Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.
І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував у Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.
Пан Окша, видко, від батька успадкував вдачу самітника, до сусідів, які, зрештою, жили далеченько, у гості не квапився, то й вони до нього ніколи не їздили. Він охоче просиджував удома, незважаючи на молодий вік, що, зрештою, нікого не дивувало, бо дружину мав навдивовижу вродливу і, як казав лісник Барчук, «дуже віддану», донечку-янголятко й щастя в родині.
Тож виїздив він у справах украй неохоче. Щоразу, коли виникала потреба навідатися до повітового Браслава, чи, крий Боже, до самого Вільна, Ян Окша постійно відкладав від’їзд, може, ще й тому, що трохи «слабував», а поїздки дуже його втомлювали. Бувало, як трохи застудився, то й кров’ю спльовував, і в ліжку доводилося лежати. А що був він доброю людиною, то всі підлеглі дуже його жаліли, бачачи, як він на очах підупадає. Двічі довелося навіть лікаря до нього привозити, а воно й нелегко, та й дорого, бо вісім верст – то вам не абищо. Подейкували люди, що молодий лісник уже не оклигає, зрештою, на те воно й скидалося.
Літом у пущі прегарно. У повітрі розливається міцний запах живиці, повітря тепле, мов у печі, комашок різних стільки, що аж у вухах дзвенить. Погойдуються верхів’я струнких сосон, вітер шумить у кронах прастарих дубів, мох пухнастий, мов килим, ягід та грибів і не злічити, словом, жити й жити! А коли осінь настане, тиша в лісі така, як у костелі під час урочистої служби. Дерева стоять задумані й навіть не відчувають, як листя, мов золоті й червоні пелюстки з них облітає. А взимку все вкриває сніг, високо, глибоко, наростає пухнастими подушками на гіллі, і варто людині перевести подих, на повні груди вдихнути свіже морозяне повітря, як її огорне радість.
Але після зими настає весна. З відталої землі лісової, з-над озер та боліт здіймаються вологі випари, і саме тоді гіршає тим, кого мучать сухоти. Так сталося і з паном лісником Окшею. Зиму він переніс добре, та коли в березні почав танути сніг, він підупав на здоров’ї. І як заслабнув, то вже четвертий тиждень у ліжку лежав, і у спальні приймав звіти від підлеглих єгерів. Схуд так, що ледве впізнати можна було, а при нападах кашлю ним так трусило, що він протягом чверть години й слова не міг вимовити й насилу дихав. І лише піт великими краплинами виступав йому на чолі.
У суботу сталося так, що лісникова дружина вже єгерів більше до нього не пустила. Вийшла до них на кухню, бліда й змарніла, і тихо проказала:
– Чоловікові так погано, що… не можна його турбувати.
І розридалася.
– А якби так лікаря до нього привезти, пануню, – озвався один. – Усе-таки помирати легше буде.
– Чоловік не хоче лікаря, – похитала вона головою. – Я й сама його благала, але він не погоджується.
– Я би-м поїхав по доктора, – пропонував інший. – А панові лісникові можна сказати, що доктор проїздом, цебто по дорозі заїхав.
Вирішили так і зробити, і пані Окша втерла сльози й повернулася до спальні. Після багатьох безсонних ночей вона й сама ледве на ногах трималася. Та наблизившись до ліжка недужого, спробувала посміхнутися й вдати веселощі. Вона боялася, аби Янек не здогадався про її справжні, страшні й болісні думки, котрі шарпали її бідну душу. Коли він засинав, пані Беата падала навколішки й гаряче молилася.
– Боже, пробач мені, не карай, не метися мені! Не забирай його в мене! Я згрішила, накоїла багато лиха, але пробач! Пробач! Я не могла вчинити інакше!
І сльози текли по її блідому, аж прозорому обличчі, а вуста тремтіли, шепочучи незрозумілі слова.
Але Янек швидко прокидався. Наставав новий напад кашлю, і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було швидко давати лід і ліки.
Несподівано ввечері йому покращало. Гарячка впала. Він попрохав піднести його вище й сів. Без жодних протестів випив склянку вершків і сказав:
– Мені здається, що я житиму!
– Звичайно, звичайно, Янеку! Криза минула, це ж очевидно. Ти почуваєшся сильнішим. Побачиш, за місяць ти зовсім видужаєш.
– От і я так думаю. Маріоля ще не спить?
Він ніколи не називав її цим ім’ям. Не любив його й від початку називав дівчинку просто Марисею, а згодом до цього звикла й Беата.
– Ні, ще не спить. Робить уроки.
– Отже, ти знаходиш час займатися з нею?
Він замовк, а тоді сказав:
– Боже, скільки кривди я завдав тобі та їй.
– Янеку! Як ти можеш говорити такі жахливі речі! – перелякалася вона.
– Це правда.
– Ти сам у це не віриш. Ти подарував нам стільки щастя, стільки найпрекраснішого щастя!
Він заплющив очі й прошепотів:
– Я кохаю тебе, Беато, із кожним днем усе дужче. І це кохання не дасть мені померти.
– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе моє життя буде гіршим, ніж смерть. Але не треба про це. Усе вже минулося, слава Богу. Знаєш, що? Я покличу Марисю. Вона так давно тебе не бачила; Дозволь мені!
– Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.
– Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.
– Гаразд, – погодився хворий.
Беата прочинила двері й погукала:
– Марисю! Татко дозволив тобі прийти!
– Татусю! – пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.
Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.
– Таткові нині покращало, – швидко проказала Беата, – але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.
– Як там твої справи, дитинко? – запитав Окша.
– Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?
– Підмила?
– Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.
– Це, певне, ті з Червоного лісу.
– Ага, Микола теж так думає.
– А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? – запитав він, усміхаючись.
– Аж ніяк, таточку! – палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.
Рука була худа й неприродно біла.
Коли Марися вийшла, Янек мовив:
– Як же ця дівчина росте. їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.
