Кров кажана - Шкляр Василь (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Не знаю, як до цієї лукавої компанії затесався Григорій Семенович, — ще й тепер стрункий, худорлявий, сухо окреслені вилиці, виразний борлак, — він стояв серед просторого кабінету і слухав божественну музику, що линула з маґнітофонних стереоколонок, він слухав «Ave, Maria» Шуберта, та коли я зайшла, вимкнув маґнітофон, провів мене до куточка відпочинку, де ми сіли в чорні крісла з натуральної шкіри, і навіть зніяковів, шляхетно відводячи очі, бо в такий глибокий фотель аж ніяк не опустишся, щоб не показати свій смоківний листок, і я сховала той опоясок, плавно поклавши ногу на ногу.
На низенькому столику стояла ваза з великими черво ними яблуками (ніякої тобі банальщини з бананами і виноградом), ще одна вазочка ківшик була з вилущеними зернами фундука (майже ліскові горішки), і він запитав так, ніби ми з ним ще вчора бачилися:
— Чогось вип’єш?
— Я за кермом, — сказала я. — Хіба що грамину коньяку.
Він дістав із бару пляшку «Мартеля», келишки, налив нам обом, і я відпила для хоробрости — розмова справді була серйозна.
— Я тебе уважно слухаю, — сказав він.
— Не знаю, з чого й почати…
— Почни з кінця.
— Я вдова, Горю.
— Сподіваюсь, не чорна?
Я взяла червоне яблуко й хотіла поставити його собі на голову, але передумала.
— Майже.
— Тоді давай по порядку. І я розповіла йому все. Навіть те, що так по дурному приховала від Притули. Що тієї ночі все сталося на моїх очах, що я нічим не змогла допомогти своєму чоловікові, а тому справді почуваюся майже чорною вдовою, причетною до його смерти.
— Але ж ти не впевнена в його смерті? — сказав він.
— Ні. Хоча… — Я дістала із сумочки знайдену біля дверей майстерні записку і подала йому.
Про наїзди голомозих, погрози й останній візит «шутого цапа» він слухав, здається, ще з більшою цікавістю, ніж про химерне щезнення потопельника.
— Боргів багато було? — спитав, поклавши записку на столик.
— Мені важко сказати. Не я їх робила. Але якщо вони серйозно сподівалися їх вибити, то думаю, не дуже багато.
Ти не знаєш, хто такий цей Сухий?
— Ні, — повагавшись, сказав він.
— Напевно, він контролює Солом’янку.
— Не знаю, але тепер я зрозумів, що тобі від мене потрібно.
Він підвівся, підійшов до мене і, невимушено присівши на боківницю крісла, відібрав яблуко, яке я досі крутила в руках. Підніс до рота, але тільки жадібно вдихнув його аро мат. Тверда долоня лягла мені на коліно.
— По перше, — він жорстко дивився мені в очі, — із цього Сухого треба зробити мокрого, щоб він забув, де ти живеш, так? А по друге… — його рука поволі попозла стегном до мого смоківного листка, я зняла ногу з ноги і трішечки їх розсунула, — а по друге, треба дізнатися, чи ніде не з’являвся чоловік, схожий на твого, так?
— Ти про що? — я вдала здивування, хоча насамперед саме в цьому сподівалася на його допомогу.
— Люди щезають, але не випаровуються.
Він був збіса розумний, цей президент благодійного фонду «Дитяче серце», і пропонував значно більше, ніж я хотіла просити. Мені приємна була його жорстка рука на смоківному опояску, я відчула, як несхибний палець, що так упевнено спускав курок, тепер ковзнув під фіґовий листок і торкнувся мого, теж уже стужавілого курка, видобуваючи смоківну вологу.
