Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Батьком Ела був Артур Лонглі Шоклі, сталевий магнат. Своєму єдиному сину Елберту він залишив статки, неосяжний комплект інвестицій та директорських і членських посад у різноманітних наглядових радах. Однією з таких була Рада директорів Стовінгтонської підготовчої академії[40], найулюбленішого об’єкта благодіянь старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її випускниками, а Ел до того ж і жив у Беррі[41], достатньо близько, щоби виявляти особисту цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел був у Стовінгтоні тренером з тенісу.
Джек з Елом потоваришували цілком природним і невипадковим чином: під час багатьох шкільних і факультетських гулянок для одинаків, куди вони разом вчащали, ці двоє завжди найбільше напивалися. Шоклі жив окремо від своєї дружини, а Джеків шлюб уже потроху сунувся під укіс, хоча він так само кохав Венді, щиро їй обіцяючи (і то часто) виправитися заради неї і маленького Денні.
Після багатьох викладацьких вечірок ці двоє продовжували тим, що вештались по барах, допоки ті не закривалися, а потім робили зупинку в певній сімейній крамничці, аби купити там ящик пива і випити його, припаркувавшись наприкінці якоїсь побічної дороги. Траплялося, що Джек ввалювався до їхнього винайнятого дому, коли небо тільки ледь починало жевріти світанком, і бачив, що Венді з Денні там сплять на диванчику, і син завжди під стіночкою, уткнувши свій крихітний кулачок під поличку маминого підборіддя. Він дивився на них, і огида до себе вкотре підкочувалася йому до горла хвилею гіркоти, що була міцнішою за смак пива, сигарет і багатьох порцій мартіні — «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини його розум, цілком свідомий цього наміру, звертався до пістолета, мотузки або леза бритви.
Якщо така гулянка траплялася посеред тижня, він спав три години, вставав, одягався, розжовував три пігулки екседрину[42] і все ще п’яний вирушав на дев’яту годину викладати тему «Американські поети». Доброго ранку, дітки, сьогодні це Червонооке Чудо збирається розповісти вам про те, як Лонгфелло втратив свою дружину у великій пожежі[43].
«Мені не вірилося, що я алкоголік», — подумав Джек, якраз коли в нього у вусі зазвучали дзвінки телефону Ела. Ті уроки, що він прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашніми «марсіянами». Тільки не я, я можу зупинитися будь-якої миті. Ті ночі, коли вони з Венді спали в різних ліжках. Слухай, зі мною все гаразд. Пом’яті крила машини. Звісно, я цілком годящий сісти за кермо. Ті її сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ванній. Обачливі погляди його колег на будь-якій вечірці, де пригощалися алкоголем, навіть вином. Поступове усвідомлення того, що про нього вже пішли поговори. Розуміння, що він нічого не створює на своєму «Андервуді», окрім зіжмаканих кульок здебільшого чистого паперу, що опиняються в кошику для сміття. Він був чимось на кшталт вигідного придбання для Стовінгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквітне в американського письменника, і безумовно людиною цілком кваліфікованою, щоби викладати таку містичну дисципліну, як літературна творчість. Він мав уже пару дюжин опублікованих оповідань. Працював над п’єсою і гадав, що десь там у нього в ментальному закомірку, можливо, визріває роман. Та тепер він уже нічого не створював, а його викладання стало безладним.
Край цьому врешті настав одної ночі, ще й місяця не минуло після того, як Джек зламав руку своєму синові. І тоді ж, як йому здавалося, прийшов кінець його шлюбу. Венді тільки й залишалося набратися духу… він розумів, аби її мати не була такою першорядною мегерою, Венді сіла б на автобус до Нью-Гемпширу, тільки-но Денні оклигав достатньо для такої подорожі. І по всьому.
Було трохи за північ. Джек з Елом під’їжджали до Беррі по тридцять першому шосе, Ел кермував своїм «ягуаром», примхливо зрізаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвійну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсіян» того вечора приземлилася ціла армада. Останній поворот перед мостом вони промчали на швидкості сімдесят, і раптом дитячий велосипед на дорозі, а тоді різке, болісне скимління гуми, що здирається з коліс «яга», Джек запам’ятав лице Ела — наче круглий білий місяць навис над кермом. Потім гримотливий брязкіт, коли вони на сорока милях[44] вдарили велосипед і той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили їм у лобове скло, і він знову злетів у повітря, залишивши перед виряченими очима Джека зірчані промені потрісканого скла. А за мить Джек почув останній жахливий грюкіт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло під ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, і, ніби десь зовсім здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переїхали. Я це відчув».
У вусі йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай мені швидше з цим покінчити».
Ел з виском зупинив машину не далі як за три фути від пілона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутової довжини слід горілої гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім кинулися бігти в холодну темряву.
Велосипед лежав ущерть понівечений. Одне колесо було відсутнє, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерішуче промовив:
— Гадаю, оце-то ми й переїхали, Джекі-друже-мій.
— Де ж тоді дитина?
— А ти бачив якусь дитину?
Джек зам’явся. Усе відбулося з такою скаженою швидкістю. Вискочили з-за повороту. У світлі фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тоді зіткнення і довгий занос.
Вони відтягнули велик на узбіччя. Ел пішов до «яга» й увімкнув чотиристоронні аварійки. Наступні дві години вони з потужним чотирибатарейним ліхтарем обшукували дорогу по обох її боках. Нічого. Хоча вже було пізно, кілька машин проїхали повз присілий на мілині «яг» і двох чоловіків з метушливим ліхтариком. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек думав, що то якесь чудне провидіння вирішило подарувати їм останній шанс, утримуючи звідти подалі копів і всіх проїжджих від питань.
О чверть на третю вони повернулися до «яга» — тверезі, але кволі.
— Якщо ним ніхто не їхав, то що він робив посеред дороги? — домагався Ел. — Він не стояв на узбіччі, він, курва, стирчав просто посередині!
Джек спромігся лиш на те, щоб мотнути головою.
— Ваш абонент не відповідає, — повідомила операторка. — Чи ви бажаєте, щоби я продовжувала викликати?
— Ще пару дзвінків, операторко. Ви не проти?
— Ні, сер, — відповів з готовністю голос.
«Нумо, Еле!»
Ел пішки рушив через міст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своєму приятелю-холостяку, назвавши йому ціну п’ятдесят доларів, якщо він візьме в його гаражі зимові шини «ягуара» й привезе їх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррі. Одягнений у джинси й піжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на місці.
— Задавили когось? — спитав він.
Ел вже підважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимні гайки.
— Бог милував, нікого, — відповів Ел.
— Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш мені вранці.
— Чудово, — кинув Ел, не підводячи голови.
Удвох вони без проблем поміняли шини і разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел заїхав у гараж і вимкнув двигун «яга».
У занишклій темряві він сказав:
— Я кидаю пити, Джекі-бой. Годі вже. Свого останнього «марсіянина» я вже вбив.
І тепер, спітнілому в цій телефонній будці, Джеку раптом дійшло, що він ніколи не сумнівався в здатності Ела це здійснити. Він тоді поїхав собі додому у «фольксвагені» з ввімкнутим радіо, звідки якийсь диско-гурт провідним талісманом у передсвітанковий дім[45] знову й знову виспівував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46] Не мало значення, як голосно він чув тоді верещання коліс, той удар. Бодай на мить замружуючись, він бачив те єдине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.
