Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок – ліжко з ортопедичним матрацом доставлять за годину.
– Ганно…
– Іванівна!
– Приберіть тут, Ганно Іванівно.
– Зараз.
– Зачекайте! У Києві є «Victoria’s secret»?
– Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
– Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу – позбудешся й того, що маєш. Знає!
– Для секретаря літ надто багато.
– І скільки вам?
– Сорок дев’ять…
– Мені підходить! – вирішує за мить. – Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви – мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть «Victoria’s secret», замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, – спідню білизну, домашній одяг – халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу – хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок – прощавай! Намагається виправдовувати очікування – киває й киває.
– А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? – пнеться вислужитися.
– Що?!
Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.
– Дора не розмовлятиме з вами, – оголошує вирок. – З усіма питаннями до мене.
Новоспечена секретарка відчуває: ще крок – і знов зав’язуй фартушок.
– Вибачте…
– До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…
Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди – їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося – нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…
Ніч. У місячному світлі тренажери – роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко – самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.
Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели – гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…
– Доро. Ти геть змарніла! – сказав Макс днів за кілька. Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.
Очі долу: а що казати?
– Ти… не висинаєшся?
– Так, – кивнула.
– Чому?
Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами – нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.
– Напиши, – наказав.
«Нам треба поговорити», – вивела у блокнотику.
Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов – три слова. Дорі б уміти три слова – й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.
– Знаю місце… – сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?
Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.
– Тут поговоримо…
Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота – зможу коротко. «Маю працювати, заробляти», – напише. Усього лише три слова.
Макс виходить з автівки. Очі у річку.
– Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді – навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю… Надто багато слів – усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова – порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру – тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…
Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?
Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію – та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же – відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли – сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…
Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко – перед ким душу навстіж?
– Доро! Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний.
Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці – та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!
Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!
– Ти… поговорити хотіла, – мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.
Дора відкриває блокнотик, пише швидко.
– Маю працювати. Заробляти, – читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.
Яке паскудство! Він їй – найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих – Одрі! – ніхто не помічав…
– І… скільки мама тобі платила?
«1 тис.», – виводить Дора.
Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню – на!
– За грудень, – вимовляє чітко. – Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати – то найтяжча праця. До нового року – так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?
Локони тремтять – так, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів – ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…
– Забудь, – відмахується Макс. – Тепер я…
Хотів було сказати – «твій хазяїн», а – ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. «Володар, керуючий, пан…» Та що ж це?!
– …Хазяїн, – здався. – Тепер ти у мене працюєш, – додав непотрібне. Упав у формалізм. – Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо – дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він – таємниця, варта уваги. Дюк.
– То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… – дозволяє милостиво.
Дора киває – зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
– Ну! Сміливіше! – підбадьорює Макс.
Дора смішно закусює губку і врешті пише: «Не скривдь мене».
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
– Боїшся мене? – і збудження раптове.
«Так, так», – киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак…
Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна – може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.