Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Краєм ока я помітив щось праворуч.
– Понамко, праворуч! – закричав з переляку.
– Щось наближається! – Понамка зовсім не злякалася. – Диви, падла, дракон, чи що?
Мене почало трясти ще більше. Збільшив оберти до максимуму. Але ця шкарабанка така ж швидка, як гуска на дорозі. Дракон наближався до нас.
– Нам капець! – заволав я. Якби це був невеличкий літачок, щось на кшталт «Сессни-180», можна було б спробувати маневрувати, але не на цьому сараї з крилами!
– Не бійся! Коли воно наблизиться, розвернись до нього правим боком, три секунди і різко вниз! – крикнула Понамка.
– Що ти замислила?
– Виконуй! – строго закричала Понамка.
– Слухаюсь! – відповів я з якимось полегшенням. Бо тепер можна було не чекати вірної смерті від якогось прибацаного чудовиська, якого бути не може, а виконувати накази керівництва. Подивився праворуч. Тварюка наближалася. Як вона могла так швидко літати? А хер з нею, мені було начхати, Понамка знає, що робити.
– Давай! – крикнула вона.
Я повернув літак праворуч. Почув постріли. Постріли! Чотири постріли, а потім я різко звалив літак униз, майже штопор, але удар у крило, літак кілька разів крутнуло, мене ледь не викинуло з крісла. Змушений був кинути важіль, щоб втриматися. Потім таки схопив його, ледь вирівняв літак, озирнувся.
– Понамко! – заверещав щосили, бо злякався, що її викинуло у двері, через які вона стріляла.
– Спокійно! – відповіла вона. – Не бачиш ту падлу?
– Здається, ні!
– А що то тече з крила? – спитала Понамка. – Праворуч!
Я кинувся дивитися. Рідина, жовтувата рідина, наче «кукурудзник» вирішив посцяти. Рідина витікала зі вм’ятини, що залишилася після удару тварюки об крило.
– Бозна! – крикнув я, повернувся у крісло, а потім побачив, що стрілка на датчику пального швиденько прямувала ліворуч. – Херня, нам пробили бак!
– Ну, буває, не хвилюйся! – заспокоїла мене Понамка. Я дивився вниз. Під нами ліси. Сідати в них – вірна смерть.
– Понамко, нам потрібна галявина! Якесь чисте від дерев місце, де я спробую посадити літак. Десь поблизу, в нас усього кілька хвилин!
– Ліворуч ліси! Праворуч теж ліси! – бадьоро доповіла Понамка. Я вилаявся. Датчик почав подавати сигнали, що пальне закінчується. Я намагався порахувати, скільки цей сарай зможе планувати з вимкнутим двигуном. Думаю, що недовго.
– Ну що, Красю, будемо жити? – спитала Понамка, що залізла до кабіни. В руці у неї був пістолет.
– У тебе є зброя? – здивувався я, хоча ж вона стріляла з чогось у дракона і дивуватися я не мусив.
– Є! – Понамка задоволено посміхнулася.
– А чому ти не пристрелила Бар-Кончалабу?
– Красю, я – боксер, а не вбивця. До того ж у нього пістолет був уже у руці, а мені ще треба було його вихопити!
– Ліс закінчується! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!
– Дотягнемо! – запевнила Понамка, і в цей момент двигун почав кахкати, а потім замовк. Пальне скінчилося.
– Спробуємо полетіти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту і швидкість. Кінець лісу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, біжи у хвіст! – наказав я.
– Для чого? – здивувалася вона.
– У хвості найбільші шанси вижити! Швидше!
– Я тебе не покину.
– Понамко, до біса розмови! У хвіст! – заверещав я.
Вона вистрибнула з кабіни.
– Міцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всередині літака! – крикнув їй. А сам розумів, що вже досить чітко бачу гілки дерев. Метрів тридцять до них, не більше. Ми летіли тільки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотів. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити літак.
Я чув, як гілки почали шурхотіти по пузу літака, але ми не зачепилися, пролетіли ліс і вискочили на поле! Я потягнув важіль на себе, щоб хоч трохи задерти ніс. Ну і тепер дай Бог, щоб у траві не було глибоких ям. Тягнув важіль на себе, ось тепер можна заплющити очі. Удар! Літак підстрибнув, пролетів ще трохи, знову удар, і ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподівано попереду виник зарослий травою рівчачок. Колеса провалилися туди, літак став дибки, вперся носом у землю. Тріск, я стрибнув до салону, а літак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою і знепритомнів.
– Красю! Красю! – мене плескали по щоках. Розплющив очі, побачив скривавлену Понамку. Вона помітила мій погляд і зраділа. – Живий!
Обняла мене. Ми були у літаку, який тріснув навпіл. Понамка допомогла вибратися з нього. Ми упали на пишну степову траву.
– Я ж казала, що виберемося! – кричала мені Понамка.
Я тільки головою крутив. Бо не вірив, що ми врятувалися. Спочатку від того навіженого з пістолетом, потім після загибелі пілота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рівчачок, який убив би нас, якби зустрівся на півсотні метрів раніше. Ну, і потім ми не вбилися, коли літак перевернувся. Якийсь ланцюг див!
– Живі! – верещала Понамка.
Я посміхнувся. Потім прислухався. Якийсь далекий тупіт.
– Красю, що? – спитала Понамка.
– Наче скаче хтось.
Ми прислухалися. І дійсно, тупіт копит.
– Он вони! – закричала Понамка і вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершників.
І я знову скривився, бо нічого доброго від вершників не чекав.
Розділ 4
Непрохані гості
Я підвівся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лісу було далеченько, не втечемо.
– Це ті самі, – я кивнув у бік вершників.
– Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничі.
Попереду мчали кілька чоловіків з оселедцями, за ними голомозі.
– Може, пошугати їх пістолетом? – спитав я.
– Нічим шугати, набоїв немає! – зітхнула Понамка.
– Ти ж зробила тільки чотири постріли!
– Бо було тільки чотири набої. Інші вистріляла ще на травневі, все забувала зарядити, – вона зітнула плечима.
– Чорт! – скривився я.
– Та не бійся. Ми живі, то якось викрутимося.
– Вони і нам голови відріжуть, як тим бандюкам!
– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.
Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки не наважувалися наблизитися до дорослих з оселедцями, а голомозі до підлітків. Ось підлетіли до нас і стали підковою, наполовину оточивши. Я від жаху і дихати не міг, не те що говорити, а Понамка була спокійна.
– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.
– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.
Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?
