Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Безбородько на підскоках подав Клавді розкритий портсигар. Мав надію, що бодай цим відчепиться від старої цокотухи.

Тітка Клавда курила цигарку, ніби новак. Розслинила її, тютюн порозвозила по губі й плювалася ним на всі боки.

З презирством і несмаком придивлявся їй доктор Гук. Підозрівав, що панна трохи рисується перед ним, знаючи, як він органічно терпіти не може всього антиестетичного. Бажаючи взяти реванш, доктор Гук спитав буцім між іншим:

— Панно Клавдо, а Фелікс… той самий… ваш колишній садівник?

У свій час ходили по Нашому досить уперті плітки, що панна Річинська після своєї останньої поїздки за кордон і остаточного вирішення не виходити заміж обзавелася молодим садівником, який пильнував з такою ревністю сад, що й додому не ходив спати.

— Ви ще не забули старих історій, пане доктор? Так, докторцю, була перла, та й ся стерла… ха… ха… Дайте сірника! А, правда, ви без вогню! Чи то пак некурящий…

Безбородько маневрував всіляко, аби знову опинитися біля Нелі. Знав, що не позбудеться враження пухлини в мозку, доки не вияснить її ставлення до маклера. Те, що перед хвилиною наплів йому Суліман про добре відношення Нелі до нього, попросту розпирало йому нутрощі.

Неля, випивши свою чашечку кави, стояла при вікні, опершись поетично головою об віконну раму. Подивляла свіжу зелень дерев навпроти. Кожне з них зберігало ще індивідуальний відтінок зелені, поки сонце й порохи не зрівняють всіх до одного брудно-зеленого тону.

Поміж будинками по Джерельній стояли широким отвором незабудовані парцелі [40], яких власники чомусь не використовували під картоплю, а залишали на сіно. Квіти на луках ще не зав'язували насіння. Переживали останні дні свого квітучого дівоцтва. Жовтів ярко іванок-прозірник. Білими накрапувальиими плямами виднілися ромашки, яких в околиці Нашівщини називали «невісточками». Попри дорогу голубів петрів батіг, а над усім височів тепло-рожевий бузьків вогонь.

«Імпресіоністичне», — подумала дівчина.

— Пане доктор, — звернулася Неля до Гука, — є у малярстві такий напрямок, правда, імпресіонізм? Звідки він і як взагалі появився на світ?

Доктор Гук був вельми радий, що про нього не забули.

— Цікаво, — поманіжився трохи, — що вам здається, ніби старий Гук має все знати. Ходяча енциклопедія, а то далеко не так, діти, далеко не так… Але щодо імпресіонізму, то скажу тобі таке. Але, може, це решту товариства не цікавить?

Всі хором заперечили. Доктор Гук сяяв.

— То, прошу панства, справа мається так. Колись у молодості, — пояснив з видимою ніяковістю, — бавився я у малярство.

— Пан меценас малювали? — скрикнули дівчата водночасно.

— З вами направду не можна! Хіба я сказав, що я малював? Я ж виразно сказав: бавився у малярство… цікавила мене історія малярської штуки. Звідси і деякі скупі відомості про імпресіонізм. Найбільш видатним серед імпресіоністів… одним з його основоположників вважають Клода Моне. Я просив би не мішати його з старшим на вісім років Едвардом Мане, між іншим, автором чудового портрета Еміля Золя, так. Клод Моне належав до незалежної групи паризьких художників, яких у той час не визнавала офіційна критика. Найкращий доказ, прошу панства, що під свою першу виставку не могли вони добитись жодного офіційного паризького художнього салону. Був це, оскільки мене пам'ять не зраджує, 1874 рік. Тоді… це цікаво… дійсно… паризький фотограф Надар відпустив їм свої салони під виставку. Клод Моне між іншими виставив свою картину, яку так і назвав «Impression» — «Враження» по-українськи. Прошу собі уявити, що від назви цієї картини пішло названня для всієї групи, а згодом для цілого напрямку в історії не лише французького, але світового, як панству відомо, мистецтва.

