Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.

— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.

— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.

— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.

— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.

— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.

— Безперечно, — посміхнувся Метью.

Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.

Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами, а з наших вікон було видно його мури. Але так близько до нього мені ще ніколи не доводилося під’їжджати. Зблизька замок виявився іще більшим та розлогішим, аніж здавався на відстані. Таке собі окреме місто, де вирували комерція та виробництво. Перед нами виднілися готичні шпилі собору Святого Віта з округлими вежами в стінах. Хоча й споруджені для оборони, ці вежі містили тепер майстерні, де працювали численні ремісники, котрі оселилися біля двору імператора Рудольфа.

Стража палацу пропустила нас крізь західну браму до внутрішнього двору. Після того як П’єр та Джек взяли на себе коней, наш озброєний ескорт попрямував до низки будівель, що тулилися до мурів замку. Їх збудували відносно недавно, і їхні кам’яні стіни були шорсткими та блискучими. Ці споруди були схожі на конторські приміщення, але за ними я розгледіла високі дахи та середньовічні кам’яні стіни.

— А що трапилося цього разу? — спитала я. — Чому ми не йдемо до палацу?

— Тому що там немає жодної поважної персони, — пояснив Гелоуглас. У руках він тримав манускрипт Войнича, для безпеки загорнутий у шкіру і перев’язаний мотузками, щоб сторінки не покоробилися у вогку погоду.

— Рудольф вважає Королівський палац темним і повним протягів, — пояснив Метью, підтримуючи мене під руку, коли ми йшли слизькою бруківкою. — Його новий палац повернутий на південь вікнами до його приватного садка. Там він далі від собору і від священиків.

У залах резиденції було людно. Повсюди метушилися люди, вигукуючи щось німецькою, чеською, іспанською та латиною — в залежності від того, з якого краю Рудольфової імперії вони прибули. І чим ближче підходили ми до імператора, тим хаотичнішою та несамовитішою ставала та біганина. Ми пройшли повз кімнату, де якісь люди сперечалися з приводу архітектурних ескізів. Іще в одній кімнаті точилася жвава суперечка про переваги позолоченої кам’яної вази, виконаної у формі морської мушлі. Нарешті охоронці ввели нас до затишного салону з великими й важкими кріслами, кахляною піччю, що випромінювала значну кількість тепла, та двома чоловіками, зануреними в бесіду. Вони повернулися у наш бік.

— Здрастуй, старий друже, — сказав англійською приязний чоловік років шістдесяти, радісно посміхаючись Метью.

— Доброго дня, Тадеуше, — відповів Метью, міцно стиснувши йому передпліччя. — Маєш гарний вигляд.

— А ти маєш молодий вигляд, — знаюче блиснув очима Тадеуш. Його погляд не викликав жодної з характерних реакцій моєї шкіри. — І з тобою жінка, яка зараз у всіх на слуху. Мене звуть Тадеуш Гаєк.

До нас підійшов якийсь худорлявий пан з оливковим кольором обличчя та волоссям майже так само темним, як і в Метью.

— Доброго дня, пане Страда, — сказав Метью і поштиво вклонився. Цього чоловіка йому явно було бачити менш приємно, аніж першого.

— А вона й справді відьма? — спитав Страда, зацікавлено мене роздивляючись. — Якщо так, то моя сестра Катаріна радо з нею познайомиться. Вона зараз вагітна і вагітність протікає несприятливо.

— Напевне, Тадеуш, будучи королівським терапевтом, краще підготовлений для догляду за дитиною короля, — сказав Метью. — Чи ситуація з вашою сестрою змінилася?

— Імператор і досі душі не чує в моїй сестрі, — холодно відповів Страда. — І вже лише через це її примхи слід виконувати.

— Ти Йоріша бачив? — спитав Тадеуш, змінюючи тему. — Відтоді як його величність розкрив твій триптих, він тільки про нього й говорить.

— Іще ні, — відповів Метью, і його погляд ковзнув до дверей. — Імператор у себе?

— Так. Роздивляється нове полотно майстра Шпрангера. Воно дуже велике і… дуже відверте.

— Іще одне зображення Венери, — зневажливо пирхнув Страда.

— Ця Венера дуже схожа на вашу сестру, пане, — посміхнувся Гаєк.

— Ist das Mattaus hore ich? — почувся гугнявий голос із дальнього кутка кімнати. — (Кого я чую? Це — Маттеус?) — Усі повернулися і розмашисто вклонилися. Я теж автоматично зробила реверанс. Значить, слідкувати за розмовою мені буде важко. Я сподівалася, що Рудольф говоритиме латиною, а не німецькою. — Und Sie das Buch und die Hexe gebracht, ich verstehe. Und norwegische Wolf (Наскільки я розумію, він з’явився сюди з книгою та відьмою. І з норвезьким вовком).

Рудольф виявився маленьким чоловічком із непропорційно довгим підборіддям і помітною прогнатією — верхній ряд його зубів виступав над нижнім. Повні м’ясисті губи підкреслювали непропорційність нижньої частини його обличчя, але ця вада дещо врівноважувалася блідими випуклими очима та товстим плескатим носом. За роки гарного харчування й вживання витончених спиртних напоїв у нього виросло чимале барильце, але ноги так і залишилися тонкими й вузлуватими. Він підтюпцем придибав до нас у своїх червоних черевиках із золотим тисненням на високих підборах.

— Я привів свою дружину, ваша величносте, як ви й наказували, — сказав Метью, зробивши легкий наголос на слові «дружина». Гелоуглас переклав англійську Метью на бездоганну німецьку, оскільки мій чоловік цієї мови начебто не знав (хоча насправді знав, у чому я переконалася під час нашої подорожі на санах із Гамбурга через Віттенбург до Праги.

— Y su talento para los juegos tambien (І свій талант до хитрих витівок), — сказав Рудольф, невимушено перейшовши на іспанську, немов сподіваючись змусити Метью говорити з ним напрямки. Він повільно обдивився мене, підкреслено зупиняючи погляд на вигинах мого тіла, після чого мені захотілося помитися в душі. — Es una lastima que se caso en absolute, pero aun mas lamentable que ella esta casada con usted (Шкода, що це заміжжя — доконаний факт, а іще більше шкода, що вона вийшла заміж саме за вас).

— Дійсно, шкода, ваша величносте, — різко відказав Метью, принципово дотримуючись англійської. — Але запевняю вас, ми побралися з дотриманням усіх канонів. На цьому наполіг мій батько. І моя дружина. — Та ця різка репліка лише спонукнула Рудольфа поглянути на мене з іще більшою цікавістю.

Гелоуглас пожалів мене і гупнув на стіл книжку.

— Das Buch.

І книга враз заволоділа увагою всіх присутніх. Страда почав розв’язувати мотузки й розгортати шкіряну обгортку, а Гайек із Рудольфом стали гадати: наскільки цінним для імператорської бібліотеки виявиться це нове видання. Однак, коли книга постала перед очима присутніх, атмосфера в кімнаті згустилася через явне розчарування.