Кров кажана - Шкляр Василь (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
— Настася…
Ми стримано привіталися й відійшли трохи далі від «мерса».
Безшиїй бурмило і собі рушив було вслід за нами, але враз зупинився — бос тільки повернув руку долонею назад.
— Як ти? — спитав він.
— Живу.
— Гарна. Тяжко гарна. Тільки трошки бліда. Таким жінкам блідість, звичайно, до лиця, але… Тебе ніхто не ображає?
— Ні, — сказала я.
— Не сприйми це за нав’язливість, але я хочу, щоб ти знала… Якщо тебе хтось образить чи тобі потрібна буде моя допомога, то я завжди до твоїх послуг.
— Дякую.
Він дістав зі спідньої кишені сірого піджака портмоне, видобув з нього візитну картку і від руки дописав на ній номер мобільного телефону.
— Ти все зрозуміла?
— Так, дякую.
— Ти зобов’язана бути щасливою, — сказав він і поволі пішов до машини.
До нотаріальної контори не завернув. Напевно, він туди й не збирався заходити, а зупинив авто, помітивши мене з вікна.
Що мені подобалося в цьому чоловікові, то це те, що він ніколи нікуди не поспішав. Можливо, знав, що його ніхто ніде не жде, що без кожного з нас, як без того Гриця, вода освятиться.
Я поглянула на його візитівку й аж рота відкрила.
Григорій Семенович Сіренко. Народний депутат України, президент благодійного фонду «Дитяче серце».
Ну, звичайно, такі люди не їздять по нотаріальних конторах. До таких людей нотаріус приїжджає сам.
Жаль, подумала я, що доведеться викинути таку класну візитну картку. Однак номер, виведений від руки, я занотувала у свій записник і, як виявилося, недаремно.
На першій же автозаправці праворуч по трасі я залила повен бак бензину, і мій «фордик» аж пожвавішав, — встро ми йому ще мітлу в глушник, то здійметься й полетить. Я щедро додала йому ґазу.
Вересень цього року видався напрочуд теплим, і хоча на осичках обабіч дороги подекуди вже червоніло листя, а в лісі достигли ліскові горішки, — довкола ще стояло, вва жай, перезріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей вересень вдерлася на короткий час сльотава вітряна осінь, щоб оста точно перекинути догори дном нашого з Нестором човни ка, який і без того тримався на плаву вже з останніх сил.
Відтоді та ніч для мене не кінчалася, спершу ніч жаху, а потім ніч дикої невідомости, моторошного невідання незнаття, яке також переросло в страх, хай інакший, ліпле ний з іншого тіста, але, можливо, ще більший за перший.
Що з Нестором? Його немає і він є. Навіть на кермі цього автомобіля я ще відчуваю доторки його жорстких, мов камінь, рук, що ствердли від того ж каменю, з яким він мав справу до скону (до скону?..), ось у міні баґаж ничку лежить його полегшене «марльборо» (сидів уже на мілині, а марку тримав до кінця… до кінця?), і я, хоч давно намагаюсь утримуватися від шкідливих звичок, дістаю сиґарету, припалюю від автоприкурювача і, як то завжди буває після тривалої перерви, відразу відчуваю легке запаморочення.
Якщо він пішов від мене отак, то… з Богом, але як мені далі бути в цьому незнатті невіданні? Наче підвісили тебе до сухої гіляки, а зашморг ніяк не затягнеться. Ще добре, що мала обачність, дещо припасла, заощадила в ті часи, коли Нестор не рахував грошей, смітив ними на всі боки, не думаючи про чорний день. Але ж він не здогадувався про мою заощадливість, то як же міг покинути мене напризволяще без роботи і грошей? Ага, того вечора він ще казав щось про страховку, тільки хто ж тобі її виплатить, якщо смерти немає… Вона є і її немає. Сказитися можна.
Я дужче притисла акселератор, аж запищало щось у двигуні, і мені знадобилася майже хвилина, аби зрозуміти, що з машиною все гаразд, — то в тому ж міні баґажничку, захаращеному аудіокасетами та всякою всячиною, подавав сигнали Несторів «стільник». Я в’їхала в зону мобільного покриття. Комусь дуже потрібний був мій чоловік, бо мобільник не вгавав, я взяла його і, ввімкнувши зв’язок, піднесла до вуха.
— Де ти пропав?! — не дочекавшись відгуку, спитав жіночий голос не так стривожено, як нахабно. — Я вже не знаю, що й думати.
Мені видався знайомим цей голос, і дуже дуже захоті лося послати її туди, куди такі цяці ходять постійно і залюбки, хоч ображаються, коли їх туди посилають. Втім, починати з цього в моєму становищі було б легковажно, і я сказала колишній своїй партнерці:
— Аніто, це Настя. Їй надовго заціпило. Трохи повагавшись, я все таки вирішила її приголомшити.
— Нестора більше нема.
— Як… нема?
— Отак. Він загинув, — сказала я і відімкнула зв’язок.
Тепер і ти помучся, лярво.
А ось тобі й стольний град. Якщо не потраплю в «тромб», то ще встигну заглянути до «Плутона»… чи, певніше сказа ти, вже просто до майстерні. А раптом…
Я відносно швидко доїхала до Солом’янки, завернула на Батиєву гору і невдовзі припаркувалася на подвір’ї старої порохнявої споруди. Якщо в ній і було щось доброт не, то хіба що просторе напівпідвальне приміщення, давно приватизоване Нестором під скульпторську робітню.