— Цікаво, пане меценас, а що саме представляла собою ця картина? — хотіла знати Неля.

Олена, рада, що дитину цікавить ще щось поза її внутрішнім світом, докинула від себе:

— Правда, що було представлено на ній?

— Я її не бачив, — скромно заявив доктор Гук, — то єсть не бачив оригіналу. Копію — так. Картина представляє собою фрагмент порту при сході сонця. Крізь вранішні мраки ледь видно силуети човнів, які легенько колишуться на воді… А крізь тумани над водою просвічує червоний промінь сонця… оце приблизно такий зміст «Враження».

Неля хотіла ще більше знати:

— Пане меценасе, а по чому, наприклад, можна пізнати, що та чи інша картина намальована в імпресіоністичному стилі?

Обличчя доктора Гука прибрало нещасливого виразу.

— Ні, ви таки неможливі! Я ж говорю вам, що я дилетант… І коли я цими речами займався? Тебе ще, Нелюню, на світі не було, а ти тепер питаєш мене таке… це просто як на сміх… та у відповідь на таке запитання треба було цілу лекцію прочитати.

— Я перепрошую пана меценаса. Я думала так, в загальному… я не знала… я не хотіла…

Скруха Нелі промовила до серця доктора Гука, і він відразу розпогодився.

— Імпресіоністи — це перш за все майстри пейзажу.

— Певно, — півголосом зауважив Безбородько, — малювати крізь мжичку людське обличчя не так воно вигідно…

— Пане докторе, я ще не скінчив. Між іншим, була поміж ними, тобто в цій групі, і одна жінка, Берта Морізо. Для панства буде цікавим той факт, що один галицький діяч і трохи поет свого часу… значить, українець, мав ліричне відношення якраз до цієї художниці… Але це до речі не належить. Вихідною точкою, наскільки я орієнтуюся в цій матерії, був перш за все принцип планеризму.

— А що це таке, пане меценасе?

— От бачиш, ти не розумієш самого терміну. Я повинний би тобі пояснити, а як зачну пояснювати, то більше затемню, чим висвітлю. Одним словом, смисл той, що пейзаж мусить бути мальований під голим небом. Ясно? То називається: у безпосередньому контакті з природою. І далі: в тій самій порі дня й року, в тому самому освітленні й атмосфері, які художник представляє на картині. Є якісь там ще чотири правила, чи, вірніше, чотири засади малярської техніки імпресіонізму, але, панство пробачать мені, це вже вилетіло мені з пам'яті…

— Пане меценасе, — лише відчинила ротика Неля, як доктор Гук чемно перебив її:

— Нелюню, я сказав уже все, що знав на цю тему. Зрештою, як бачу, не всіх зацікавила моя лекція, — зробив натяк на тітку Клавду, що переглядала найновіше «Діло».

До Нелі при вікні підплив вальсовим кроком Безбородько:

— Що ви ще хотіли знати, Нелюсю?

— Хочу знати, як називається оте дерево навпроти! — поглузувала собі з швагра Неля.

Безбородько вдав, що прийняв її слова за добру монету, так баглося дуже поговорити йому з нею сам на сам.

— Це, Нелюсю, модрина звичайна. Латинська назва її — ларікс десідуа. — Неля мала враження, що йому хотілося просто зачепити її на розмову. — Одиноке шпильчасте дерево, яке на зиму ронить свої шпильки. З нього дістають так звану венецьку терпентину [41]. А ви знаєте, як його називають в народі?

— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.

— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.

Тепер Неля спитала щиро:

— А звідки ви це знаєте, швагре?

— А фармакологія?

— Хіба там подають і народні назви?

— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.

— Які?

— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.

— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на «ти». Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на «ти»?

— Скажи, що ти мене трохи любиш.

— А я тепер усіх люблю.

— Як ти сказала?

— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.

— Всіх?

— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.