Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
Всі великі істини — прості.
Втрачене слово — це не слово, це — символ.
Малах радісно намалював цей великий символ на своєму скальпі. І відчув при цьому задоволення та незвичайний приплив сил. «Мій шедевр та мою пожертву завершено». Тепер сили темряви чекали на нього. За свою роботу він здобуде винагороду. То мав бути момент його тріумфу і слави.
Однак останньої миті все було жахливо зіпсовано і полетіло шкереберть.
І тепер Пітер стояв біля нього, промовляючи слова, які Малах майже не усвідомлював.
— Я збрехав тобі, — казав він. — Ти не залишив мені вибору. Якби я відкрив тобі справжнє Втрачене Слово, ти не повірив би мені й не зрозумів.
«Втрачене Слово — не циркумпункт?»
— Істина полягає в тому, — сказав Пітер, — що Втрачене Слово знають всі... але далеко не всі здатні його розпізнати.
Ці слова відлунили у свідомості Малаха.
— Ти лишаєшся незавершеним, — продовжив Пітер, ніжно поклавши руку на маківку Малахової голови. — Твою роботу ще не закінчено. Але де б ти не опинився... будь ласка, пам'ятай, що тебе колись любили.
Легенький дотик батькової руки чомусь пропік маківку, немов потужний каталізатор, що започаткував хімічну реакцію в тілі Малаха. Раптом він відчув приплив бурхливої енергії, яка пронизала його фізичну оболонку і немовби розчинила кожну її клітину.
І весь його плотський біль умить щез, наче випарувався.
«Трансформація. Відбувається трансформація».
Я дивлюся вниз, на себе, на свою скалічену скривавлену плоть, що лежить на священній гранітній плиті. Біля мене навколішки стоїть мій батько, тримаючи мою неживу голову своєю єдиною рукою.
Я відчуваю, як в мені наростає гнів... і сум'яття.
Зараз не мить для співчуття... зараз момент помсти, перетворення... однак батько і досі відмовляється скоритися, відмовляється виконати свою роль, відмовляється пропустити свій біль та гнів із лезом ножа в моє серце.
Я тут, як у пастці, витаю неподалік... прив'язаний до своєї земної шкаралупи.
Мій батько ніжно торкається долонею мого обличчя і замикає мої гаснучі очі.
Я відчуваю, як рвуться мої пута.
Навколо мене клубочиться імла, її покривало густішає і застує світло, ховає світ від моїх очей. Раптом час прискорюється, і я пірнаю в безодню, темнішу за яку навіть важко уявити. Тут, у мертвій порожнечі, я чую шепіт... і відчуваю нестримну силу. Вона міцнішає, швидко зростає й оточує мене. Лиховісна й могутня. Темна і владна.
Я тут не сам.
Це мій тріумф, мій пишний прийом. Однак чомусь мене переповнює не радість, а безмежний страх.
Не такого я чекав.
Сила вже вирує, кружляє довкола, загрожуючи розірвати на шматки. Раптом, ні з того, ні з сього, темрява концентрується довкола мене і перетворюється на якусь величезну доісторичну тварину, що стає переді мною дибки.
Я опинився віч-на-віч з усіма темними душами, що потрапили сюди раніше за мене.
Я волаю від невимовного страху... і темрява поглинає мене цілком.
РОЗДІЛ 123
А в Національному соборі настоятель Геловей відчув у повітрі дивовижну зміну. Він не знав чому, але відчув, наче щезла якась примарна тінь... наче з чиєїсь душі упав тягар... десь далеко, однак зовсім близько, ось тут.
Він сидів за столом, заглибившись у думки. Коли задзвонив телефон, настоятель не знав, як довго він отак просидів. То був Ворен Беламі.
— Пітер живий, — сказав його брат-масон. — Я щойно дізнався про це. Знав, що вам хотілося б почути про це негайно. З ним усе буде гаразд.
— Слава Богу, — зітхнув Геловей. — А де він?
І Геловей вислухав розповідь Беламі про надзвичайні події, що трапилися відтоді, як вони залишили кафедральний коледж.
— Але як ви усі, в порядку?
— Так, видужуємо і набираємося сил. Утім, є ще одна обставина, — додав Беламі і замовк.
— Яка?
— Ну, масонська піраміда... Наскільки я розумію, Ленґдон розгадав її.
