Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.
– Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…
– Гаразд. Нехай постоять тут, – відповів Лешек. – Хоча нам однаково скоро їхати.
– Куди це ви із квітами? – зацікавився знахар.
– Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, – повагом відповів Лешек.
– Твоєї матері, голубко?
– Так.
– Це добре… Дуже добре… Колись ти згадувала, що вона тут, на радолиському цвинтарі спочиває. Так, так… Коли ти, голубко, у цій хаті між життям і смертю була, хотів і я піти на її могилку, помолитися за твоє одужання… Адже заступництво матері не лише для людей, а й для Бога найбільшу має вагу… Тяжкий то був час… Та не знав я, де її могилка.
Він спохмурнів, потер чоло і встав. З кутка в ніші приніс великий сніп безсмертників.
– Ось, візьміть. Завезіть. Ці квіти не змерзнуть і не зів’януть. Це квіти мертвих. Покладіть там від мене.
Марися зі сльозами на очах обняла його.
– Коханий стриєчку…
– А може, і ви, пане Антонію, поїхали би з нами. Самі поклали ці квіти? – запропонував Лешек.
Знахар глянув на Марисю, подумав, і кивнув головою.
– Гаразд, поїду з вами. Звідси до кладовища недалеко, то як знатиму, де ця могилка, піду часом бур’яни повириваю, квіти покладу…
Антоній Косиба розумів, яку прикрість справляє Марисі, не бажаючи прийняти гостинності в Людвикові, і прагнув довести, що все близьке їй, завжди буде таким і для нього.
За чверть години всі троє сиділи в санях. Коні рушили дрібного риссю, і вже за хвилину опинилися на повороті, звідки мов на долоні було видно капличку й пагорб, на якому знаходився так званий Новий Цвинтар. Новою, власне, була хіба що ця назва, про що свідчили напівзруйновані парканчики, похилені хрести й облуплені стіни каплички святого Станіслава Костки, на яких де-не-де видніла червона цегла.
Старе кладовище, розташоване за костьолом майже посеред містечка, уже років тридцять, як було настільки переповнене, що на ньому не залишилося жодного вільного метра. Натомість тут, на колишньому пустирищі, а нині густо порослому деревами пагорбі вздовж доріжок ховали покійників з Радолишок та околиць. Між доріжками видніло багато вільного місця, де не було дерев та могил. Певне, дерева теж не хотіли рости на піску.
Дорога йшла повз кладовище, і сани зупинилися біля воріт. Звідти треба було брести по білому снігу, який місцями
сягав до колін. Насипало його тут немало. Зате, щойно проминули верхів’я пагорба, як іти стало легко. Тільки біля могилок утворилися невеликі замети.
Марися зупинилася біля могили своєї матері, стала навколішки й молилася. Лешек зробив те саме. Знахар зняв шапку й мовчки зупинився за ними.
То була звичайна сільська могилка з невеличким почорнілим хрестом між сухими віночками, наполовину засипана снігом. Марися й Лешек помолилися, Лешек вийняв з коробки квіти, Марися почала змітати сніг із хреста. І тоді показалася бляшана табличка з написом…
Антоній глянув на неї й прочитав:
«Світлої пам’яті Беата, уроджена Гонтинська…»
Ступив крок уперед і простягнув руки…
– Що з вами, що таке? – вигукнув перелякано Лешек.
– Стриєчку!
– Боже! – зойкнув знахар. У його мозкові з неймовірною чіткістю ожило все. Він увесь тремтів, а з горла вирвався глухий нелюдський стогін. Сили зовсім покинули його, і він упав би на землю, якби Лешек і Марися не підхопили його попід руки.
– Що з тобою, стриєчку, що з тобою? – шепотіла перелякана Марися.
– Маріоле, донечко моя… донечко, – ледь вимовив він тремтячим голосом і вибухнув риданням.
Вони не змогли втримати цей безвладний тягар і обережно опустили його на землю. Знахареві слова сповнили їх здивуванням, особливо Марисю, бо він назвав її іменем, яким колись, та ще й дуже рідко, у хвилини ніжності, кликала її мати. Та не було часу на розпитування. З Антонієм Косибою вочевидь стався нервовий напад. Зігнувшись навколішках у снігу, закривши долонями обличчя, він не переставав ридати.
– Треба перенести його до саней, – вирішив Лешек, – я побіжу по кучера, бо самі не дамо ради.
Він уже хотів було йти, коли угледів на доріжці професора Добранецького. Його несподівана поява в такому місці здивувала Лешека, але й утішила.
– Вітаю, професоре, – озвався Лешек. – У нього нервовий напад. Що робити?
Але Добранецький стояв непорушно, вдивляючись у табличку на хресті.
– Треба перенести його до саней, – мовила Марися.
Добранецький хитнув заперечно головою.
– Ні, пані, дозвольте виплакатися вашому батькові.
І, побачивши її широко розплющені від подиву очі, додав:
– Це ваш батько, пані, професор Рафал Вільчур… Слава Богу, до нього повернулася пам’ять… Ходімо, відійдімо далі… Йому треба поплакати.
Зупинилися неподалік, і Добранецький коротко розповів їм усе.
Тим часом сльози принесли знахареві полегшення. Він важко підвівся із землі, проте не відійшов. Марися підбігла до нього й притулилася обличчям йому до плеча. Не бачила нічого, бо сльози заливали їй очі, але чула його тихий голос:
– Даруй їй, Господи, Царство Твоє Небесне, і сотвори їй вічную пам’ять…
Заходило сонце, червінню й золотом яріло небо на видноколі, на сніг лягали синюваті тіні, перший несміливий доторк ранніх зимових сутінків.
