Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
А Бог нас поблагословить! Поки ти (Віленське братство) служило незгоді і порізненню, поки тебе Бог карав чудесно блудами і єресями твоїх Зизаніїв. Коли ж звернешся всіми силами твоєї душі на службу божу, зараз навчить тебе Господь правих догматів православної віри" (с. 56).
А коли не буде й цим разом доброї волі до поєднання, автор рекомендує урядові — через голову віленських братчиків і руського народу — старе й випробуване правило "понудь ввійти", ясніше кажучи: вжити примусу! Так поступали побожні цісарі та королі, і в доцільності й спасенності цього побожного примусу супроти єретиків і схизматиків переконався кінець кінцем великий учитель церкви бл. Августин, що перше був його противником. Отже, автор кінчить своє "напімнення" побажанням, "щоб наша найвища влада" пішла за прикладом тих побожних цісарів і королів, що, "побожно й запобігливо здійсняючи те спасенне "понудь ввійти", позискали Богові незчисленну силу єретиків і схизматиків.
А віленським братчикам — коли вони його слова не приймуть — автор, за євангельським прикладом, обтрушує порох ніг своїх, не стільки, може, "на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого", як каже в приписці (с. 61), скільки на вжиток різних "інстигаторів коренних".
Як бачимо, спустившися з непривичних для нього ідеалістичних високощів на твердий грунт практики Річи Посполитої, на стежку небіжчика Потія — проповідника оцих засобів побожного примусу, як бачимо, Смотрицький вернув собі щирість і темперамент, і ця його книжечка — ідеологічно, розуміється, не високолітна, читається з більшим інтересом, ніж прославлена "Апологія". Єсть тут грубий гумор і деяка літературність.
"Антидот" Мужилівського і "Екзетезис" Смотрицького.
"Протестація" Смотрицького в зв’язку з деякими іншими матеріалами дає цікавий зарис провідника українського попівства Андрія Мужилівського, "протопопа князівства Слуцького і Копильського", як він підписується на соборних актах і на своїм "Антидоті". При всій нашій обережності до вказівок Смотрицького ми можемо прийняти його твердження, що цей протопоп був властивим провідником і диктатором Київського собору, він властиво уставляв точку погляду на "Апологію" і з нею на задуману новим єпископатом зраду. Він виступив обвинуватцем єресів Смотрицького і заразом — замислів Могили і Борецького, сформулював резолюції, на які тільки притакували єпископи і все інше духовенство, і визначив лінію поведінки для "неучених київських попів", для міщан, і козаків, і всього демосу, що цупко вхопився її.
Поруч нього другий протопоп — Лаврентій Зизаній, котрого місцями Смотрицький висуває в перші ряди, щоб оправдати свій закид соборові: "свідчив циган за цигана, Зизаній Зизанія боронив". Місцями натякає ще на якогось третього (міг то бути протопоп київський Климент або острозький Іван Бережанський, підписані на соборному маніфесті поруч Мужилівського). Вони кермували цим, як його
Смотрицький прозиває, "непорядним попівським собором", для нас з цього погляду незвичайно інтересним.
Але з них ясно вибивається наперед постать цього попівського трибуна, отця Мужилівського, пізнішого кандидата на митрополію. Ми наче живого бачимо його, як він трясе картками "Апології" перед носом архієпископа Смотрицького, викрикуючи те "го-го", що так болісно і злобно пригадував потім бідолашний ієрарх, "вихований при гробі Лютера". Приловивши на нових уніатських планах святих отців, що так скоро засмакували в своїх владичих гідностях і під проводом молдавського "господарчика" задумали "зреалізувати" свої єпископські права прикладом своїх попередників з "перед тридцяти літ", попівство стало в цей момент на чолі сучасного українського життя, маючи на своїй стороні не тільки маси й козацьке військо — наших "божих бойовників", але й українську шляхту, що, хоч відчувала небезпечні сторони задуманого владиками релігійного компромісу, не витримала лінії і не вдержала в своїх руках провідної ролі.
