Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Назвіть ім’я та місце роботи, — вичавив він.

Він записав усе, що вона сказала, до блокнота. Уважно ви­вчив написане. Доволі звичайне ім’я. І робота теж досить звичайна. Але оскільки Берген — місто маленьке, подумав він, цього має бути досить. Він усім своїм єством відчував, що взяв потрібний слід. Під «усім єством» Герт Рафто мав на увазі три­дцятирічну службу в поліції та глибоке знання людської натури, що базувалося на притаманній йому природній мізантропії.

— Ви маєте мені дещо пообіцяти, — звернувся Рафто до подруги вбитої. — Жодній живій душі ви не відкриєте того, що щойно мені розповіли. Нікому з членів родини. Жодному журналісту. І навіть іншим поліцейським, з якими вам доведеться розмовляти. Ви мене зрозуміли?

— Навіть... поліції?

— Саме так. Розслідування веду я. І мені потрібен повний контроль над тим, хто володіє цією інформацією. Поки я вам не дам інших вказівок, ви нічого не знаєте.

Нарешті, подумав Рафто, спускаючись з ґанку кам’яними сходами. Вікно у напівпідвальчику блиснуло, трохи прочинившись, і в нього знову з’явилося відчуття, що за ним стежать. Ну то й що? Реванш буде за ним. Герт Рафто застебнув пальто і переможно рушив слизькими вулицями до центру, не помічаючи рідкого дощику.

О п’ятій вечора небо над Бергеном продірявилося остаточно. А на столі перед Рафто вже лежав список прізвищ, отриманий з департаменту праці. Він узявся шукати кандидатів з підходящим іменем. Таких виявилося троє. Він повернувся від Онні Хетланн дві години тому і тепер думав, що незабаром знатиме, хто вбив Лайлу Осен. Справу розкрито менш ніж за дванадцять годин. Розкрито ним і ніким більше. Тому він особисто поінформує пресу. Столичні журналісти вже перемахнули через гори і влаштувалися в По­ліцейському управлінні. Начальник управління кримінальної поліції зробив заяву, що деталі, які стосуються вбивства, офіційно повідомлені не будуть, але стерв’ятники відчули поживу.

— Мабуть, витік інформації, — пробурмотів начальник, дивлячись на Рафто.

Але той не тільки не вимовив жодного слова, він навіть не сяяв тим лоском, який потрібен, щоб потрапити в заголовки. А поки що журналісти сиділи та чекали, готові строчити свої статті. Незабаром, зовсім скоро Герт Рафто знову стане королем Поліцейського управління міста Бергена.

Він зменшив звук радіо, по якому Уїтні Х’юстон на весь голос наполягала на тому, що завжди кохатиме його, але пе­рш ніж він устиг зняти слухавку, телефон задзвонив.

— Рафто! — буркнув він роздратовано та нетерпляче.

— Я той, кого ти шукаєш.

Бідолаха інспектор відразу збагнув: це не блеф і не розі­граш. Зрозумів з голосу: той був сповнений крижаного спокою, а чітка розбірлива дикція виключала варіант із божевільним або п’яним. До того ж, у голосі було ще дещо, чого інспектор ніяк не міг ухопити.

Рафто голосно кашлянув кілька разів — щоб виграти тро­хи часу.

— Із ким я розмовляю? — запитав він, аби показати, що вивести його з себе не вдалося.

— Сам знаєш.

Рафто заплющив очі й глухо, але люто вилаявся. Дідько, дідько! Злочинець вирішив появитися! І саме тоді, коли Рафто збирався заарештувати причетного до справи підозрюваного! Тепер весь ефект зникне.

— А чого ти вирішив, що я шукаю саме тебе? — запитав поліцейський крізь зуби.

— Знаю, і квит, — відповів голос. — І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.

— Що саме?

— Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумієш тепер, Рафто?

Інспектор кивнув і тільки згодом зібрався з силами й ви­чавив:

— Так.

— Зустрінемося біля тотемного стовпа у парку Нурнес, — промовив голос. — Приблизно за десять хвилин.

Рафто намагався обміркувати почуте. Парк знаходиться біля Акваріума, за десять хвилин він туди встигне. Але чому той хоче зустрітися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисі, що виходить до моря?

