Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

- Я вже боявся, що ти спізнишся, мій хлопче,- озвався він, коли я сів біля його койки.- Хоч і знав, що цього не може бути.

- Зараз тільки почалась година побачень,- відповів я.- Я ще чекав при воротях.

- Ти щоразу чекаєш при воротях, правда, мій хлопче?

- Так. Я ні хвилинки не хочу втратити.

- Дякую тобі, мій хлопче, дякую. Хай тебе бог благословить! Ти ніколи не відступався від мене, мій хлопче.

Я мовчки потис йому руку, бо ж не міг забути, як один час ладен був від нього відступитись.

- А найдорожче,- сказав він,- що коли наді мною зависла чорна хмара, ти став для мене добріший, ніж тоді, як світило сонце. Оце найдорожче.

Він лежав горілиць і дихав на превелику силу. Хоч як він напружувався, хоч як він любив мене, лице його час від часу гасло і безживний погляд, втуплений у стелю, туманів.

- Вам дуже боляче сьогодні?

- Я зовсім не нарікаю, мій хлопче.

- Ви ніколи не нарікаєте.

Після цього він уже нічого не сказав. Він тільки всміхнувся й ледь ворухнув пальцями; я здогадався, що він хоче покласти собі на груди мою долоню. Тоді я так і зробив, а він знов усміхнувся й поклав поверх моєї свої згорнені руки.

Тим часом хвилини побачення збігли, але, оглянувшись, я побачив поруч начальника тюрми, що прошепотів мені: «Можете ще побути». Я щиро йому подякував і спитав:

- Можна мені дещо йому сказати, якщо він почує? Начальник тюрми відступив убік і кивнув наглядачеві теж одійти. Хоч ці їхні рухи були зовсім безгучні, його втуплений у стелю стуманілий погляд ожив і з ніжністю обернувся до мене.

- Дорогий Мегвічу, тепер нарешті я можу це сказати вам. Ви розумієте мене?

Його пальці ледь відчутно стисли мені руку.

- Колись у вас була дитина, яку ви любили і втратили.

Пальці стисли мою руку відчутніше.

- Вона залишилася жива й знайшла впливових друзів. Вона й тепер жива. Вона справжня леді й велика красуня. І я кохаю її!

Останнім слабким зусиллям, яке б і не здійснилося без моєї допомоги, він підніс мою долоню собі до уст. Потім знову лагідно опустив її на груди й прикрив своїми долонями. В очах його, втуплених у стелю, постав той самий порожній погляд і за мить згас, а голова тихо схилилась на груди.

Згадавши тоді, що ми з ним разом читали, я подумав про тих двох молільників у храмі і зрозумів, які будуть найкращі слова перед його смертним ложем: «Господи, будь милостивий до нього, грішника!»

Розділ 57

Залишившись тепер сам-один, я заявив про намір вибратися зі свого помешкання у Темплі, як тільки мине термін оренди, а тим часом винайняти його комусь іншому від себе. Не гаючись, поналіплював я на вікнах оголошення, бо ж у мене були борги й майже не лишалося грошей, і стан моїх справ не на жарт мене непокоїв. Точніше сказати - занепокоїв би, якби я мав досить сили зосередитись увагою на чому-небудь іншому, крім того, що я серйозно захворюю. Напруження останніх тижнів дало мені змогу відтягти хворобу, але не подолати, і тепер я відчував, що вона насувається на мене, і майже нічого іншого й не відчував, настільки до всього збайдужнів.

День-два я лежав то на канапі, то на підлозі - де мене знемагала втома - з важкою головою й тупим болем у ногах та руках, без думки й без снаги. Потім настала ніч, бозна-як довга й сповнена тривог та страхів, а коли вранці я спробував підвестись на ліжку і все обдумати, то не зміг ні того, ні того. Чи й справді я серед ночі спускався до Гарден-Корту в пошуках човна, якого начебто залишив на подвір'ї, чи й справді я кілька разів приходив до пам'яті на сходах і жахався, що мене сюди вигнало; чи й справді я запалював лампу, впевнений, що це ж він піднімається сходами, тоді як світло там давно погасло; чи й справді мене збивали з пантелику чиїсь безглузді балачки, сміхи та стогони, що, як я неясно підозрював, від мене самого й походили; чи й справді в темному кутку кімнати стояла закрита залізна пічка й чийсь голос гукав знов і знов, що міс Гевішем уже догоряє там,- ось в усьому цьому я й силкувався добрати ладу, лежачи того ранку у себе на ліжку. Але важкі випари печі, де випалювалось вапно, не давали цим образам прояснитись і раз у раз заступали їх від мене, аж поки нарешті крізь ці випари я розрізнив двох чоловік, що уважно дивились на мене.

