Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Згодом я трохи врівноважився, і ми розбалакались, як, бувало, колись, лежачи на траві на старій батареї. Джо анітрохи не змінився. В моїх очах яким він був тоді, таким і тепер лишився: просто відданим і просто чуйним.
Коли ми повернулись додому і він, узявши мене на руки, легко переніс через двір і потім угору сходами, я згадав той достопам'ятний різдвяний вечір, коли він ніс мене на плечах через болота. Досі ми ще ні разу й натяком не торкалися змін у моїх перспективах, і я навіть не знав, якою мірою йому відомо про те, що я пережив останнім часом. Я тепер настільки спроневірився у собі й настільки покладався на нього, що ніяк не міг вирішити, чи слід заводити розмову на цю тему, коли він сам її не починає.
- А чи ти чув, Джо,- нарешті наважився я запитати одного вечора, коли він палив люльку біля вікна,- хто був моїм доброчинцем?
- Та чув, друзяко,- відповів Джо,- що це не міс Гевішем.
- А хто саме то був, ти знаєш, Джо?
- Та чого ж, Піпе, я чув, наче це був той, що послав того іншого, котрий дав тобі банкноти у «Веселих Моряках».
- Це правда.
- Дивовижа! - зауважив Джо зовсім безвиразним тоном.
- А чи ти чув, що він помер, Джо? - спитав я за хвилину, вже дещо непевніше.
- Хто? Той, хто передав тобі банкноти, Піпе?
- Так.
- Та, здається,- подумавши довгий час, мовив Джо і ухильно скосив погляд на дизан,- я чував, як з ним буцімто сталося щось таке у цім дусі.
- А про нього самого ти що-небудь чув?
- Та нічого такого, щоб аж дуже, Піпе.
- Якщо тебе це цікавить, Джо…- почав я, коли раптом Джо підвівся й підійшов до моєї канапи.
- Послухай-но мене, голубе,- сказав Джо, нахиляючись наді мною.- Ми з тобою завше були друзями, правда ж, Піпе?
Мені було соромно щось йому відповісти, і я промовчав.
- Отож це,- мовив Джо, неначе я таки відповів йому,- справа, значиться, ясна. Тоді нащо ж ми, друзяко, балакатимем про такі речі, яких нам обом і згадувати нема потреби? Хіба мало про що можемо ми поговорити й без того, що нам непотрібне? Господи! Та згадаймо лишень твою бідну сестру, та як вона шаленіла! А Лоскотуна ти пам'ятаєш?
- Де б мені не пам'ятати, Джо.
- Так-от послухай-но, що я скажу, друзяко,- мовив Джо.- Я робив, що міг, аби Лоскотун був від тебе якнайдалі, хоч не завше воно виходило, як я замірявся. Бо коли твоя бідна сестра налітала на тебе і я пробував за тебе заступитись,- вів далі Джо своїм звичним розсудливим тоном,- так вона мало що й на мене налітала, але ж головне, тобі тоді перепадало більше. Я це запримітив. Як дорослого чоловіка мають за баки там посмикати чи то головою потовкти (що твоя сестра ще й як полюбляла) - то вже нехай, якщо він тим самим дитину від кари вирятує. Але коли цій дитині через цю смиканину й товканину ще й більше перепадає, то неминуче той чоловік подумає: «Що ж доброго з твого втручання? Шкода от явна,- гадає він,- а добра й краплі нема. Показав би хто мені, що в цім доброго!»
- Отак гадає він? - озвавсь я, коли Джо змовк і чекально глянув на мене.
- Отак і гадає,- підтвердив Джо.- Тож чи не слушна його думка, цього чоловіка?
- Любий Джо, думка цього чоловіка завжди слушна.
- Ну, нехай, друзяко,- мовив Джо,- буде по-твоєму. Якщо його думка завжди слушна (хоч узагалі він куди частіш помиляється), то й тоді слушна, коли він так гадає: припустімо, ти якусь дрібницю там, малюком бувши, від усіх приховав. І чому ти це зробив? А ось чому: бо ти знав, що у Дж. Гарджері не завше так виходить, як він заміряється, себто аби Лоскотун був від тебе якнайдалі. Тож і не мороч собі цим голови, і нічого нам балакати про те, чого й згадувати нема потреби. Бідді перед дорогою добре наморочилась, поки втовкмачила це мені в голову (бо я ж страшенний тупайло), щоб я опісля й тобі належно пояснив. А тепер, як і з одним, і з другим ми впоралися,- завершив Джо у цілковитому захопленні власною логікою,- ось що тобі щирий друг скаже. А саме. Тобі не можна перевтомлюватись балачками, тим-то повечеряй, випий свою склянку води з винцем та й укладайся спати.
