Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
26
Верен де Клермон сиділа у своїй берлінській домівці й витріщалася в газету, не вірячи своїм очам.
«Індепендент»
1 лютого 2010 року.
Одна жінка з Саррі віднайшла манускрипт, що належав Мері Сідней, відомій поетці Єлизаветинської доби і сестрі сера Філіпа Сіднея.
«Він був у буфеті моєї матері нагорі сходів, — заявила кореспонденту „Індепендент“ Генріетта Барбер, 62 роки. Перед тим як відправити свою матір до притулку, вона перебирала її речі. — Спочатку я подумала, що то просто купа потертих старих паперів».
Манускрипт, як вважають експерти, є робочим журналом з алхімічних експериментів, котрий вела герцогиня Пемброкська впродовж зими 1590–1591 років. Уважалося, що наукові праці герцогині були знищені пожежею, яка сталася у Вілтон-Хаусі в сімнадцятому сторіччі. Невідомо, яким чином цей манускрипт опинився в родині Барберів.
«Ми пам’ятаємо Мері Сідней головним чином як поетку, — прокоментував представник аукціонного дому „Сотбі“, який виставив знахідку на торги, що мають відбутися в травні місяці. — Але у свою епоху її знали також як видатного алхіміка-практика».
Манускрипт особливо цікавий тим, що, як з нього випливає, герцогиня працювала у своїй лабораторії не одна, а з асистентом. В одному експерименті, названому «Створення дерева Діани», вона позначає свого помічника ініціалами ДР. «Можливо, ми так і не дізнаємося справжнє ім’я чоловіка, котрий допомагав графині Пемброкській, — заявив історик Найджел Вормінстер із Кембриджського університету, — але, тим не менше, цей документ містить величезну кількість нової інформації про розвиток експериментальної діяльності в добу Наукової революції».
— Що там, люба? — поцікавився Ернст Нойман, ставлячи перед своєю дружиною келих вина. Як для понеділкового вечора вираз її обличчя був занадто серйозний. Зазвичай таке обличчя бувало у Верен в п’ятницю.
— Та так, нічого, — пробурмотіла вона, не зводячи очей з газетних рядків. — Частина незавершеної родинної справи.
— А Болдвін має до неї стосунок? Він сьогодні втратив мільйон євро? — Його свояк вирізнявся своїм химерним смаком, і Ернст не зовсім йому довіряв. Болдвін навчив його тонкощам міжнародної комерції, коли Ернст був іще молодим чоловіком. Тепер йому було майже шістдесят, і друзі заздрили йому, бо він мав молоду дружину. Їхні весільні фото, де Верен виглядала точнісінько, як зараз, а він — на двадцять п’ять, були надійно сховані від завидющих очей.
— Болдвін жодного разу в житті ні на чому не втрачав мільйон, — сказала Верен, і Ернст подумки відзначив, що вона ухилилася від відповіді.
Він підсунув до себе англійську газету і прочитав замітку.
— А чому тебе зацікавив цей давній рукопис?
— Дай я спочатку зателефоную, — обережно відповіла вона. Коли Верен брала телефон, руки в неї не тремтіли, але чоловік розгледів вираз її дивовижних сріблястих очей. Вона була сердита, налякана і думала про минуле. Він колись бачив такий самий вираз за кілька секунд до того, як Верен врятувала йому життя, відірвавши від своєї мачухи.
— Ти телефонуєш Мелізанді?
— Ізабо, — механічно відповіла дружина, натискаючи на кнопки.
— А, Ізабо, — мовив Ернст. Ясна річ, йому важко було думати про мачуху Верен під якимось іншим ім’ям, аніж те, яке носила голова роду де Клермонів тоді, коли після війни убила батька Ернста.
Верен додзвонилася не відразу. Ернст почув дивні потріскування, наче дзвінок неодноразово направляли і перенаправляли. Нарешті сигнал пройшов. Телефон задзвонив.
— Хто це? — спитав молодий голос. Він мав американський, а, можливо, й англійський акцент, але майже непомітний.
Верен миттю натиснула кнопку «відбій». А потім кинула телефон на стіл і обхопила голову руками.
— О Боже. Це таки дійсно відбувається, точнісінько як і відчував мій батько.
— Ти мене лякаєш, люба, — сказав Ернст. Він бачив багато жахіть у своєму житті, але вони не були такими виразними і яскравими, як ті, що мучили Верен навіть уві сні. Кошмарів про Філіпа було достатньо, щоб перетворити на безлад його зазвичай врівноважену дружину. — А хто то відповів по телефону?
— Не той, хто мав бути, — глухо відказала Верен і підняла на чоловіка сріблясто-сірі очі. — Мав відповісти Метью, але наразі він не в змозі. Бо він — там. — Вона поглянула на газету.