— Щоб я міг бачити, що ти прийшов сам, — сказав голос, відповідаючи на його думки. — Якщо побачу інших поліцейських або ти запізнишся, я зникну назавжди.

Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зіставляв, робив висновки. Групу захоплення підняти він не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що він був змушений провести арешт самостійно. Ідеально.

— Чудово, — сказав Рафто. — І що буде, коли я прийду?

— Я розповім тобі все, ти вислухаєш мої умови, і я здамся.

— Які умови?

— На суді я буду без наручників. Слухання буде закритим для преси. І сидітиму я там, де мені не доведеться спілкуватися з іншими в’язнями.

Рафто знову прокашлявся.

— Гаразд, — погодився він нарешті і поглянув на годинник.

— Зачекай, у мене ще умови. Телевізор у камері та будь-які книги, які я схочу.

— Усе отримаєш, — запевнив Рафто.

— Щойно підпишеш угоду, де викладено усі мої вимоги, і я твій.

— Що за... — почав Рафто, але короткі гудки у слухавці сповістили про кінець розмови.

Рафто припаркувався біля верфі. Це був не найкоротший шлях, але звідси огляд був кращий. Крізь огороджену територію великого парку були протоптані стежини, тут і там виднілися пагорби, вкриті жовтою пожухлою травою. Де­рева розчепірили свої чорні пальці, тягнулися до важкого неба, яке напливало з моря позаду Аскьой. Якась людина поспішала за нервовим ротвейлером на натягнутому повідку. Проходячи повз купальні, Рафто намацав «Сміт-Вессон» у кишені пальта. Купальня була порожня — величезне біле корито, схоже на гігантську ванну, яка притулилася до крайки моря.

За рогом, метрів за десять, Рафто вирізнив високий тотемний стовп — дарунок Сіетла Бергену на дев’ятсотріччя. Він чув своє дихання та чвакання мокрого листя під пі­дошвами. Сіяв дощ. Маленькі гострі крапельки впивалися в обличчя.

Людина, що стояла біля тотемного стовпа, дивилася саме в бік Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з іншого.

Підходячи до стовпа, Рафто стис в кишені револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри від себе. Дощ заливав очі, Герт зіщулився й потрусив головою. Цього не може бути.

— Здивований? — запитав голос, який йому тільки зараз вдалося пізнати.

Рафто не відповів. Мозок запрацював з новою силою.

— Ти думав, що знаєш мене, — продовжував голос. — А насправді це я тебе знаю. Ось чому мені було очевидно, що ти все захочеш зробити сам.

Рафто дивився на людину незмигно.

— Це гра, — сказав чоловік.

— Гра? — прохрипів Рафто.

— Ну так. Ти ж любиш усілякі ігри.

Рафто порухав у кишені рукою із затиснутим револьвером, щоб переконатися, що він не зачепиться за підкладку, коли доведеться ривком витягти його звідти.

— Чому саме я? — запитав він.

— Бо ти — кращий. Я граю тільки проти кращих.

— Ти псих, — прошепотів Рафто й одразу пошкодував про це.

— Ну, у цьому я не сумніваюся, — посміхнувся той. — Але ти теж псих, дорогенький. Ми усі — психи. Без­вільні привиди, які ніяк не можуть знайти шлях до своєї обителі. Так було завжди. Ти знаєш, чому індіанці ставили ці штуки?

Чоловік постукав кісточкою вказівного пальця по дере­в’яному стовпі, на якому були вирізьблені фігури. Вони сиділи навпочіпки, одна на одній, і дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.

— Щоб утримувати душі, — продовжував чоловік. — Щоб вони не розтікалися хто куди. Але тотемні стовпи гниють. І цей згниє, ось у чому річ. І тоді душам треба шукати собі новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.

Із Акваріума, із загону для пінгвінів, долинув різкий хрипкий пташиний крик.

— Розповіси, чому тобі довелося її вбити? — запитав Рафто пінгвінячим хриплим голосом.

— Шкода, що гру вже скінчено, Рафто. Було кумедно.

— А як тобі стало відомо, що я натрапив на твій слід?

Чоловік підняв руку, і Рафто автоматично зробив крок назад. На долоні в того щось висіло. Ланцюжок із великим каменем у формі сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.