Я нетерпляче потяглася до ґудзиків, до тих речових доказів, що їх знаходять у фільмах кмітливі слідці разом з недопалками в губній помаді, але якого ще треба було слідця поліцая, як у мого благодійника, в мого опікуна дитячих сердець я побачила під пахвою, коли він зняв піджак, коричневу кобуру, з якої стирчало руків’я вогне пального красеня, цілком можливо, іменного, цілком мож ливо, подарованого самим президентом за особливий внесок у розвиток благодійництва, за жертовну опіку над серцево хворими дітлахами, котрих деякі покидьки про дають за кордон яловим американцям, таким безплідним, як я, хоч віднедавна відчуваю в своєму тілі дивне напов нення, відчуваю після того, як побувала в раю й зустрілася там із сатаною, тож цілком можливо, що в моєму лоні тепер визріває чортеня, що я зачала маленького симпатичного рогоносця, — леле, ти задушиш його, ти знов береш мене рвучко і грубо, як останню курву, прямо у цьому кріслі, і нещасне чортеня звивається від болю під твоїми різкими поштовхами, воно скімлить і згортається в щемливий клубочок, аж мені на очі навертаються сльози, мій стогін зараз вихлюпнеться в несамовитий вереск, але тверда долоня лягає на мій широко розкритий рот, стираючи рештки помади, і крик повертається в моє лоно, пульсує там разом із клубочком чортеняти, яке зменшується до макової зернини, а потім ураз роздимається кулею, наповненою гарячою рідиною, і лускає, розтікаючись усім єством…
Він допомагає мені, як дитині, зодягнутися, нашилюючи трусики на одну, потім на другу ногу, тоді припадає щокою до мого вагітного, але бездоганно плаского живота і каже:
— Пробач. Сам не знаю, як це вийшло.
— Я тебе зґвалтувала, — сказала я.
— Ти и и?
— Чому ви, чоловіки, завжди думаєте, що все відбу вається з вашої волі? Жоден геракл не зґвалтує навіть дюймовочку, якщо вона сама того не захоче.
— Це так, — сказав він. — Але ти, напевно, почувалася зобов’язаною мені. Так би мовити, з почуття вдячности…
Хоча я ще нічого для тебе не зробив.
— Облиш. Ти просто напрошуєшся на комплімент, правда ж?
— Ні, я знаю, що тобі не сподобалося, — він узяв свій келишок з коньяком. — У цьому… я тобі ніколи не подобався. Зізнайся, я не ображуся.
— Сказати чесно? Одного разу я таки побувала з тобою на небесах. Знаєш коли? — я знов узяла з вази яблуко.
— Здогадуюсь. — І сьогодні також, — сказала я. — Хіба ти не відчув?
— Жінки часто імітують вдоволення.
— Це правда. Але сьогодні все було більш, ніж насправді. І потім… ти таки напросився на комплімент, — я подарувала йому одну з найзагадковіших усмішок. — Літа мають і свої переваги, Горю. Ти став не таким швидким.
Він мене зрозумів, але не знітився.
— Я любив тебе.
— Природа дуже часто буває несправедливою, — сказала я. — Особливо з тими, хто любить. Але ти мені ніколи про це не казав.
— А навіщо?
— Ну… не знаю. Більшість поспішають сказати про це. — Я дістала із сумочки косметичку і стала чепуритися.
— Я ніколи нікуди не поспішав.
— Ти не хотів одружитися зі мною? — спитала я неспо дівано навіть для себе.
— Ні, — сказав він. — Ти не створена для сімейного життя. І я також.
— Я думала, що всі депутати — зразкові батьки сімейств.
Принаймні так вони пишуть про себе у передвиборчих аґітках. Хіба ні?
— Не смійся, я маю гарну дружину.
— Це означає, що мені пора йти? — я саме навела на губах темний контур.
— Ні, це означає, що я сумую за тобою, — сказав він. — Може, десь пообідаємо разом?
— Після цього… залюбки.
— А ця записка, — він ніби випадково згадав про папірець, що так і лежав на столику, — якщо ти не проти, хай залишиться в мене. Ментам про неї краще взагалі нічого не казати. Вона тільки зіб’є їх з пантелику.
— А про погрози?..
— Можна. Тільки про Сухого ти, звісно, також нічого не чула.
Він підвівся, подав мені руку, і коли я також звелася з крісла, то опинилася в його обіймах.
— Настасю… Я божеволію від тебе.
— Ти такий сильний.
— Тільки не з тобою.
— Помада. Ти знов злижеш мою помаду, — злегенька пручаючись, я вперлася руками йому в груди, потім сягнула долонями під пахви й торкнулася металу. Руків’я пістолета було напрочуд теплим.
Додому я повернулася пізнього вечора. Перед ворітьми посиґналила, Іванько, мружачись у світлі фар, їх відчинив, потім одімкнув браму ґаража. Вмурований у високі підва лини будинку, він сусідував з іще однією, вже домашньою майстернею Нестора, до якої перекочували із Солом’янки більшість його скульптур, але чогось нового тут так і не було зроблено. Щоправда, в кутку лежала купа якоїсь особливої зеленкуватої глини, що її Нестор знайшов тут недалечко, під піщаними шарами нашого берега, і припас до слушного моменту.
