Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Поперед Петрушевича дріботів через доріжку їжак. На шпильках стирчали кислиці. «Навіщо йому здалися кислиці, якщо він їх не їсть? — здивувався голова Української парламентської репрезентації.— Хм… Як сказати… Бо якщо ведмідь не нагуляє жиру — в барліг на зимівлю не ляже… То, може, соки кислиць для чогось потрібні їжакам?»
Петрушевич сердито стріпнув головою. Навіщо йому ведмеді? Навіщо їжаки? Він нині повинен бути на аудієнції в цісаря, — попросивши в 1908 році аудієнції, двадцятилітній студент Львівського університету Мирослав Січинський кількома пострілами скарав цісарського намісника Галичини графа Потоцького… За кривди народні! За вибори! Аби світ звернув увагу на розтоптану-розтерзану Галичину! Петрушевича нараз зморозило. При чім тут Січинський? Петрушевич не помишляв про вбивство цісаря, в Петрушевича були інші плани. Він знов нервово тріпнув головою: лізло зовсім інше, ніж бажалося, — доріжку ще раз перебіг їжак — і теж з кислицями на шпильках, але цей був більшим і кислиць нашпилив більше.
«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…
Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим — виплюнуть, будеш солодким — проковтнуть. Радше ще раз обміркуй, що і як маєш говорити на аудієнції. А що міркувати? Обмірковано-переобмірковано: незалежність Галичині! Про це ще до війни говорено. А чому, власне, до війни? Про це говорено ще з початку минулого віку, коли постала «Руська трійця» і почалося національне відродження. Надто ж в час революції 1848 року — в час «весни народів», коли чесні мужі народу руського створили Головну Руську Раду, заснували першу газету «Зоря Галицька». Чи не відає цісар, що було з перших днів світової війни? Чень же пам’ятає, що виникла Головна Українська Рада, що було створено легіон Українських Січових стрільців, який бився за незалежність Галичини. А чи забув цісар, що було кілька місяців тому, — Брест-Литовську угоду? У відповідності з нею автономія Галичині повинна бути надана до кінця липня. І що? Про «таємну» угоду довідалися поляки, і почалися віча та протести до парламенту про «найновіший поділ Польші», і згасили наші домагання, і австрійський уряд здався, повторивши те, що було 1848 року, коли Головна Руська Рада також поставила в парламенті про поділ Галичини на Західну і Східну, надавши українцям автономію. І взагалі, Австрія так і не ратифікувала Брест-Литовської угоди. Блоки тягнуть Польщу кожен на свій бік: Антанта — до себе, Берлін — до себе. Він же, Петрушевич, тридцятого серпня наніс візит прем’єру Гусареку, вимагаючи відокремлення Східної Галичини в окремий автономний край, з окремим намісником, з приєднанням до краю споконвічно українських Холмщини і Підляшшя. І що? А нічого!.. І тоді на заклик Народного комітету — вічевий рух у вересні, протягом тижня суцільний бунт: вимога виконання умов Брест-Литовської угоди! А поляки тим часом повзали на колінах перед обома воюючими сторонами… 14 вересня уряд звернувся до всіх держав з нотою, запрошуючи їх на конференцію, щоб підписати мир. Антанта відкинула: тільки повний розгром! І Відень затрепетав. Паніка. Запахло катастрофою… Першого жовтня почалися дебати в парламенті. Виступаючи, прем’єр Гусарек обмежився тільки обіцянками національної автономії Галичині, і тоді, четвертого жовтня, слово взяв він, Петрушевич. Він осудив політику Австрії в Наддніпрянській Україні, він картав уряд за те, що не виконує умов Брестського договору, він… о, він умів говорити — палко, аргументовано, переконливо!
Цісар сьогодні призначив аудієнцію не лише галичанам — сьогодні він мав прийняти німецьких, чеських і польських представників.