Я глибоко зворушився тим, як тактовно зумів Джо ухилитись від неприємної для мене теми і як чуйно й зичливо Бідді (вона ж бо давно розгадала мене своєю жіночою інтуїцією!) підготувала його до цього. Але я так і не зрозумів, чи знає Джо, що я тепер злидар, що мої великі сподівання розтанули, мов болотяний туман у сонячному промінні.
І ще була одна річ, якої спершу я ніяк не міг зрозуміти, але від якої мені стало дуже прикро, коли вона прояснилась переді мною: що більш я дужчав і здоровішав, то менш невимушеним у ставленні до мене робився Джо. Коли я був недужий і цілком залежав від його допомоги, він вернувся до колишнього тону в наших стосунках, називав мене «Піпом, друзякою»,- словами, що бриніли у моїх вухах музикою. Я теж заговорив до нього, як у дитинстві, щасливий і вдячний, що він це дозволяє. Але поступово, дарма що я й тримався давніх звичок, він почав від них відходити; я, спершу здивувавшись, невдовзі, однак, зрозумів, що причина цього криється в мені, що винен у цьому тільки я.
Бо так! Хіба ж я не дав Джо підстави сумніватись у моїй сталості і гадати, що в щасті я охолону до нього й одвернуся? Хіба я не заронив у щирій дущі Джо підозри, що, оскільки я одужую, він мені буде дедалі менше потрібен і що, отже, краще вчасно послабити наші зв'язки й відпустити мене, не дожидаючи, поки я сам собою вирвуся?
Особливо виразно помітив я цю зміну в Джо, коли втретє чи вчетверте, спираючись на його руку, прогулювався в саду Темплу. Ми посиділи на теплому осонні, замилувано надивились на річку і вже підвелися йти, аж це я сказав:
- Дивись, Джо! Я вже зовсім вільно можу ходити. Ось зараз побачиш, як я сам і додому дійду.
- Тільки не натруджуйся, Піпе,- відказав Джо,- хоч я буду дуже радий вашому здоров'ю, сер.
Останні слова різонули мене, але чи ж міг я дорікнути йому? Я дійшов самотужки лише до воріт саду, а там прикинувся, наче втомився, і попросив Джо, щоб підтримав мене. Джо простяг мені руку, хоча так і лишився задуманий.
Я теж був задуманий: глибоко жалкуючи за минулим. я сушив голову тим, як стримати цю щораз більшу зміну в Джо. Не приховую,- я соромився розповісти йому правду про своє матеріальне становище, але, гадаю, цю мою нехіть можна почасти зрозуміти. Адже він, безперечно, захотів би допомогти мені своїми скромними заощадженнями, тоді як я знав, що просто не повинен цього допустити.
Задума не покидала нас обох увесь той вечір. Але перше ніж лягти, я вирішив з наступного тижня - бо як на те, завтра мала бути неділя - почати нове життя. У понеділок уранці я поговорю з Джо про цю зміну в його поводженні, відкриюся перед ним в усьому і розкажу йому, що я маю на думці (оте саме «по-друге», до якого ще не дійшла мова) і чому я поки що не знаю, чи їхати мені до Герберта, і тоді від його прикрої зміни не залишиться й сліду. Вирішивши це, я прояснів, і Джо теж прояснів, наче й він водночас зі мною прийняв якесь рішення.
Неділя проминула у нас дуже спокійно - ми їздили за місто, погуляли в полі.
- Я, Джо, просто вдячний долі, що захворів,- сказав я.
- Любий Піпе, друзяко,- ви вже таки піддужали, сер.
- Це такий прегарний для мене час був, Джо.
- Для мене також, сер,- відповів Джо.
- Цього часу, що ми провели з тобою вдвох, Джо, я повік не забуду. Я знаю, в минулому бувало так, що я дещо забував, але цього часу я не забуду повік.
- Це було чудовно, Піпе,- сказав Джо якось так хапливо й заклопотано.- А що вже минуло, сер, те минуло.
Увечері, коли я ліг спати, Джо зайшов до мене в кімнату, як і щовечора заходив, поки я хворів. Він поцікавився, чи так само добре я почуваю себе, як і вранці.
- Так, любий Джо, в усякому разі не гірше.
- І потроху, друзяко, стаєш дужчим?
- Так, любий Джо, з кожним днем.
Своєю великою доброю рукою Джо поплескав мене по плечах, укритих ковдрою, і сказав хрипкуватим, як мені здалося, голосом:
- Добраніч.
