Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Розвіяр перегорнув сторінку. Вся розгортка була безнадійно зіпсована пліснявою.
* * *
Жінка стояла перед ним у святковій, напевно, найкращій своїй сукні. Золоте волосся, пряме й тонке, лежало на її плечах, укривало спину й падало майже до колін.
– Як тебе звати?
– Навіщо тобі моє ім’я? – Вона всміхнулась.
– Ти зухвала, – сказав він, відчуваючи дивне задоволення. – Це добре.
– Для мене добре? Для тебе?
– Для мене. Ти така, як я хотів. У юності я мріяв… про Золотих жінок.
– У тебе була жалюгідна юність, жалюгідний гекса? Ти розважався мріями?
– Я не смів навіть мріяти, що колись усі жінки Мірте належатимуть мені.
– Усі? Не сміши. Жодна не твоя.
– А ти?
– А що – я? Я – це не шматок м’яса, жалюгідний гекса. Ти можеш зробити з моїм тілом будь-що, але я – це не моє тіло. Ти можеш вительбушити мене, але я лишуся вільною. Давай, починай! Покажи, на що ти здатен. Дозволь сміятися, коли мені стане смішно!
Він мовчав і дивився на неї.
Їй було років двадцять. Вона нічим не була схожа на Яску замолоду, по-хлопчачому різкувату й поривисту. Вона не була схожа на покірну, старанну Джаль. Вона була – тепер він знав це – схожа на Мірте, який вічно дражнить на обрії. Золоте місто, що сміється в лице… прекрасне, як усе, чого торкаються Золоті.
Під його поглядом усмішка жінки почала танути. Вона все ще примушувала себе сміятись, але її обличчя, залите рум’янцем куражу, блідло, вицвітало, мов стара картина під сонячним промінням.
– Ну, що ти дивишся? – Її голос уже тремтів. – Чого ти витріщився?
Вона спробувала відвести очі й не змогла. Розвіяр підійшов до неї впритул:
– А якщо сьогодні вночі тобі не буде смішно? Чим ти мене винагородиш?
– Пусти, – прошепотіла вона.
Але випручатись не змогла.
* * *
Мірте квітнув цілий рік – одні квіти змінювалися іншими.
По вуличках міста, широких і вузьких, крутих і положистих, гасали діти всіх станів, Золоті діти, безтурботні й незлі. Інколи приходив з портових районів маленький чужинець, просив узяти його до гри – траплялось, таких і брали, але потім каялись: чужі діти вміли красти й часто лізли битись. Зате якщо водитися з таким же, як ти, Золотим, – гра не буде затьмарена нічим, хіба що дощ поллється раптом з потемнілого неба.
Ранками відчинялися крамнички на перших поверхах химерних, різьблених, дерев’яних і цегляних будівель. Крамарки, суворі, мов королеви, давали в борг льодяники та фрукти. Над вулицею, у других і третіх поверхах, сушилася білизна й співали птахи, грала музика й цілувалися закохані. Ліани увивали стіни й стовбури; вона виросла в золотому, благословенному Мірте й ніколи не хотіла покинути його.
– А подорожувати? Побачити далекі краї?
Так, бувало, в порт приходили красиві кораблі з далеких країв. Але всі чужинці з таким захватом роззирались на всі боки, що їй було зрозуміло: краще за Мірте нема нічого в усьому заселеному світі.
– А ліси? Ти ж знаєш, що на материку ростуть непроглядні ліси, течуть повноводі річки…
Вони гралися в гаях, уявляючи їх лісами. Вони пускали кораблики по воді ручаїв. Вони гадали на нареченого, прив’язуючи до щогл корабликів кольорові шовкові стрічки…
– Що ти робиш зі мною? – питала вона, дивлячись на нього з темряви блискучими очима кольору міді. – Чому я розповідаю? Навіщо тобі все це?!
– Я хочу знати. Розкажи ще.
Вона то плакала, то затихала, то знову починала вириватись, але його воля була незмірно сильніша. Він був обережний – боявся завдати їй болю.
…А в порту петляли мармурові вулички, і для доброго заміжжя треба було щовесни підносити монетку статуї Морської Діви – вродливої й голої, з намистом із мушель – справжніх! – на тонкій мармуровій шиї. У Діви був трохи розтулений рот, дівчата потай одна від одної совали туди монети з найдрібніших… Подейкують, робітники з портових чужинців потім витягали монети особливою петлею, але дівчата вірили, що Діва приймає їхні підношення, і наречений буде ладний…
– Ти заміжня?
