Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
– Ти слухаєш? – Макс обов’язково перепитував – ритуал.
«Так, так», – дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить – і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче – полюби мене! Наче – хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче – однаково полюби. І пожалій…
– Свята скоро… – шепоче глухо, душить жадання.
«Так, так», – із полегшенням хитає голівкою Дора. «Скоро до мами подамся», – хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїні не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
Напередодні католицького Різдва зранку – Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію – до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила – Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут – ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
– Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала – добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася – аж слиною захлинулася:
– Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору – не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
– А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами – грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.
– Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
– Питатиму! – наголосила. – А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула – добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
– Спить із тобою?! – чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою – ні, ні, ні! Кулачком у груди – ні! Аж сіпнулася – ні, ні!
– Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
«Може, Макс добрий…» – написала. Пані у вічі – так, так…
Аж усміхнулася.
– Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
– Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.
– Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…
– Доларів?! – не повірила пані. – Кажи! Доларів?!
– Так…
– Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить – і завалилася. Руку до серця – убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
– Неси… – ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота – бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
– Оце твоє! За грудень! І щоби Максові – ані слова! – пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
– Мамо?… – та утомлено. Ніби з горя приплентався.
– Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! – полізла до сумки.
– Ми ж ніби православні…
– Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині – ніяк. Коли б не нерви – трималася б посту, а так…
– Чого тепер нервуєшся?
– А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… – врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. – Краватка! «Corneliani»!
– Дякую, мамо, – байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.
Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.
– Що за гроші?
– Дарунок Дорі на Різдво, – чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. – Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.
– Ні! – Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. – Сідай, Доро.
Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти! Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.
– Хочеш піти? Йди…
– У тебе утомлений вигляд, синочку, – заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса – дивився Дорі вслід, як той телепень.
– Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…
– Бал?! Бульйончик Августа? – просяяла матір. – Обов’язково буду! От де звеселитися!
А у просторій гостьовій кімнаті – одна стіна – шоколад, інші медом мазані – беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, що й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним – геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра новий день стане. Добре б, щоб із сонцем. Ні! Не вішатиметься…
Назавтра – бал різдвяний, що його фонд «Сила добра» влаштовує. Дора дивується: що це вони творять? Хіба балами Різдво вшановують? От у Теребовлі різдвяні забави вирували, так аж через край – щоби уже на рік наперед серце радістю укріпити. Вертеп, колядки, щедре частування, сніг за пазухою, щоки горять, і не хочеш, а мимоволі на видиху – ги-ги! Нема печалі…
А тут… Макс казиться: сто справ, часу крапля! Ганна Іванівна метушиться, мобільний до вуха приріс, вісім рук виросло, як у індійської богині Калі, – усе встигне! Без проблем! Квіти – двадцять композицій забрати із салону на Мечникова і ще три оберемки ромашок із садового центру на Борщагівці, олов’яні ложки і миски – триста комплектів, проконтролювати доставку. Меню – наїдки, напої. Дивне меню! Перепрошую, нема питань! Скатертини, серветки, симфонічний оркестр з філармонії для офіційного початку, Вакарчука чи «Бумбокс» після третьої чарки – щоби гості не розслаблялися, танцювати не кинулися, слухали – хвала Господу, віршовані думки ще складають в Україні. Десерту не буде. Аукціон. Триста вовняних ковдр уже завезли – а вони навіщо?! І найголовніша інтрига – до місця проведення балу треба добиратися пішки. Юлія Скачко перевіряє список запрошених гостей і пресу, Август Альфредович скептично кривить вуста:
– Це неподобство, Максиме Володимировичу! Ви дискредитуєте фонд! І бал як знакову подію у житті фонду.
Макс скаженіє від збудження:
– Це не просто бал. Це маніфест.
Так он як вони тут Різдво святкують…
Дора сидить на задньому сидінні автівки, збентежено розглядає святкову столицю, наче та Попелюшка, що її везуть на казковий бал. Центр сяє – обіцяє радощі. Та що далі від Хрещатика, то все менше веселощів. Вогнів стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?
Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема – тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?
