Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Зате номархи та знать, що жила в сільських маєтках, а надто верховні жерці різних храмів, урочисто відбували жалобу по вмерлому фараонові, хоча можна вже було звеселитись, бо він став Осірісом. Загалом кажучи, новий володар досі нікому не заподіяв кривди, і причиною смутку сановників були тільки чутки, ті самі, які тішили простий люд.
Номархів і знать брав жах на саму думку, що їхній селянин байдикуватиме п’ятдесят днів на рік і, що найгірше, матиме клаптик власної землі — нехай і такий, на якому людину можна тільки поховати. Жерці блідли й заціплювали зуби, дивлячись на господарювання Рамзеса XIII та чуючи, що він говорив про них.
І справді, в царському палаці сталися величезні зміни.
Фараон переселився до одного з бічних будинків, у якому майже всі покої зайняли воєначальники. В підвалах він розмістив грецьких воїнів, на першому поверсі — гвардію, а в покоях, що тяглися вздовж муру, — ефіопів. Варту навколо палацу тримали азіати, а при покоях його святості стояв ескадрон, воїни якого супроводжували володаря, коли він гнався за Техенною через пустелю.
Більше того, його святість, незважаючи на недавній бунт лівійців, дарував їм свою ласку і нікого не велів карати, навпаки — виявив до них довіру.
Правда, жерці, які були в головному палаці, зосталися в ньому й надалі і справляли релігійні обряди під опікою достойного Сема. Але оскільки жерці вже не поділяли з фараоном його сніданків, обідів, вечерь, їхнє харчування стало дуже скромне.
Даремно святі мужі нагадували, що вони мусять годувати представників дев’ятнадцяти династій та силу-силенну богів. Скарбник, розгадавши наміри фараона, відповідав жерцям, що для богів і предків вистачить квітів і пахощів і що самі пророки, як велить моральність, повинні їсти ячні коржі й запивати їх водою або пивом. Для обгрунтування своїх грубих теорій скарбник посилався на приклад верховного жерця Сема, який жив, мов покутник, і, ще більше, казав їм, що його святість фараон разом із своїми воєначальниками їв із солдатського котла.
Через це двірські жерці нишком почали подумувати, чи не краще буде, якщо вони покинуть скупий царський палац і переберуться до своїх власних сховів при храмах, де у них будуть легші обов’язки і голод не зводитиме животів. І, мабуть, вони так і зробили б, якби найдостойніші Гергор і Мефрес не наказали їм залишатися на місці.
Але й становище Гергора при новому фараоні не можна було назвати благополучним. Ще недавно всевладний міністр, який майже не виходив з царських покоїв, тепер сидів самотній у своєму палацику і часто не бачив нового фараона цілими декадами. Він ще був військовим міністром, але майже не віддавав наказів. Всі військові справи фараон залагоджував сам. Сам читав рапорти воєначальників, сам розв’язував сумнівні питання, а його ад’ютанти брали з військового міністерства потрібні документи.
Якщо достойного Гергора коли й викликав фараон, то лише для того, щоб той вислухав докори.
Однак усі сановники визнавали, що новий фараон багато працює.
Рамзес XIII вставав до схід сонця, приймав купіль і обкурював пахощами статую Осіріса. Після цього він вислухував звіти: верховного судді, головного писаря стодол і обор у всьому краї, головного скарбника і, нарешті, управителя своїх палаців. Цей останній потерпав найбільше: не минало й дня, щоб фараон не казав йому, що утримання двору обходиться надто дорого і що при дворі надто багато людей.
І справді, в царському палаці жило кількасот жінок померлого фараона з відповідною кількістю дітей і слуг. Через ці нагадування управитель двору з дня на день виганяв по кільканадцять душ, а іншим обмежував видатки. Внаслідок цього десь так через місяць усі жінки двору з криком і плачем побігли до цариці Нікотріс, благаючи заступництва.
Найясніша цариця одразу ж пішла до повелителя і, впавши ниць, просила його, щоб він змилувався над жінками свого батька й не дав їм померти від нестатків.
Фараон вислухав її з нахмуреним чолом і наказав управителеві двору, щоб він припинив свою ощадливість, але разом з тим сказав найяснішій цариці-матері, що після поховання батька жінки будуть виселені з палацу і розміщені по маєтках.
