Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Допомогла їй Марія. Благословенна маленька служниця, яка, либонь, розуміла більше, ніж гадала Сюзен. Це Марія віднесла Корделії записку про те, що Сюзен залишиться на ніч у гостьовому крилі Будинку-на-набережній. Записка була від Олів Торін, тож, попри всі свої підозри, Корделія не могла подумати, що це обман. Адже то не був обман. Олів справді її написала, покірно і без зайвих питань, на прохання Сюзен.

— Що з моєю небогою? — сухо спитала Корделія.

— Змучилася, сей. І в неї dolor de garganta.

— Горло болить? Перед самим святом? Сміх, та й годі! Я не вірю! Сюзен ніколи не хворіла!

— Dolor de garganta, — незворушно, як це вміли лише сільські жінки у відповідь на недовіру, повторила Марія. І Корделії довелося цим задовольнитися. Сама Марія не мала жодного уявлення, що надумала Сюзен, та іншого Сюзен і не треба було.

Вона перелізла через огорожу балкона, спритно спустившись виноградною лозою, що плелася північною стіною будинку, і вийшла через хвіртку для слуг. Там на неї вже чекав Роланд. Через дві хвилини теплої зустрічі, до яких ми з вами не маємо жодного відношення, вони вдвох сіли на Вітра і поїхали на цвинтар, де, згоряючи від нетерпіння й сподівань, вже чекали Катберт і Алан.

Сюзен поглянула спершу на спокійного блондина з круглим обличчям, якого насправді звали не Річард Стокворт, а Алан Джонас. Потім на іншого — з його боку вона відчувала певні сумніви щодо своєї особи, можливо, навіть гнів. Катберт Олґуд — так його звали.

Вони сиділи поряд на надгробному камені, який уже давно впав на землю і заріс плющем. Їхні ступні майже поглинула невеличка пелена туману. Сюзен спустилася з Вітра і повільно рушила до них. Вони підхопилися. Алан вклонився так, як це робили у Внутрішніх бароніях: виставив ногу, зафіксував коліно, встромив п’яту в землю.

— Леді, — сказав він. — Довгих днів…

Другий став із ним поряд. Стрункий і чорнявий. Його можна було б вважати вродливим, якби обличчя не здавалося таким напруженим. А от його темні очі справді були дуже гарні.

— …і приємних ночей, — закінчив Катберт, повторюючи уклін Алана. Ці двоє мали такий кумедний вигляд, що нагадували придворних на смішних ярмаркових картинках. І Сюзен, не стримавшись, розсміялася. Потім присіла в глибокому реверансі, вдаючи, що притримує руками спідницю, якої не було. — І вам того самого, тільки вдвічі більше, джентльмени.

Після цього вони просто споглядали одне одного — троє молодих людей, які не знали, з чого почати розмову. Роланд не допомагав, а просто сидів на коні й уважно спостерігав.

Сюзен обережно зробила крок вперед. Вона вже не сміялася. Тільки ямочки лишилися на щоках, а очі дивилися тривожно.

— Маю надію, що ви не сердитесь на мене, — сказала вона. — Якби ви мене ненавиділи, я б зрозуміла. Я порушила ваші плани, стала між вами трьома. Але я нічого не могла вдіяти, — вона підняла руки, які досі тримала по швах, і простягнула їх Аланові й Катберту долонями догори. — Я кохаю його.

— Ми не сердимося на тебе, — сказав Алан. — Правда, Берте?

Тривалу мить Катберт мовчав і дивився кудись понад плечем Сюзен, наче вивчаючи поглядом новий Місяць-Демон. У Сюзен завмерло серце. А тоді його погляд повернувся до неї, і він так лагідно всміхнувся, що в неї в голові кометою промайнула дивна, проте чітка думка (починалася вона так: «Якби першим я зустріла його…»).

— Любов Роланда — моя любов, — сказав Катберт, взяв її за руки і витягнув уперед, щоб вона стала між ним і Аланом, як сестра між двома братами. — Бо ми з ним товаришуємо з пелюшок і будемо друзями, допоки один з нас не піде на ту галявину, де закінчується земний шлях, — і він по-дитячому розплився в усмішці. — Судячи з того, як усе просувається, може бути, що на галявину ми підемо разом.

— До того ж скоро, — додав Алан.

— Доти, — закінчила Сюзен Дельґадо, — доки моя тітка Корделія не стане нашою дуеньєю.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте ми одне ціле.