Геловей не міг не посміхнутися. Чомусь він зовсім не здивувався почутому.
— А скажіть, Ленґдон дізнався, виконала піраміда свою обіцянку чи ні? Відкрила вона чи не відкрила те, що мала відкрити згідно з легендою?
— Наразі я не знаю.
«Незабаром узнаєш», — подумав Геловей.
— Вам треба відпочити.
— І вам також.
«Ні, мені треба помолитися».
РОЗДІЛ 124
Двері ліфта розчинилися, і перед ними постала яскраво освітлена Храмова зала.
Кетрін Соломон хутко рушила шукати свого брата, хоча її ноги і досі були, як гумові. Повітря у кімнаті було холоднюче і відгонило ладаном. Від побаченого Кетрін заклякла як укопана.
У центрі розкішної кімнати на низькому кам'яному олтарі лежав скривавлений татуйований труп, зрешечений списами розбитого скла. Крізь величезну діру в стелі виднілися небеса.
«Боже правий». Кетрін одразу ж відвернулася, шукаючи очима Пітера. І побачила, що той сидить у протилежному кінці кімнати і розмовляє з Ленґдоном та директором Сато, а тим часом біля нього клопочеться лікар.
— Пітере! — гукнула Кетрін, підбігаючи до нього. — Пітере!
Брат підвів очі, і на його обличчі відбилося полегшення. Він одразу ж підвівся і рушив назустріч, вбраний у просту білу сорочку і широкі чорні штани, які хтось, вочевидь, приніс йому з офісу внизу. Його права рука була на перев'язу, тому їхні обійми вийшли незграбними, але Кетрін цього не помітила. Коли її старший брат, брат-захисник, обіймав її, вона завжди почувалася, немовби в затишному коконі, добре знайомому ще з дитинства.
Вони стояли, обійнявшись, і мовчали.
Нарешті Кетрін прошепотіла:
— Як ти почуваєшся? Ну, якщо чесно? — Вона на мить відпустила його і поглянула на перев'яз із забинтованим обрубком в тому місці, де колись була п'ясть. На її очах виступили сльози. — Який жах... мені так шкода тебе...
Пітер знизав плечима, неначе не сталося нічого вартого уваги.
— Смертна плоть. Тіла не живуть вічно. Важливо те, що з тобою все гаразд.
Ця невимушена відповідь боляче шарпонула її серце, відразу ж нагадавши про все те, за що вона любила свого брата. Кетрін погладила його по голові, відчуваючи нерозривні родинні узи і спільну кров, що текла у їхніх жилах.
Трагедія полягала в тому, що Кетрін знала: цієї ночі в цій кімнаті був іще один, третій Соломон. Труп на олтарі притягнув її погляд, і Кетрін здригнулася, намагаючись викинути зі свідомості всі ті фото, які недавно бачила.
Вона відвернулася і очима зустрілася з Робертом Ленґдоном. У них вона побачила співчуття, співчуття глибоке й розуміюче, неначе професор точно знав, про що вона зараз думала. «Пітер знає». Нестримна хвиля емоцій охопила Кетрін — полегшення, симпатія, відчай. Вона відчула, що тіло її брата затремтіло, наче в дитини, яка нестримно ридає. Це було те, чого вона ніколи в житті не бачила.
— Заспокойся, братику, — прошепотіла вона. — Все добре. Заспокойся.
Але Пітерове тіло здригнулося ще сильніше. Вона міцно притисла його до себе і погладила по голові.
— Пітере, ти ж завжди був сильним... завжди підтримував мене. А тепер я прийшла тебе підтримати. Все нормально. Я з тобою.
Кетрін ніжно поклала голову брата на своє плече. І великий Пітер Соломон обм'як і нестримно заридав у її обіймах.
Директор Сато відійшла убік, щоб відповісти на дзвінок.
То була Нола Кей. Новина, яку вона сповістила, була, як не дивно, приємною.
— І досі жодних ознак поширення, пані. — Її тон був сповнений оптимізму. — Я впевнена, що ми б уже щось побачили на цей час. Схоже, вам вдалося зупинити повідомлення.
«Завдяки тобі, Ноло, — подумала Сато, поглянувши на ноутбук, на якому Ленґдон бачив, як завершилася операція передавання відеофайла. — То був дуже вчасний дзвінок».