— Верен, щось ти не те кажеш. Я тебе не розумію, — суворо мовив Ернст. Ніколи раніше не зустрічався він із цим важким і клопітним зведеним братом — родинним інтелектуалом та білою вороною.
Але дружина вже знову набирала номер. Цього разу вона додзвонилася швидко, без переадресації.
— Значить, ви вже прочитали сьогоднішні газети, тітонько Верен. Я вже кілька годин чекаю на ваш дзвінок.
— Де ти, Гелоугласе? — Племінник дружини був чоловіком непосидючим.
У минулому він часто присилав їм чисті поштові листівки з номером телефону з того шляху, яким він проїздив у той конкретний момент: з автобазу в Німеччині, з шосе 66 в Штатах, зі шляху Трольстіген в Норвегії або з якогось тунелю в Китаї. Та після появи світової мережі стільникових телефонів, вона стала отримувати ці стислі повідомлення значно рідше. За наявності GPS та Інтернету вона могла швидко знайти Гелоугласа деінде. Утім, Верен скучала за тими листівками.
— Та десь у районі Варнамбула, — смутно відповів Гелоуглас.
— А де в біса він є, той Варнамбул? — сердито спитала Верен.
— В Австралії, — в унісон відповіли Ернст і Гелоуглас.
— Що то за німецький акцент у тебе в хаті чутно? Знайшла собі нового коханця? — піддражнив її Гелоуглас.
— Не верзи дурниць, бовдуре, — відрізала Верен. — Може, ми й з однієї родини, але я без вагань учеплюся тобі в горлянку. То — мій чоловік, Ернст.
Ернст, сидячи у кріслі, нахилився вперед і застережливо похитав головою. Він не любив, коли його дружина зчіплялася з вампіром чоловічої статі, незважаючи на те, що вона була сильнішою за більшість із них. Верен відмахнулася — не заважай, мовляв.
Гелоуглас вдоволено захихикав, і Ернст вирішив, що отой незнайомий вампір, можливо, й непоганий хлопець.
— Моя страшненька тітонька Верен. Приємно чути твій голос через скільки років. І не думай, що тебе більше здивувала газетна замітка, аніж мене — твій дзвінок.
— У глибині душі я сподівалася, що він марить, — зізналася Верен, пригадавши ту ніч, коли вони з Гелоугласом сиділи біля ліжка Філіпа, слухаючи його уривчасте й безладне бурмотіння.
— А тобі здалося, що те марення було заразним, і я його підчепив? — пирхнув Гелоуглас. Верен помітила, що він говорив приблизно так само, як і свого часу Філіп.
— Якщо чесно, то я подумала, що саме це й сталося. — У це було легше повірити, аніж у протилежне: в те, що неймовірна історія про відьму-мандрівницю у часі, яку розповів її батько, була правдою.
— Але ж ти виконаєш свою обіцянку? — тихо поцікавився Гелоуглас.
Верен завагалася. На одну лише мить, але Ернст встиг це помітити. Верен завжди виконувала свої обіцянки. Коли він був переляканим, скоцюрбленим від страху хлопцем, вона пообіцяла йому, що він виросте справжнім чоловіком. І Ернст повірив цій обіцянці, коли йому було шість, і відтоді вірив усьому, що обіцяла Верен.
— Ти не бачила з нею Метью. Якщо побачиш, то…
— То подумаєш, що твій зведений брат становить іще більшу проблему, аніж я вважала? Навряд чи.
— Дай їй шанс, Верен. Вона теж донька Філіпа. А Метью має витончений смак до жінок.
— Відьма не може бути справжньою дочкою, — швидко заперечила Верен.
Десь на дорозі поблизу Варнамбула Гелоуглас стулив губи й промовчав. Може, Верен і знала про Діану та Метью більше за будь-кого з родини, але все одно не стільки, скільки він. Коли ця парочка повернеться, то ще буде безліч можливостей обговорити проблеми вампірів та дітей. А зараз сперечатися про це немає потреби.
— До того ж, Метью зараз тут немає, — сказала Верен, поглянувши в газету. — Я набрала його номер, хтось відповів, але не Болдвін. — Саме тому вона так швидко й поклала слухавку. Коли Метью не здійснював керівництва братством, то телефон слід було передавати єдиному з живих кревних синів Філіпа. Цей номер був придуманий іще тоді, коли почали з’являтися перші телефони. Філіп визначив номер 917 — то був день народження Ізабо у вересні. Із кожним приходом нової технології та нової міжнародної телефонної системи цей номер плавно переходив у свій більш модерний варіант.
