Свіччине весілля - Кочерга Иван Антонович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Зате в твоєї жiнки для бенкету
Занадто вигляд хмурий i сумний.
В о є в о д а
Клянусь Перуном! Я її навчу,
Як мiй бенкет ганьбити осяйний.
(Пiдходить до Ольшанського).
Ну що, мiй княже, мабуть, є на що
I в Києвi у нас помилуватись?
О л ь ш а н с ь к и й
Не тiй красi дивуйсь, що тут сiяє,
При цих свiчках, музицi i танку,
А тiй красi, що й в темному кутку
Навкруг себе мов свiтло розливає.
Є дiвчина, якби сюди ввiйшла -
Померкли б всi свiчки та всi красунi!
Iдуть у глибину зали. Флорiан i Рузя в захватi танцю.
Ф л о р i а н
Нiколи ще не бачив я очей,
Щоб стiльки щастя й ласки обiцяли!
Невже вони не щирi в вечiр цей -
Або вони сiяють тiльки в залi,
На втiху всiм, для багатьох людей?
Р у з я
О нi! Для тебе тiльки, мiй коханий.
Ф л о р i а н
Коли ж тебе вiч-на-вiч я знайду?
Р у з я
Вночi сьогоднi... муж на варту стане,
Чекай мене... в цiй залi... я прийду.
Вибiгає - вiн за нею.
IV
Воєвода, Кмiтич i Козелiус пiдходять до Гiльди, що сидить в самотi бiля вiкна.
В о є в о д а
Одна, здається, панi в цiлiй залi
Смутна та хмура; бачу я, що їй
Не до вподоби нашi всi розваги,
Не до смаку бенкет мiй осяйний.
Хiба свiчок замало тут блискучих,
Хiба музика наша не гучна?
Чи не шляхетнi досить нашi гостi,
Чи мало кубкiв меду та вина?
Одверта це зневага!
Гiльда пiдводиться.
Г i л ь д а
О мiй пане!
Чи смiю ж я, покiрная раба
I воєводи славного дружина,
Такий бенкет блискучий зневажать?
А що сумна - то не моя провина,
I серцю я не владна наказать...
Щоправда, мимоволi я згадала
Про iншi свята, що колись
Ми в Кутногорську рiдному справляли...
I стародавня ратуша тодi
I з нею цiле мiсто променiло
Вiд безлiчi вогнiв, i звiдусiль
Неслись пiснi, i все округ кипiло,
Як в казанi. Чому ж таке сумне,
Чому ж таке безмовне наше мiсто?
Чому ж, як там, на наш бенкет воно
Не вiдповiсть привiтно i врочисто,
I жодне там не свiтиться вiкно?
I ось тодi... тодi менi здається,
Що ми чужiї люди для киян,
I свiтло це, що тут як рiчка ллється,
Ми вiдняли у наших громадян!
В о є в о д а
(гнiвно).
Знов спогади безглуздi i нiкчемнi!
Ще й досi дух моравських тих майстрiв!
К о з е л i у с
Шановна панi, варварський i темний
Живе там люд, i милостей твоїх
Не вартий вiн. Як можеш ти рiвняти
Свiй Кутногорськ та цi убогi хати?
Дай тiльки їм свiтити каганцi,
То в першу ж нiч пiде за вiтром мiсто.
В о є в о д а
(гнiвно).
Своє забула мiсце, мабуть, ти!
Для цих рабiв я князь i воєвода!
Не дивно ж, що обстала ти за них,
Бо низького сама такого ж роду.
К м i т и ч
Не гоже кажеш, пане воєводо.
На Київськiй землi нема рабiв,
I, мабуть, чесного твоя дружина роду,
Коли за нас пiднесла голос свiй.
Г i л ь д а
Так! Не соромлюсь роду я мого,
То чесний рiд майстрiв, митцiв поштивих,
Що Кутногорськ уславили кругом!
В о є в од а
Ха-ха! Рiд слюсарiв та ковалiв.