– Ні! Морська Діво, чому я все тобі розповідаю… Я ненавиджу тебе, я хочу, щоб ти здох, проклятий гекса…
– Твій наречений…
– Він був на флагмані другим помічником… Ти вбив його, ти вбивця! Навіщо я розповідаю тобі, навіщо… Ти причарував мене? Ти маг?
– Ні. Я просто тебе люблю.
– Брешеш!
– Я люблю Мірте – й тебе.
Він не брехав. У цю ніч вона була його притулком, єдиною істотою, спроможною захистити від жаху, що невпинно підступає. Він більше розмовляв з нею, аніж пестив, і золотий відблиск її волосся лежав на його блідому, білому обличчі.
– Морська Діво… Я починаю бачити в тобі людину, – прошепотіла вона над ранок.
– Що в цьому жахливого?
– Це… неможливо. Неможливо вірити, що ти людина. Це руйнує… світ. Усе.
– Світ нетривкий. Життя нетривке. Просто повір, що я тебе люблю.
Вона гірко засміялась – і раптом уперше відповіла на його пестощі.
Тягар на його душі ослабнув.
Її волосся темним золотом заливало постіль. Її шкіра була бронзовою, матовою, вологою від гарячкового поту. З першим промінням сонця вона заснула – змучена й нарешті упокорена, спокійна, майже щаслива. У її снах Мірте квітнув і запалювались вогні над рожевими й білими мостами.
– Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!
Він так і не дізнався, як її звати.
* * *
З цією новою жертвою він зазнав короткого блаженства. Він був сильний і великий, як ніколи, він був мудрий – але до Останнього Знання однаково лишалося півкроку. Тут, поряд, руку простягни. Тінь подорожнього, що простує на захід.
Він лежав сам у розворушеній постелі. Він бачив довгі волоски, що золотим шитвом поблискували на подушці. Він знову приніс у жертву людину; зродився жах, який відчував, напевно, музикант Гейл, коли гриз свої руки.
– Імператоре, – прошепотів Розвіяр. – Богине Воф… Хто-небудь. Допоможіть мені!
Відповіді не було.
Наставав ранок. Розвіяр устав, одягнувся, ще не знаючи, куди збирається йти; так вийшло, що за кілька хвилин він увійшов у кімнату Дарунка. Хлопчик спав, розлігшись на перині, а біля його постелі сиділа, мов дожидаючи чогось, Яска.
– Стій там, Розвіяре. – Її голос був низьким, як бурчання потривоженого дракона. – Стій там і не підходь.
– Яско?
– Я вб’ю тебе, якщо ти ступиш хоч крок.
Заворушилася, прокидаючись, дитина. Яска не глянула на неї.
– Я знаю, навіщо ти прийшов. Я все про тебе знаю, Розвіяре, і вже давно. Мій син не дістанеться Мідному королю. Я й так чекала надто довго… Ми підемо сьогодні. Ти не зможеш нас зупинити.
– Ти надто звикла до своєї могутності, – повільно сказав Розвіяр. – І віриш у власну невразливість.
Насправді він прийшов, щоб, як тоді на кораблі, обійняти дитину й ненадовго повернути собі душевний спокій. Він був певен, що прийшов за цим, але Яска – великий маг – знала більше, і Розвіяр усвідомив раптом, що вона має рацію.
Бірюзовий перстень на пальці в Яски спалахнув – і залив кімнату тремким нервовим світлом.
– Іди. Або помреш просто зараз.
Прокинувся Дарунок. Схопився на ліжку.
– Мамо! Що ти робиш?!
Яска ледве встигла схопити його за комір нічної сорочки.
– Луксе! Сюди!
Відчинилися двері в глибині кімнати. Увірвався Лукс; Розвіяр був уражений, як давно його не бачив. Лукс постарів, коротка борода його подекуди посивіла, широкі плечі згорбились. Хутро наїжилось, утративши блиск. На спині, витертій сідлом, безпорадно рожевіла шкіра.
Лукс завмер між Яскою та Розвіяром. Поглянув на дружину й на сина. Перевів погляд на вершника й володаря.
– Луксе, ходімо з нами, – пророкотала Яска. – Він продав себе й своє життя Мідному королю. Він сам – Мідний король. Він не жертвує – він забирає собі! Він не зупиниться.
