Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Безбородько заговорив першим:

— Карколомну гру затіяли ви, Суліман. Програєте.

— А кожна гра має те до себе, що можна виграти або програти. Пан доктор того не знають? А може, не програю? А якщо програю, то — можете мені вірити — це буде моя остання програна [35]. Це Суліман заповідає наперед. Ви чуєте, пане докторе? Коли вже летітиму у безодню, то не сам…

— Диявол! — дихнув йому словом у обличчя Безбородько.

Суліман відповів достеменно так самісько, як у той вечір під час тризни:

— Ох, пане докторе, як би я хотів ним бути!

Відвівши Сулімана до хвіртки, Безбородько залишився на подвір'ї, щоб подихати трохи свіжим повітрям у символічнім розумінні цього слова. Почував себе як людина, яка в надії збагатитись програла в рулетку останній гріш.

Теофіл знову відчув Нелю у мозку. Саме так: не в серці, а в мозку, як злоякісну пухлину.

У їдальні застав Безбородько таку картину: за столом навпроти вікна у пленері сиділа Олена. Навпроти неї лицем до дверей доктор Гук. Неля і Зоня розмістилися по протилежних кутах тапчана, наче нароком залишаючи для нього місце всередині. Катерина, широка й незугарна, поралася біля столу, на якому розставляла чашечки з кавою.

«Дарма літні жінки бояться контролю сонячного променя, — подумав Безбородько, глянувши на тещу. — Він, з одного боку, виявляє найменшу вглибину, найтоншу зморшку, кожний зайвий волосок, кожну надмірно поширену пору на поверхні обличчя, а з другого боку, обливає його такою веселою гамою світла, що в його миготливім блиску нівелюється все».

Доктор Гук був разючим контрастом до Олени. Аскетично-худе лице і надмірно товсте черево. Ненормальний розподіл жирового відкладу в організмі. Вага залишилася та сама, а людина постаріла.

Гук сидів похнюплений, з схрещеними кістлявими руками над столом, стежачи пильно, коли в загальній розмові зробиться прогалина, куди він зможе вскочити з своєю розповіддю.

Приємною несподіванкою була для Безбородька присутність Нелі. Вийшло, що Олена, ідучи з дому, в поспіху забрала й запасні ключі, так що Мариня не може тепер піти на вечерню. Дівчата прийшли за ключами, проте не дуже квапилися додому, що було другою приємною несподіванкою для Безбородька.

З ванної кімнати вийшов вимитий, з мокрими космиками на чолі вуйко Зенко. Безбородько не відразу зрозумів, що зайшло, як дівчата зірвалися і посадили Зенка поміж себе на тапчані.

«І тут я спізнився», — подумав Безбородько з досадою.

Неля, заглядаючи любовно у вічі вуйкові Зенкові, заспокійливо гладила його загорілу сільську руку:

— Не треба, вуйцю, всього так брати собі до серця, не треба.

Неприродною сама по собі була та обставина, що вуйко Зенко, який завжди для інших мав заспокійливі слова, тепер був схвильований до того, що мусив помитись холодною водою. Його сині, як звичайно, в легкому запальному стані очі, такі довірливі й безпечні, тепер були чимсь смертельно ображені. Безбородько не чув початку розмови. Здогадувався, що хтось зробив вуйкові Зенкові неприємність і він з акуратністю й нахилом до деталізації, притаманними селюкам, розповідав про свою пригоду.

— Він мені каже: «Ти піп, а раз ти піп, то ти дармоїд і шкуродер». — «Який я піп, — пояснюю йому, — коли я відмовився від висвячення? Я ж не маю права ні сповідати, ні служби божої правити, ні шлюбу давати, ні хрестити, хіба що з води. Я, — кажу, — абсольвент [36] теології». — «Ага, то офіціально, по документах ти не піп, але за переконанням, в душі то ти таки піп».

— А що кузен відповів на таку безличність? [37] — спитала обурена Олена, чим стягла незадоволення на себе з боку Зоньки.

— Хай мамця дасть спокій. Вуйцьо сам усе розкаже.

— А я йому відповідаю: «Я не з переконання, а тим паче не з покликання пішов на теологію».

