Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– Не хвилюйтеся, літак відремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоїти пілот.
– Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, мені з ним спокійніше буде.
– Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.
Васильович приніс парашут і оцинковане відро.
– Про всяк випадок, щоб потім з підлоги не прибирати, – пояснив Васильович.
Ми зайшли до літака, там були не дуже зручні сидіння під стінками. Понамка одразу полізла у кабіну до льотчика. Той завів двигун. Літак весь здригнувся, у салоні почало трохи смердіти паливом.
– Якщо буде кидати або вібрація, не хвилюйтеся. Техніка стара, але надійна! – крикнув нам пілот.
Деякий час прогрівав двигун, нарешті літак потроху рушив з місця. Їхав, потім розвернувся, постояв, почав набирати швидкість. Котився просто полем, ніякої бетонної смуги не було. Стрибав по траві, а потім стрибки припинилися, ми відірвалися від землі. Мені було дуже страшно, я перший раз у житті літав по-справжньому. Бар-Кончалаба той молодець, перевірив парашут, одягнув його і посміхався задоволено.
Я дивився в ілюмінатор. Внизу були лани, лісосмуги, невеличкі села. Ми летіли невисоко. Можливо, щоб нас не засікли, бо політ, здається, був повністю нелегальним.
– Дивіться в ілюмінатори і не заплющуйте очей, а то блюватимете! – закричав нам льотчик.
Понамка з ним про щось розмовляла, вони реготали, задоволені. Я тримався за стінку і дивився в ілюмінатор. Поступово ланів ставало менше, а лісів більше. Потім помітив знайоме село. Ми його об’їздили, коли їхали до пристані. Он лісова дорога до неї, а онде і сама пристань. Господи! Трупи вбитих лежали, як їх і залишили! І машини, чорні позашляховики, стояли досі півколом!
– Напилися, чи що? – спитав Бар-Кончалаба, який не розумів, що то за тіла серед сосен. Те, що тіла без голів, він не помітив. Я не відповів, згадав бійню, мені стало страшно, намагався триматися. Літак між тим повернув ліворуч і почав летіти уздовж річки. Вона звивалася серед порослих лісом пагорбів. Місця були зовсім дикі, ані сіл, ані доріг, ліси і ліси. – О, туристи! – зареготав письменник.
Я побачив на річці корабель, стилізований під давньогрецьку трієру. Веслувальники були на палубі. Пасажири корабля виглядали сучасно, жодних тобі оселедців, одягнені були у шорти та футболки. Неквапливо гребли, здивовано дивилися на нас.
– Хто це? – спитав я.
– Туристи! На ріку Снів продають тури. Сплав на давньогрецькому кораблі серед дикої природи, – пояснив Бар-Кончалаба.
– Вони теж потраплять до паничів? – спитав я.
– Так. Хіба що заблукають і зможуть оминути.
Ми швидко обігнали корабель, полетіли далі. Бар-Кончалаба дістав якусь мапу.
– Що це? – спитав у нього.
– Та мапа, але неправильна. Зовсім не те позначене, – поскаржився письменник, але чомусь мапу роздивлявся уважно, потім подивився на годинник, щось наче рахував. Кивнув головою, сховав мапу. Мені не дуже сподобалися ці його дії, але нічого ж кримінального. Летіли далі. Ліси, ліси, ліси і серед них ріка. Заздрив туристам, навіть не підозрював, що в Україні є такі дикі місця, наче Сибір якийсь.
– Скільки вже летимо? – спитав Бар-Кончалабу, який час від часу дивився на годинник, наче чекав чогось.
– Тридцять дві хвилини.
За деякий час літак узяв убік від ріки. Бар-Кончалаба одразу побіг лаятися до льотчика. Той гучно пояснював, що триматися ріки небезпечно, краще узяти ліворуч, летіти над лісами.
– Вийдемо на ріку в районі фортеці, там ми раніше сідали, – сказав льотчик.
– Я все ніяк не зрозумію, про яку небезпеку він говорить? – спитав я у Бар-Кончалаби, який чомусь виглядав заклопотаним.
– Ну, там же чудовиська різноманітні. Я вам потім розповім все! – він знову роздивлявся свою мапу. Довго, потім посміхнувся, мабуть, результати йому сподобалися. Крутив головою і посміхався.
Несподівано щось дзенькнуло знизу об літак. Я подивився в ілюмінатор і побачив, як з лісу у нас летять стріли! Справжні стріли, наче у кіно!
– По нас стріляють! – крикнув я і відчув, що літак почав набирати висоту.
– Не хвилюйтеся, це стрибунці, або одноноги, – сказав Бар-Кончалаба. – У них луки з кам’яними гостряками, вони не проб’ють дюралюміній корпусу.
– Господи, що це? – я побачив велику галявину, якою мчали дивовижні тварюки, трохи схожі на людей, але в них була лише одна нога, потужна, з широкою ступнею. Ногою ці істоти відштовхувалися від землі і підстрибували одразу на кілька метрів вгору і на десятки метрів у довжину. Істоти порослі шерстю, з лев’ячими гривами на головах і з луками у руках. Посилали в нас багато стріл, стрибали за нами, але ми були швидші за них і занадто високо для їхніх луків.
– Примітивні істоти, але досить небезпечні, – пояснив Бар-Кончалаба. – Особливо, якщо зіткнутися з ними на землі. Можуть розстріляти, не наближаючись.
– Слухайте, що це, в біса, за краї такі? – спитав я нервово. Бо нічого не розумів.
– Ну, краї як краї, це ж ріка Снів, – розвів руками письменник.
– Чому тут так?
– О, це питання, відповідь на яке коштує дуже дорого. Я шукав її все життя і не знайшов. На жаль. Але не переймайся, тобі ж тут не жити. Злітаємо, подивимося з висоти пташиного польоту і додому. Не переймайся. Подивися, яка краса навколо.
Ліси, ліси, ліси, інколи серед них плями озер, пагорби, жодних ознак людей. А ми ж летіли вже досить довго.
– А це не Росія? – знову спитав я Бар-Кончалабу.
– Ні, Росія ж на сході, а ми летимо на захід. Це Україна. Точніше, територія між Росією і Україною, яка нікому не належить.
– А чого її досі не захопили?
– Тому що її важко захопити, а ще важче утримати.
– Стільки лісу! Не розумію, як його досі не випиляли.
– Це важко з технологічних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозуміло чому. Мені він не подобався, то я відвернувся від нього, дивився в ілюмінатор. Летіли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.
– Фортеця! – закричав я.
– Де? – Бар-Кончалаба підбіг до мене і подивився в ілюмінатор. – Точно, вона!
Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рікою! А он якісь люди бігають на стінах. З десяток. Я хотів спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замість цього отримав по голові. Чимось важким. Завалився зі стільця на металеву підлогу, що вібрувала в такт двигуну. Щось темне заливало мені очі, я не знепритомнів, але був у якомусь дивному стані нокдауну.
– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.
– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.
Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.
– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.
– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.
– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.
– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.
– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.
– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.
Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!
– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!
– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!
– Що ти замислив? – спитала Понамка.
– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!
– Як довго летіти? – спитав льотчик.