— Наш двір, — сказав він, — коштує близько тридцяти тисяч талантів на рік, тобто наполовину більше, ніж усе військо.
Я не можу витрачати таку суму, не розоряючи себе й державу.
— Роби як знаєш, — відповіла цариця. — Єгипет твій. Але я боюся, що розігнані придворні стануть твоїми ворогами.
На це Рамзес мовчки взяв матір за руку і, підвівши її до вікна, показав на ліс списів. То відбувала муштру в дворі його піхота.
Цей вчинок фараона мав несподівані наслідки. Очі цариці, досі повні сліз, блиснули гордістю. Вона раптом нахилилась, поцілувала синові руку і сказала зворушеним голосом:
— Ти справді син Ісіди й Осіріса, і я добре зробила, віддавши тебе богині… Нарешті Єгипет має володаря!..
Відтоді цариця-мати ніколи і ні в якій справі не зверталася до сина. Коли в неї просили заступництва, вона відповідала:
— Я слуга його святості і раджу й вам виконувати накази володаря без опору. Все, що він робить, йому підказують боги; а хто ж стане опиратися богам?..
Після сніданку фараон займався справами військового міністерства і державних фінансів, а близько третьої години опівдні, оточений великим почтом, виїздив до полків, що стояли під Мемфісом, і спостерігав за муштрою.
І справді, найбільші зміни сталися у військових справах держави.
Менше ніж за два місяці фараон сформував п’ять нових полків, точніше, відновив ті, що були розпущені за попереднього царювання. Він звільнив офіцерів, які пиячили й грали в кості, а також тих, що погано ставились до воїнів.
До військових канцелярій, де досі працювали самі жерці, він посадив найбільш здібних своїх ад’ютантів, які дуже швидко навчилися розбиратися у важливих документах, що стосувалися війська. Фараон наказав переписати всіх чоловіків у державі, які належали до військового стану, але вже кільканадцять років не несли жодних обов’язків, а лише господарювали. Він одкрив дві нові офіцерські школи для дітей з дванадцяти років і відновив давно занедбаний звичай, щоб військова молодь отримувала сніданок лише після тригодинної муштри в шеренгах і колонах.
Нарешті, жодній військовій частині не дозволялося стояти по селах, а лише в казармах або в таборах. Кожному полкові було призначено окремий майдан для вчення, де воїни цілими днями метали каміння з пращі або стріляли з луків у щити на відстані від ста до двохсот кроків.
Оголошено також було звернення до родин військового стану, щоб чоловіки вправлялися метати снаряди з пращі під командою офіцерів та десятників регулярного війська. Цей наказ було виконано одразу ж, і вже через два місяці після смерті Рамзеса XII весь Єгипет скидався на військовий табір.
Навіть сільські й міські діти, які досі гралися в писарів та жерців, тепер, наслідуючи старших, почали бавитися в воїнів. На кожному майдані, в кожному садку з ранку й до ночі свистіло каміння й снаряди з луків, а суди були завалені скаргами на тілесні ушкодження.
І вийшло так, що Єгипет геть змінився. Незважаючи на жалобу, в ньому, завдяки новому володарю, панувало велике пожвавлення.
Сам же фараон ніби ріс від гордощів, бачачи, як уся держава виконує його царську волю.
Але незабаром ця радість потьмарилась.
Того самого дня, коли бальзамувальники витягли тіло Рамзеса XII з содового розчину, головний скарбник, складаючи, як звичайно, свій звіт, сказав фараонові:
— Я не знаю, що робити… У нас у скарбниці всього дві тисячі талантів, а на поховання небіжчика володаря треба щонайменше тисяч…
— Як дві тисячі?.. — здивувався Рамзес. — Коли я приймав правління, ти казав, що в нас є двадцять тисяч…
— Ми витратили вісімнадцять…
— За два місяці?..
— В нас були величезні видатки…
— Це правда, — відповів фараон, — але ж щодня надходять нові податки…
— Податки, — відповів скарбник, — не знаю чого, знову зменшились і не надходять в такій кількості, як я розраховував. Але й вони вже розійшлися… Зволь, святий володарю, пригадати, що ми маємо п’ять нових полків. Отже, близько восьми тисяч чоловік покинули свою роботу й живуть коштом держави…