- Чого ви хочете? - спитав я перелякано.- Я вас не знаю.

- Та що там, сер,- відповів один з них, нахиляючись і торкаючи мене за плече,- сподіваюся, ви це незабаром залагодите, але поки що вас заарештовано.

- А на яку суму борг?

- Сто двадцять три фунти, п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Рахунок від ювеліра, здається.

- І що ж тепер робити?

- Вам краще перебратись до мене,- відказав той самий чоловік.- У мене дім цілком пристойний.

Я спробував підвестись і одягтися. Коли я знову звернув на них увагу, вони стояли трохи віддалік від ліжка й дивились на мене. Я все так само лежав плазом.

- Ви бачите, в якому я стані,- сказав я.- Я пішов би за вами, якби зміг, але таки справді несила. А якщо ви самі спробуєте вивезти мене, я ще помру дорогою.

Можливо, вони щось відповіли, чи заперечили, чи пробували вмовити мене, що я краще себе почуваю, ніж мені здається. Але що моя пам'ять більш нічого не зберегла про них, я так і не знаю, що вони зі мною зробили,- в усякому разі, вивезти мене нікуди не вивезли.

Що я мав лихоманку й до мене боялись підходити, що я мучився страшенно й часто непритомнів, що часові кінця-краю не було, що я плутав усякі найнеймовірніші подоби зі своєю власною - був цеглиною в стіні будинку й воднораз благав спустити мене з запаморочливої висоти, куди мене вправили муляри, був сталевим балансиром величезної машини, який ляскотливо погойдувався над прірвою й воднораз сам же молив, щоб машину зупинили й витягли мене з неї,- що я пройшов через усі ці стадії хвороби, я знаю зі своїх спогадів, а почасти знав і тоді. Що іноді я відбивався від реальних людей, вважаючи їх за вбивць, а потім раптово усвідомлював, що вони ж хочуть мені добра, і, знемігшись, падав їм на руки й дозволяв себе вкласти - це я теж знав тоді. Але найпевніше я знав, що всім цим людям, які в найтяжчі дні моєї хвороби являлися мені у найхимерніших різновидах людських облич і виростали до велетенських розмірів,- повторюю, найпевніше я знав, що всім їм властиво було невідомо чому рано чи пізно ставати схожими на Джо.

Коли криза хвороби була вже позаду, я почав завважувати, що тоді як інші пов'язані з нею химери потроху зникають, ця залишається незмінною. Хто тільки підходив до мене, кожен набирав рис Джо. Розплющував я очі вночі - і у великому кріслі біля ліжка бачив Джо. Розплющував очі вдень - і бачив, як на дивані біля відчиненого й завішеного вікна, посмоктуючи люльку, сидить знову ж таки Джо. Я просив чогось прохолодного випити, і дбайлива рука, що простягала мені питво, була рукою Джо. Затамувавши спрагу, я відхилявся на подушку, і обличчя, що дивилось на мене з надією й любов'ю, було обличчям Джо.

Нарешті одного дня я набрався духу й спитав:

- Чи це Джо?

І такий дорогий, знайомий голос відповів:

- Він і є, друзяко.

- О, Джо, ти розбиваєш мені серце! Насварись на мене, Джо. Побий мене, Джо. Назви невдячним. Тільки не будь такий до мене добрий!

Бо Джо, зрадівши, що я впізнав його, поклав голову на мою подушку й обняв мене за шию.

- Ми ж з тобою, голубе,- сказав Джо,- завше були друзями, Піпе. А коли ти піддужаєш і ми поїдемо вдвох прогулятись - ото буде чудовно!

Після чого Джо відступив до вікна і став спиною до мене, потираючи очі. А я, бувши вкрай знесиленим, не міг схопитись і підбігти до нього,- я тільки лежав і шепотів, пройнятий покутою: «Господи, благослови його! Благослови цю добру християнську душу!»

Коли Джо знову сів біля мене, очі у нього розчервонілися, але я тримав його за руку, і ми обоє були щасливі.

- А скільки часу, любий Джо?