Зоня, яка щойно скартала Олену, що та перебила розповідь вуйка, зайшлася високим, недобрим сміхом:

— Як? То й вуйко не з релігійних переконань пішли на теологію? А я думала, що тільки один стрийко Нестор… наш гусарин. Я завжди думала, що вуйко Зенко такий богоугодник… єдина простолінійна людина в нашій родині, а то дійсно — несподіванка!

— Бо ти, Зонцю, не даєш мені докінчити. Я ж почав розповідати, а ти перебиваєш, — вуйко Зенко був більше здивований, як ображений, такою нечемністю з боку племінниці.

— Правда? Правда — яка вона! — живо порушився на своєму кріслі доктор Гук, який мав свою думку про погану звичку Зоні Річинської. — Я кажу, що ті молоді ведуть себе неможливо. Я не знаю, де і як вони виховувалися, прошу пробачення, пані добродійко. Але даймо слово панові Зенонові.

Вуйко Зенко подякував за увагу кивком голови.

— Що я хочу сказати? Я не був аж такий побожний. Я не ховаюся з тим, що в мене не було ніколи спеціального покликання до теологічних наук. Але коли під час українсько-польської війни у дев'ятнадцятому році… А, я забув ще сказати. Він говорить мені: «Ти служив в українській галицькій армії». — «Служив. Добровольцем пішов. Ще вісімнадцять не було мені». — «Ага, то ти при допомозі американських і англо-французьких імперіалістів душив робітниче повстання в Дрогобичі?» Прошу подумати, що він мені сказав! Я когось душив! Я на очі не бачив живого англо-американця, а він мені каже, що я душив з ним робітниче повстання.

— Хвилинку, вуйцю, — мовив Безбородько, який досі не встрявав у розмову, бо вся його увага належала Нелі, — повстання проти ЗУНР таки було, й таки його задушено. Це так, зовсім об'єктивно. Між нами кажучи, панове міністри вели себе ганебно. Я знаю такого одного бувшого українського міністра, що за короткий час існування Західної Української Народної Республіки як її міністр торгівлі… купив собі три села на Львівщині. Факт, прошу вуйця. Нафта йшла наліво цілими ешелонами, а кожний посіпака при уряді ставив собі за точку гонору мати коханку… Розуміється, хутра, карета, брильянти — все це мусила оплачувати молода Українська Народна Республіка.

— Так, то все так, — і не думав заперечувати вуйцьо Зенко. Він лише одного не міг зрозуміти і шукав очима когось, хто міг би йому це пояснити. — Але при чому тут мій сусід Данило? При чому тут я і сотні таких, як я, рядових вояк? Данило відсидів два з половиною роки в окопах на італійському фронті.

— Так, — підтвердив доктор Гук, що хоч при цій нагоді може вкинути свої два слова, — у тій війні італійський фронт рівнявся пеклові. Але я перепрошую, пане Зеноне, прошу продовжувати.

— Тільки прийшов Данило додому, обдертий, виснажений, завошивлений. Ще не відіспався як слід…

— З жінкою, — хихикнув Безбородько, за що отримав від тещі погляд, повний докору й догани.

Зенко вдав тактовно, що нічого не чув. Продовжував:

— Аж тут чуємо: розпалася Австрія. Поляки, чехи, румуни, мадяри… всі хочуть своєї національної незалежності. Заметушилися, — пан доктор Гук знає, — українці. Що робити? Ситуація така, що поляки претендують не тільки на Західну, але й Східну Галичину. Біда! Кажуть хлопці: не даймося полякам, бо з-під австрійської попадемо в ще гіршу, польську неволю. Пішли ми з сусідом Данилом, як багато інших, на українсько-польську війну. Пішли добровольцями. Мені ще й вісімнадцять не було, — пригадав ще раз. — Я ішов з чистою душею і совістю боротись за волю й тому, — вуйко Зенко підніс голос, а очі стали в нього ще рожевішими, — не дозволю нікому інспірувати мені того, чого не було, чого я не думав. Я повернувся живим додому. Така була моя доля. А Данилові на вулиці Оссолінських у Львові якась польська шовіністка випарила окропом очі, і він скочив з третього поверху у шпиталі — і… нема Данила. Його нема, а син його народився вже по смерті батька. То він хоче, щоб я йому признав, що Данило Мрак з Вербівців ворог народу, буржуазний націоналіст, а я знаю, що воно не так! Як же ж я можу казати неправду? Я цього не можу, а він сердиться і обзиває мене.