Г i л ь д а
Так, слюсарiв, але мечами тими,
Що їх кують мiй батько та брати,
Пишаються всi рицарi вельможнi,
Не гидував i сам, здається, ти
Червiнцями дзвiнкими, що були
Моїм приданим, i тодi низька
Я не була, бо добре знав, що рiвна
Цехмейстра кутногорського дочка
Литовському вельможi.
Виходить, гордо пiдвiвши голову.
В о є в о д а
(крiзь зуби),
Слюсарiвна...
V
Слуги виносять тацi з кубками i, почавши з Воєводи, обходять всiх гостей.
В о є в о д а
(пiдiймає свiй кубок).
Гостей шановних дякую за честь
Й запрошую звичаєм стародавнiм
Останнiй кубок випить на прощання,
На здоров'я за всю державу нашу
Та за рицарство нашої землi!
Гостi п'ють.
Г о с т i
Тобi за честь подяка та шаноба.
Поштиво уклоняючись воєводi, розходяться гостi. Слуги гасять свiчки, крiм двох, що горять лiворуч на столi першого плану.
В о є в о д а
(затримує Козелiуса).
Зостанься тут. Потрiбний ти менi.
(Дiстає зi скринi грамоти й кладе на стiл).
До Вiльни завтра вранцi їде Ольбрахт,
Отож негайно треба написать
Листа до князя з приводу отих
Безглуздих домагань та привiлеїв.
Занадто вже знялося балачок
Навколо них - напевно, будуть скарги.
Ти ж напиши, що зараз скасувать
Цю заборону аж нiяк не можна,
Бо навiть вiйт, i той за всiх киян
Вiдмовився од пiльг тих небезпечних.
К о з е л i у с
Все розумiю. Зараз напишу.
Гiльда виглядає з-за дверей.
В о є в о д а
Яка ганьба! Дружина воєводи
Привселюдно за хлопiв обстає.
Її провчити треба - тiльки як?
К о з е л i у с
До кляштора замкнути хоч на рiк -
Наукою це доброю їй буде.
В о є в о д а
Порада добра - так я i зроблю.
Г i л ь д а
(про себе).
Тобi я цю пораду пригадаю...
В о є в о д а
Ну, то пиши. Та не засни дивись,
Бо сила тут мишей i пацюкiв,
Пергаменти якраз тобi поточать.
В мене торiк двi грамоти втягли,
Що залишились на нiч на столi.
К о з е л i у с
Зроблю я все як слiд, вельможний пане.
Уклоняється. Воєвода виходить. Гiльда ховається.
К о з е л i у с
На цiлу нiч роботи, мабуть, стане,
Та й рiч складна - не знати, як почать.
Не вадило б хоч випити спочатку,
Щоб розум прояснився для листа.
Знаходить i тягне на стiл чималий жбан з вином та якусь страву. Наливає i п'є.
Тепер, здається, краще... значить, так...
(Пише).
"Господаре i пане наш преславний,
Великий княже руський i литовський,
Тобi чолом б'є воєвода твiй
Про київськi пригоди та дiла".
(П'є й мовчки пише).
Тепер робота йде далеко краще...
Коли вином чорнило розвести.
Раз умочив перо, а другий - горло,
А як нi те, нi друге не просохне,
То й думки легше в голову iдуть.
(Спiває).
Scribimus et bibimus,
Sic bene cedit opus 1
1 Коли писати й пити, Робота краще йде! (Лат.)
(П'є. Знову пише).
"А що кияни скаржились за свiтло,
То слушного немає в тих скаргах".
(П'є).
I справдi, як подумати - навiщо
Народу свiтло? Все їдно вони
Читати та писати не умiють,
А решту можна й потемки робить.
А небезпека вiд огню чимала:
"Dе fасilе", як кажуть, "ardet stramen,
Cum igni jungitur". А значить це:
З вогнем солома краще не дружи.
(Пише).
"О тих речах пекуся я невтомно".
Пиши, пиши - пергамент все знесе,
Хоч як бреши - знесе теляча шкура...
(П'є).
Чудовi вина в пана воєводи,
Мальвазiя рицарська - що й казать.
(Спiває):
Scribimus et bibimus,
Sic bene cedit opus!
(Пише).
