Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
А тим часом озброєні городяни, пороззявлявши роти, вслухалися в цю вельми доладну промову короля, що опинивсь у такій небезпеці, й не рушали з місця. Правда, двоє чи троє закричали: «Стріляйте в отой червоний каптан! То ж король Наваррський!» Та перше ніж хтось отямився, Анрі вже з усього маху ввігнався в городянські лави, що враз розсипались і відступили назад.
Там, ззаду, вистрелило кілька аркебузів і пістолів. І зразу в тісній вуличці закипіла буча — то бідний народ, що любив короля, напосівся на стрільців. У тих і в самих душа була в п'ятах, і вони теж учепились один одному в чуприни: кожен хотів показати, що стріляв не він. Королю залишалося тільки спокійно чекати: досить скоро ратмани, чи консули, попадали йому в ноги й завели, мов літанію:
— Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…
— А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? — відказав Анрі.
— Величносте! Ми ваші…
— Хто стріляв у мене?
— Величносте! — заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.— Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.
— Коли вже когось конче треба повісити, — порадив ще один, осмілівши з переляку, — то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.
Анрі гучно оголосив свою ухвалу:
— Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.
Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити — від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:
— Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.
За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:
— У них буде чим заплатити, бо ви ж маєте дати їм грошей.
Бідняки не змусили довго припрохувати себе, але сам Анрі ніяк не міг дістатися до свого місця за столом, бо перед ним усі падали на коліна: кожен окремо хотів упевнитися, що його життя й майно в безпеці. Ну, може, інших пощадять, але мене, мене? То було розпачливе скигління людей, яким несила зрозуміти, що це таке з ними діється, і які не хочуть у нього повірити, хоча це їхній рятунок. До їхніх очманілих голів знову й знову поверталося звичне уявлення. Таке й справді може порушити в людині душевну рівновагу, конче потрібну для того, щоб жити на світі.
Той фурман, що його дружина побачила янгола, розгублено сновигав між людьми й питав кожного: «Що ж це таке?» Дедалі настирливіш, із сльозами в голосі, але заплющивши очі, немов перед ним з'явилось і сліпило його своїм сяйвом ціле янгольське воїнство, він допитувався: «Що ж це таке, що ж тут діється?» Нарешті один низенький дворянин у зеленому мисливському каптані відповів йому:
— Це людяність. Велика новина, що її ми стали свідками, — це людяність.
Фурман вирячив на нього очі — й раптом упізнав того самого пана, чию боргову розписку він узяв від одного шинкаря замість грошей. Видобувши ту розписку з кишені, він спитав:
— І оце вельможний пан теж заплатить?
Прикро вражений такою нетактовністю, Агріппа повернувся до кредитора спиною. Фурман рушив у другий бік, стрясаючи руками над головою й раз по раз повторюючи нове слово, яке він почув і якого не міг збагнути. Перед ним ніби захитався знайомий йому світ боргових розписок і сплат, і це слово вкинуло його в убивчу задуму. Він пішов і повісився на бантині в своєму сіннику.
А на базарному майдані бенкетували. Дівчата із звабно оголеними руками й плечима подавали страви й вино, і гості, що вже збиралися були прощатись із світом, не могли їм надякуватися. Нове слово, щойно почуте, вони згадували в своїх розмовах півголосом, мов якусь таємницю. Але з щирою радістю пили за молодого короля, що без ніякої їхньої заслуги подарував їм життя, не зачепив їхнього добра, та ще й сів з ними обідати. Отож вони вирішили, що будуть довіку йому вірні, і ревно присягалися в тому.
Анрі бачив, що повівся так, як слід, і добре послужив своїй справі. Дивився він і на людей. А оскільки тут йому вже не доводилося скоряти, перехитровувати, побивати їх, він уперше зміг глянути без упередження на цих сердег, на їхні обличчя, щойно спотворені люттю й страхом, а тепер такі буйно-щасливі. Анрі махнув рукою своєму Агріппі, бо знав, що в того вже готова пісня. Агріппа підвівся. «Тихо!» — загукали довкола. Врешті настала тиша, і він заспівав, кожну строфу повторюючи двічі, й за другим разом її підхоплювали всі в бадьорому тоні й швидкому темпі псалмів:
Високі гості
Подія в Озі мала, між іншим, один досить незвичайний наслідок: вона розгнівила маршала Бірона ще дужче, ніж поразка біля відлюдної садиби «Кастера». Король Наваррський, щоб зміцнити свій вплив, удався до недозволених засобів, яких намісник принципово не схвалював, — не кажучи вже про те, що цей нахаба, на думку старого, взагалі, не мав права ні на який вплив. Бірона мучила страшенна заздрість. У своїх посланнях до Парижа він уже давно скаржився на те, що молодий губернатор занадто зближується з простим народом і не визнає добрих звичаїв. Але після пригоди в Озі в тих посланнях почала відчуватися справжня розгубленість. Як вірити їм, Анрі нехтував закони війни, бо не вішав і не грабував; навіть більше — він підривав самі основи людського співжиття, бенкетуючи за одним столом з бідняками й багатіями!
Поки в цій провінції панував тільки безлад, королева-мати не тривожилась. Одначе тепер вона не лише від Бірона, а й зі своїх приватних джерел дізналася, що міста одне за одним піддаються губернаторові. А це було їй не до мислі. Тому вона вирішила з'явитись там, на півдні, власною особою, поки не сталося ще більшого лиха.
Пані Катрін розуміла, що повинна хоч би привезти зятеві дружину. Обидві королеви виїхали з Парижа другого серпня, а вісімнадцятого були вже в Бордо, під захистом маршала Бірона. При собі вони мали ціле військо дворян, секретарів, солдатів, не кажучи вже про неодмінних фрейлін та придворних красунь, серед яких була й Шарлотта де Сов. Цю взяли в подорож проти волі королеви Наваррської, за наказом її матері.
Переїзд цього строкатого товариства від міста до міста відбувався, як завжди, у великій пишноті, якій, одначе, заважали всілякі страхи. На півдні, біля морського узбережжя, весь час чекали, що нападуть гугеноти; кілька разів спинялися серед поля — і екіпажі, й вершники, й піхота. Карети обох королев обступала озброєна охорона. А коли фальшива тривога миналась, галасливо рушали далі. Зате вже, зупинившись у якому-небудь більшому місті, вигрівалися в промінні власного блиску. В місті Коньяку Mарго зажила чи не найбільшого успіху за все своє життя: місцеві дами аж поніміли з подиву перед її розкішними уборами. Немов зоря зійшла над цією далекою провінцією, а паризький двір осиротів, утративши таку красуню, позбувся свого ясного сонечка: так розливався один із супутників, на ймення пан де Брантом. Для нього самого було б краще мати таку могутню статуру, як у панів Гіза, Бюссі й ла Моля. Це Марго цінувала вище, ніж захват. Говорити вона вміла й сама; коли в'їхали в Бордо — той в'їзд був справжнім тріумфом, — вона велично й чарівно відповідала всім, хто її вітав. Перший серед них був Бірон.
