хижо облизнула губи:

— Тоді вже краще відео. Ти у нього по дружбі спишеш, і будемо на старості дивитися, які були молоді й гарні.

Я тільки підвів очі.

— То ти будеш слухати чи ні?

— Я весь — увага.

— Отож. Так от, була я собі комсомолкою. Передовою, між іншим — всякі там зльоти, корчагінські вахти та інша херня. І тут раптом дзвонять з райкому — вас, як найкращу активістку відправляють у Москву вітати з’їзд… який там був?.. Здається, двадцять восьмий.

— Ну?

— Ну, а я не поїхала. Якось воно, знаєш, в падло. В країні все валиться, а вони засідають.

— Так, а до чого тут валютні повії?

Сапула звела брови:

— Ти можеш не перебивати? Оці вже мені чоловіки!

— Мовчу-мовчу.

— На чому я зупинилась? Ага. Значить, замість мене послали Оксанку з Вишгорода. Така, знаєш, з декольте і в бантах. Саме те, що треба старим комуністам. Ну, ти розумієш. Коротше, Оксанка справила на них таке враження, що потрапила на обкладинку журналу «Огоньок».

— Та ти що?! Правда?

— Точно. Сама бачила. У нас тоді весь район про це гудів.

— «Огоньок» — це круто. Це ж глянець номер один був!

— Так власне. Тому потім Оксанка стала одною з найдорожчих валютних повій Києва. З такими рекомендаціями!

— Зачекай-зачекай, — я підвів голову, пригадуючи. — Щось таке було. Здається, вона називалася «Дівчина з вогником», точно?

— Не знаю, як вона там називалась, я докладно її пригодами не цікавилася.

— Ні, слухай, це точно вона! Дівчина з вогником! Ще й журнал цей з собою носила, ціну набивала.

Сапула здивовано нахилилася, намагаючись зазирнути мені в очі:

— Ти що, спав з нею?

— Ні. Ти ж знаєш, я повій не люблю. Я сплю виключно з порядними жінками, які мають високі моральні якості.

— Це точно, — вона засміялася. — А Оксанку тоді звідки знаєш?

— Хлопці на вулиці розповідали.

Справжній чоловік ніколи не опуститься до виправдовувань. Справжній чоловік завжди каже: «По-перше, це все неправда. А по-друге, я більше не буду».

— Дивись мені! А то міг би якось випадково зі мною зустрітись. Якби на з’їзд потрапила. І в журнал.

— Уявляю собі! Приходжу в сауну, а там ти, — я хихотнув. — У нас один такий, до речі, дружину зустрів на блядках. Дівчат замовили — вона й приїхала. Во розважився!

— Ну, я, до речі, тобі не дружина. Я жінка вільна.

— Налити ще вина, вільна жінко?

— Налий. Чому б ні? Хоч ти й твердиш, що я маю високі моральні якості, але вино люблю.

Катька продовжує загортатись у залишки одягу — певно, після великого енергетичного викиду тіло вимагає тепла. Вона так і залишилася сидіти у кріслі — майже гола, але в туфлях, і неслухняні груди випинаються з-під білої тканини блузки, даруючи мені гарний еротичний післясмак. Я замилувався та підкріпив гармонію картинки ковтком рубіново-червоного напою з келиха.

— Подобається? — примружила очі моя кохана.

Я кивнув.

— Українці — невиправні естети.

— А не українці? — грайливо уточнив я.

Вона подивилася на мене, наче кішка, потім кокетливо звела плече.

— По-різному.

— Що значить «по-різному»? Що це за сексуальні узагальнення? Ти ж кажеш, що все-таки не стала повією?

— І через це, по-твоєму, я не повинна розрізняти чоловіків різних національностей?

Оце так!

— Ну добре. І які ж народи світу ти можеш відкласифікувати?

— До речі, — Сапула повчально підняла пальця. — Щоб дослідити сексуальні звички, зовсім не обов’язково з чоловіком спати. Достатньо подивитись, як він залицяється.

Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».

— Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?

— Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.

— Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.

— В Москві? Навіщо?

— Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?

— Вірмени, — Сапула глянула з неприхованою іронією. — Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.

— Що, прямо так, в лоб?

— Ну, навіщо ж в лоб? В лоб — це до повій. А до порядних жінок — потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все-таки стародавня культура.

— Ну-ну. А іще хто?