Він обвів поглядом кожного по черзі й не побачив у їхніх очах незгоди. Вони пішли до мавзолею. З кожним видихом із рота й ніздрів виривалася пара. Роланд присів навпочіпки, дивлячись на своїх співрозмовників, що посідали рядком на кам’яній лаві для роздумів, обабіч якої стояли скелетоподібні сухі букети в кам’яних вазах. Підлогу було встелено пелюстками мертвих троянд. Майже несвідомо Катберт і Алан обійняли Сюзен, сидячи по обидва боки від неї. І знову Роланд подумав про сестру і двох братів-захисників.

— Ми стали сильнішими, — сказав Алан. — Я це відчуваю.

— Я теж, — докинув Катберт і роззирнувся навколо. — Гарне місце для зустрічі. Особливо для такого ка-тету, як наш.

Роланд не всміхнувся: дотепність ніколи не належала до його сильних сторін.

— Поговорімо про те, що відбувається в Гембрі, — сказав він. — А потім обговоримо найближче майбутнє.

— Розумієш, нас відрядили сюди не з місією, — пояснив Алан, звертаючись до Сюзен. Просто наші батьки відіслали нас подалі від небезпеки, от і все. Роланд наразився на ворожість чоловіка, який, схоже, є спільником Джона Фарсона…

— «Наразився на ворожість», — сказав Катберт. — Гарна фраза. Небанальна. Я запам’ятаю і використаю за першої ж нагоди і за другої теж.

— Вгамуйся, — сказав Роланд. — Я не маю жодного бажання просидіти тут цілу ніч.

— Благаю прощення, о Великий, — сказав Катберт, але в очах у нього застрибали бісики, тож видно було, що він ані крихти не кається.

— Ми приїхали з поштовими голубами, щоб мати змогу надсилати й отримувати звістки, — вів далі Алан, — але думаю, що ці голуби потрібні були батькам, аби знати, що з нами все гаразд.

— Так, — сказав Катберт. — Алан хоче сказати, що нас заскочили зненацька. У нас із Роландом були певні… розбіжності… в тому, що робити далі. Він хотів чекати, а я — ні. Тепер я розумію, що він був правий.

— Але з хибних причин, — сухо кинув Роланд. — Хай там як, ми про все домовилися.

Сюзен стривожено переводила погляд з одного на другого й зупинила його на свіжому синці зліва під щелепою Роланда. Синець був добре помітний навіть у слабкому світлі, що прокрадалося крізь прочинені двері склепу.

— Домовилися? Як домовилися?

— Не має значення, — сказав Роланд. — Фарсон планує битву чи декілька битв у горах Шавед, на північному заході Ґілеаду. Сили Альянсу, що атакуватимуть його, вирішать, ніби він у пастці. За звичних обставин це було би правдою. Але Фарсон має намір заманити їх у пастку і знищити зброєю Древніх. Для цього йому й погрібна нафта з Ситго — щоб зробити цю зброю боєздатною. Нафта із цистерн, які ми з тобою бачили, Сюзен.

— А де її очищуватимуть, щоб Фарсон міг використати?

— Десь на заході, — сказав Катберт. — Швидше за все, у Ві-Кастіс. Знаєш ці гори? То гірничодобувний край.

— Чула, але я ніколи в житті не полишала Гембрі. — Вона спокійно подивилася на Роланда. — Думаю, скоро все зміниться.

— У тих горах дуже багато машинерії, яку лишили по собі Древні, — додав Алан. — Кажуть, що особливо багато її в каньйонах і долинах. Роботи й промені смерті — так їх називають, бо вони перерізають людину навпіл. Бозна-що ще. Багато чого люди, звісно, понавигадували, але диму без вогню не буває. У будь-якому разі, якщо де й можна очистити нафту, то лише там.

— А після того її відвезуть туди, де її чекає Фарсон, — сказав Катберт. — Але це вже нас не обходить. Все від нас залежне ми зробимо тут, у Меджисі.

— Я чекав, поки вони стягнуть усе, — озвався Роланд. — Усе своє награбоване добро, трясця їхній матері.

— Якщо ти не помітила, наш друг трішечки амбітний, — Катберт підморгнув Сюзен.

Роланд не звернув на це уваги. Він дивився у бік Каньйону Петлі. Тієї ночі голос тонкоходу до них не долинав — осінній вітер відносив його подалі від міста.

— Якщо нам пощастить підпалити нафту, решта злетить у повітря разом з нею… хоча саме нафта для них зараз найголовніша. Я хочу знищити її й забратися звідси до дідька. Разом з вами всіма.