У цісарській резиденції Петрушевича вже чекав іще один депутат-українець; він, як і Петрушевич, був депутатом парламенту, але мешкав постійно у Відні. Обидва вони сердечно привіталися, вони були приятелями, не раз виступали в парламенті, зрештою, вони були знані в Галичині й поза її межами, гордилися тим, вони були демократами й вірили, що досить було Вільсонові проголосити свої знамениті чотирнадцять пунктів, як Галичина одержить автономію, але вони разом з тим були вихованцями австрійської школи, отже, добування прав мало йти шляхом переговорів, промов у парламенті, отим бюрократичним шляхом, від якого порядний депутат парламенту не повинен відступати; на російську Жовтневу революцію вони також дивилися віденськими очима, вони вважали її незаконною. Ім’я Ленін їм нічого не говорило, вони визнавали тих керманичів, які проявили себе на трибуні, демократичними поглядами, а головне — все мало бути мирним, тихим, врахованим логікою речей; вони не припускали, що обіцянки можна не виконувати, вони надто вірили в силу Вільсона й Антанти. Вони вірили сліпо. Це були люди освічені, пристрасні, виховані по-європейськи, власне, вони були виховані під Європу, але ніколи не були європейцями, вони завше були на другорядних ролях, з ними ніхто ніколи не рахувався, їх годували обіцянками, і вони вірили в обіцянки.
Петрушевич потирав пальцями ретельно виголені щоки і, стримуючи себе від емоцій, нишком позирав на поляків, чехів, німців… Іншим разом він би, звичайно, затіяв балачку з кимсь із них, бо декого знав, але зараз тут, у цісарській приймальні, всі були чужі — завше, коли йдеться, сказати б, про індивідуальні інтереси, люди вдають, що не впізнають одні одних.
Першими цісар прийняв чехів. Розмова тривала довго — понад півтори години. Петрушевич вірив, що і галичанам буде така увага. Йому згадувався 1848 рік — «весна народів» Австрії, коли з-під криги бюрократичного германізму вдарив фонтан національних і соціальних поривань: конституція, вільність друку, історичні права народностей, свобода, рівність, братерство… Йому згадувався 1848 рік, бо в час революції виникла Головна Руська Рада, яка вимагала поділу Галичини на польську й українську, вимагала, аби українці мали свою самостійну адміністративну одиницю, — може, зараз, нарешті, буде добуто те, за що воювали Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак, виступаючи в рейхстазі за права гуцулів та галичан.
Внутрішньо Петрушевич намагався бути спокійним. Він переконував себе, що вимога Вільсона про автономію народів, які входять до складу Австро-Угорщини, повинна висіти над цісарем, наче меч Дамокла. Тим паче умови миру диктують Америка і Антанта. Отже, на цей раз з Галичиною цісар поведеться належно.
А поляки, снуючи по приймальні, встрявали в розмови з німцями і голосно, щоб чули галичани, хизувалися: наша теперішня аудієнція до цісаря — чиста формальність; ми вже самостійні, а устрій держави вирішить найближчий сейм…
Вийшли від цісаря чехи. По їх сяючих лицях Петрушевич зрозумів: вони досягли того, чого хотіли. Чехи чинно розкланялися, а до цісаря покликано німецьких представників. Петрушевич нахмурився: якби діяли за алфавітом, то першими належало бути галичанам… Але в політиці ніколи не береться до уваги абетка, і галичан мовби навмисне залишили вічна-віч з поляками, — тепер у приймальні зависла якась гнітюча тиша, мов перед грозою.
І вже вкрай обурився Петрушевич, коли замість німців закликали поляків, — це вже була наруга. І все ж, — думав Петрушевич, — усі разом не можуть увійти, хай буде так, пристанемо й на це.
Тепер — ще півтори години — галичани залишалися самі. Петрушевич занервував. Що ж, рабство — в’язниця душі. Цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Ніхто не хоче родичатися з жебраком.
І все ж галичани дочекалися свого — Петрушевич уклонився цісареві й сказав:
— Ваша ексцеленціє, ми приносимо глибоку шану вам. Я повторюю свої слова: зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі, і наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави.
— Я радий, — кивнув цісар.
Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія — то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,— влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.
