Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗

– Мамо! Це ж…

– Він прийшов, щоб пожертвувати тобою, Даре.

– Ні! – Дарунок кинувся так, що затріщало полотно. – Розвіяре…

– Луксе! – скрикнула Яска, відтягуючи назад, наче пір’їнку, напруженого маленького звіруїна. – Ти з нами?!

– Яско, – промовив Лукс майже беззвучно. – Він мій вершник.

– Він принесе тебе на вівтар!

– Він мій вершник.

– Ідіот!

– Я нагір. А він мій вершник. Відводь дитину… Я лишуся.

Яска повернулась до нього, ошкірена, страшна в своїй люті. Лукс зустрів її погляд понурим, але дуже твердим поглядом.

– Що ти мені казав?! – скрикнула жінка. – Що ти мені обіцяв?

– Він мій вершник.

– Я твоя дружина!

– З його волі. Він мій вершник.

– Заждіть, – сказав Розвіяр і повернувся до дверей. – Не треба жахливих сцен… Я йду.

– Чи далеко? – Яска скинула підборіддя.

– На Золоту гору. – Розвіяр був кришталево-спокійний, його майбутнє лежало перед ним, як залита місячним світлом рівнина. – Здійснити паломництво. Луксе, ходімо зі мною. Яско, можеш забрати хлопчика на «Криламу» хоч зараз. Тільки лиши мені «Пузаня».

Ясчині ніздрі звично роздулись, ніби бажаючи втягнути в себе все повітря в кімнаті.

– Ти за цим сюди прийшов, – сказала вона несподівано спокійно. – З самого початку ти це збирався зробити, так?

– Так, – сказав Розвіяр.

– Палив їхні кораблі? Я палила – для тебе?

– Так.

– Змішав їх усіх з багном, зґвалтував, принизив?

– Так.

– Проклятий гекса!

– Так. Луксе, ходімо.

– Ні! – Яска тепер майже верещала. – Луксе, чоловіку мій… Батьку мого сина… Ходімо з нами! Будь ласка, ходімо!

Лукс довго дивився на неї з Дарунком. Розвіяр чекав.

– Він мій вершник.

У Ясчиних очах майнула тінь – ніби впала сокира.

* * *

Золота гора височіла віддалік від моря, позаду Мірте. Великий уступ нависав над прірвою, і низькі кущі були обвішані маленькими балабончиками. За традицією Мірте, на Золоту гору приходили молодята; залишити тут балабончик уважалось добрим знаком.

Балабончики дзвеніли ледве-ледве, на межі чутності.

Розвіяр дивився на місто. Лукс стояв поряд, засідланий, і його боки ходили ходором – шлях був нелегким. Здіймалося сонце. Світанковий Мірте був свіжішим і легшим, аніж Мірте призахідний. Тепер, згори, він не здавався піднесеним: затишно розлігся в низовині під горою, ловив сонце червоними й золотими дахами, торкався неба золотими голками шпилів.

– Як це вийшло? – пошепки спитав Лукс.

– Сам не знаю.

– Як це вийшло? Я завжди був поряд… Мій брат. Мій вершник.

– Коли ми зустрілись, я був уже… уже приніс першу жертву. Ти нічого не міг удіяти. Ніхто не міг удіяти нічого. Це як смертельна хвороба. Як життя, яке однаково закінчується смертю.

Лукс дивився спокійно й суворо, як дивився завжди. Розвіярові раптом полегшало. Тепер він міг говорити.

– Я все розумію. Я бачу кожну піщинку, знаю, де вона була, чим вона стане… Яска катувала для мене й убивала з мого наказу. Вона не любить сина, бо він став між нами. Вона не кохає тебе, бо ти був занадто м’яким із нею й безвідмовним. А мене – мене вона ненавидить. Луксе, її душа спалена, як ті кораблі, і це зробив я. Я знаю й не можу просити пробачення. Не можна просити пробачення за те, що збираєшся зробити знову.

Лукс підійшов ближче. Поклав руку на плече Розвіяру. Той дивився на Мірте.

– Вона має рацію: я не зупинюсь.

– Чому? Що тебе змушує? Це як голод чи як спрага…

– Це як лавина. Як пожежа. Чого б ти хотів понад усе, Луксе?