Не вміло утривалити цієї провідної ролі і попівство. Не потрапило вибити з неї політичного капіталу для себе й для народу, до котрого стояло, розуміється, ближче, ніж єпископат. За кілька літ воно низько схилилось і прилягло до землі під твердою рукою того ж "господарчика" в ролі митрополита. Але тим цікавіший лишається цей короткотривалий момент активності попівства, коли воно при охоті могло б узяти до своїх рук керму української церкви і зробити її пресвітеріанською, і тим більшу увагу притягає до себе постать його провідника в цім моменті — отця протопопа Мужилівського.
Відомості про нього дуже бідні. Ім’я його показує, що він був з Галичини (Мужилів коло Підгаєць), мабуть, один з плеяди галицьких вихідців другого десятиліття XVIІ в. — плеяди Плетеницького. Коли і як він опинився на Україні і дістався на свою позицію — церковного старшого для князівства Радивілів, досі лишається невідомим, можна сказати тільки, що становище фактичного голови всього духовенства в володіннях Слуцько-Копильського князівства давало йому дуже авторитетну позицію — фактично невеличкого єпископа в позбавленім своєї власної кафедри чималенькім князівстві. Все інше лишається нам зачерпнути в його критиці "Апології" Смотрицького, котру він уважав потрібним випустити після київського собору як обгрунтування засуду, винесеного собором, а фактично — ним, Мужилівським 1. Як видно з слів Смотрицького, вона вийшла на початку 1629 року або під весну. В передмові до свого "Екзетезису", закінченого на початку квітня, він каже, що Мужилівський видав свою книжку "тими днями". Мужилівський в закінченні свого "Антидоту" каже, що написав його нашвидку, і вже після того, як почато його друкувати, одержав він друковану "Протестацію" Смотрицького, та вже щоб не затримувати друку, на неї в своїм "Антидоті" не реагує. Можна з того думати, що брошура була написана восени 1628 року, а друкувалася зимою 1628 — 9 року.
Брошура виявляє в авторі певну загальну освіту, в межах тодішніх humaniora, і знайомість з богословською літературою, не тільки православною, візантійсько-руською, але і з західною, римо-католицькою. Автор залюбки відкликується до логічних правил 2.
1 Antidotum przezacnemu narodowi Ruskiemu albo warunek przeciw Apologiey, jadem napelnioney; ktorza. wydal Melety Smotrzysky, nieslusznie cerkiew Ruska prawoslawna w niey pomawiajac Haeresia y Schisma dla niektorych Scribentow. W porywcza przyogotowany i podany przez Wielewnego w Chrystusie Oyca Andrzeia Muzylowskiego, Protopopa X. Sluckiego y Kopylskiego (Епіграф: Psalm XVIII, Nie odeymu (y nigdy z ust moich slowa prawdy; gdyzem ja ufal bardzo w sadziech twoich). Drukowano w Roku 1629. Дві картки ненумеровані (титул і на звороті присвяти Борецькому з означенням: Dar z Slucka Roku 1629) і 48 нумерованих, малого кварто. На примірнику Ленінград. публ. бібл., котрим я користувався, під новою оправою видно останки паперового фіолетового хребта: брошура була випущена без оправи окремо. На титулі приписка XVII віку: Na otrute dusz ludzkich nieostroznych przez Heretyka... на ст. 1: Schizma nie wie sama co pisze i co wierze (з відсиланням на "Екзетезіс") і на кінці вірші: Wszystka a wszystka twoia robota, Autorze, godna samego blota.
2 Ad particulari ad universale non valet consequentia, л. 30 об.; а testimonio humano negative non valet consecventia, л. 38 об. і под.
Всі цитати Св. Письма і отців наводить в латинських текстах, навіть східних письменників — очевидно, з огляду на свою полонізовану, уніатську і католицьку аудиторію. Але заразом презирливо відхиляє "безпотрібні або скорше — порожні питання схоластиків, без котрих православна церква вся певна спасіння" (9 об.).
Для ілюстрації поглядів православної церкви він звертається до православної гімнології; покликується на великих стовпів православного благочестя, як того твердого фундаменту, на котрім спочиває певність православного спасіння. Але виявляє при тім певне збентеження, очевидну неупевненість в тім, що, власне, в подробицях належить вважати православним, канонічним поглядом в тому чи іншому теологічному питанні.