Ключі від важких металевих дверей лежали в тому ж міні баґажничку, обидва замки піддалися мені на диво легко, і я переступила поріг майстерні, до якої колись упер ше зайшла також немов до храму, під німими поглядами багатьох багатьох облич — бронзових, кам’яних, глиняних, мармурових, мідно зелених… та згодом тут з’явилося найбільше голівок моїх — голівок, торсів, грудей, сідниць, стегон… Він, якби міг, то й живу мене поставив би отут поруч з холодними подобами, в оцьому мертвому царстві Плутона, і замикав би сімома замками, ще й написав би на панцерних дверях… як там казав Притула чи Данте: облиш те всяку надію ті, хто входить сюди.
Тепер тут було зовсім інакше. Попід стінами і на поли цях ще сиротливо тулилися окремі скульптурні роботи, але чолову площу займали громіздкі каменорізні і шліфуваль ні верстати, похмурі брили чорного габро, які, здавалося, лежать уже на могилах, зосталося тільки вирізьбити епітафії, хоча б оту фразу Притули і Данте — епітафію самому Аїду Плутону. Облиште всяку надію!..
Далі, за робітнею, була ще одна затишна кімнатка для відпочинку, я її теж обдивилася, проте нічого підозрілого не помітила, нічого такого, що могло бодай натякнути на те, що сталося. Так, на столику біля дивана стояла порожня пляшка з під коньяку (погана звичка залишати порожній посуд на столі), так, попільничка, переповнена недопал ками, але на жодному з них не видно слідів губної помади.
То тільки в кінах, сказав би Притула, на місці злочину валяються недопалки в губній помаді, а поруч, відповідно, ґудзики від ширіньки, а в житті ні, в житті хоч не хоч му сиш бабратися в лайні, однак я пташка трошки іншого польоту, тож не стала ритися навіть у шафі з ганчір’ям, тільки ще раз усе окинула оком і, навіть трохи розчарована тим, що не знайшла жіночого сліду, подалася до виходу, але в останній момент, уже за порогом, мій погляд спітк нувся об те, за що мусив би зачепитись на самому початку…
Це був дрібний аркушик паперу, складений учетверо, завбільшки з сірникову коробку, який лежав біля входу в майстерню, — очевидно, його встромили у двері, і, відми каючи їх, я не помітила, як він випав. Тепер же не те що впав у око, — він просто примаґнітив мене лихим віщу ванням.
Я підняла його, розгорнула і довго вчитувалася в єдиний рядок комп’ютерного тексту.
«Від нас не сховаєшся. Останній строк — 18 вересня».
Та ніч була з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте… Якась чортівня. Все було б абсолютно логічно, якби сталося не на моїх очах. Тоді б ця записка багато чого пояснювала.
Чи, може, навіть усе. А так… чортівня, чортівня, чортівня!..
Я сіла в машину і через п’ятнадцять хвилин була вже біля оперного театру, де на верхівці фасаду транспарантна афіша сповіщала про бенефіс Марії Стеф’юк (Господи, люди ще ходять до театру, на концерти, а тут…), потім повернула на Володимирську, внутрішні двори якої кишать усілякими фірмами, конторами, офісами, прито нами, власне, як і все осердя стольного граду, окуповане переважно покидьками, й ось в одному такому дворику притулився фонд «Дитяче серце», але не шукайте такої вивіски, зверху її немає, ви просто натискаєте кнопочку біля дверей, які автоматично відчиняться, якщо вас тут, звичайно, чекають, а потім вас зустріне… ні, не безшия горила, вас зустріне чемно усміхнена, як казав один мій «випадковий» журналіст, племінниця Смоктуновського чи родичка Сосюри, чи праправнучка Давида Сасунського (тепер, щоб знайти гарну роботу, бажані добрі родинно кланові зв’язки), і вона, ця симпатична кавоварка із сором’язливими губами, проведе вас до інших дверей, де огинаються ті, що ви спершу подумали, потім на дверях до наступного коридору ви не без захоплення все таки зав важите табличку — Благодійний фонд «Дитяче серце» — і невдовзі потрапите до приймальні, де ще одна сором’яз ливогуба пасербиця знаменитого політика Сосковця відразу пропустить вас до кабінету Григорія Семеновича, бо такі люди не примушують нікого чекати, вони або приймають тебе, або не підпускають на гарматний, чи то б пак, пістолетний постріл. Вони й у Верховній Раді гидують сидіти через дрібну метушню піґмеїв, котрим здається, що від них щось залежить, окрім власного шлунка, — ви тільки вслухайтеся в ці прізвища: Переїденко, Борщевський, Глитайчук, Маслов, Олійник, Жир, Жири…нов-ський… ох, перепрошую, цей не наш, цей сперму глитає гранчаками прямо на екрані телевізора, а наші ні, наші на весь світ оголосили, що вони за їдло, і я не здивуюся, якщо на фасаді Верховної Ради замість тризуба з’явиться чотиризуба виделочка або й велетенська лжеця з виделкою навхрест, як серп і молот.