– Ну…

– Ти не хотів би, щоб душа твоя й розум осяялися зсередини? Коли можеш усе й усе розумієш. Це як любов, але тільки яскравіше. Це як знання… як блискучий вихід із глухого кута… Як досконалість, Луксе. І це – поряд, за два кроки. Мідний трон… Я нічого не можу зробити. Хоча… Хіба що…

Розвіяр раптом завмер із широко розплющеними очима. Проста думка, до якої він не міг додуматись усі ці дні; йому було не до того, він переймався іншим; повернувшися спиною до Мірте, Розвіяр усміхнувся на весь рот і заніс руку над собою – над останньою жертвою:

– Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную! Візьми! Удавись! Подай, що потребую!

Нічого не сталося.

– Мідний королю! Мідний королю! Візьми, що ціную, подай, що потребую!

Довга напружена мить – і знов нічого. Розвіяр повернувся; вище здіймалося сонце, яскравіше блищали дахи, зеленішими здавалися сади.

– Мідний королю, – почав він утретє, уже без надії. – Мідний королю… Подай, що ціную…

– Ти вже себе не цінуєш, – пошепки сказав Лукс. – Або… він просто не хоче брати.

Розвіяр, не дивлячись на нього, витягнув меч із піхов. Різонув себе по руці. Кров бризнула на каміння.

– Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую!

Червоні плями зашипіли, випаровуючись. Мідний король узяв усього декілька крапель. Розвіяру полегшало, він засміявся вголос; кров з відкритої рани продовжувала бігти, він повторював і повторював заклинання, однак нова жертва не була прийнята.

– Досить. – Лукс перетягнув йому руку бинтом з сідельної сумки. – Досить, я нагледівся в житті на твою кров, досить.

– Луксе, я ж не зупинюсь. – Розвіяр відчужено дивився, як Лукс бинтує йому руку. – Я принесу в жертву й тебе, і Яску, й Мірте… І… спробуй мене зупинити, будь ласка.

– Як?

– Убити.

Лукс відсахнувся:

– Я не можу вбити вершника. Легше вирвати собі очі.

– А Ранок-Без-Похибки вбив свого вершника.

– Він був маг… І він проклятий навіки. Знаєш… дарма ми дозволили Ясці взяти його перстень.

– Вона сама вирішила.

Тепер вони разом дивились на місто. Зграї маленьких птахів літали над ним, мов чорно-біла сітка. Майоріли прапорці на високих ажурових вежках. Гірляндами тяглися вздовж загород жовті й червоні квіти. У гавані темніли кораблі; Розвіяр подумав, що Яска тепер на «Криламі» і Дарунок із нею. Тарі-Колесо та його людей він відправив на борт ще вчора…

Це місто, мов наречена на вівтарі. Прекрасна жертва. Можливо, остання?

– Стій!

Лукс метнувся до краю урвища, став між Розвіяром і Мірте:

– Зажди. Якщо вибирати між мною і Мірте… Нехай це буду я, Розвіяре. Я ж тобі дорогий?

– Луксе!

– Я не хочу бачити, як ти віддаєш йому це місто. Ти… ти рятував мене стільки разів, що моє життя давно вже належить тобі, давно й геть усе. А там… Короткий Танцюра давно жде мене. Заждався на зеленій рівнині, забутий усіма. Ходить пішки… Хоча хто знає – чи попаду я на Зелену рівнину? Куди попадають його жертви, ти не знаєш?

Полегшення, яке прийшло до Розвіяра в ту мить, коли Король прийняв його кров, розтануло. Налягала сила, що перевищувала всі сили цього світу, і закрутився невидимий гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недопалок свічі… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і дівчина з золотим волоссям, і далі, і далі…

– Я не знаю, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, чи живі… чи можливо, щоб вони залишилися серед живих… і чи не найкраще їм померти… Я дізнаюсь, коли доберуся до Мідного трону.

– Дізнаєшся, – м’яко сказав Лукс. – Ти розумний, ти дуже розумний. Можливо, лишилося трошки… Можливо, це остання жертва.

І він усміхнувся.

Він стояв на уступі над Мірте, опустивши руки, не торкаючись мечів, що звичайно оперізували його торс. Косматий, постарілий звіруїн під сідлом, із широкими лапами, з густою шерстю на боках. Розвіяр ніколи, ніколи в житті не надівав остроги, сідаючи на спину Лукса.

– Хто тобі дорожчий – я чи Мірте?

– Ти.

Лукс усміхнувся:

– Я завжди мріяв померти за тебе, друже. Тільки соромився сказати.

– Луксе…

– Роби. Якщо хочеш, я відвернусь.

– Луксе!

– Це… все, що я можу для тебе зробити.

Розвіяр придивився до його обличчя.

«Це… все, що я можу. Мабуть», – сказала інша людина, багато років тому. Розвіяр почув її голос.