Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗
Лекції з медицини.
Гравюра ХV ст.
47
копитами чорну землю на незайману ще сніжну бі-
лизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли
в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не
Друкарський
верстат.
Гравюра кінця
ХV ст.
везені в Краків, а з друкарського
верстата зійдуть перші аркуші
«Часослова» і «Осьмогласника».
Швайпольт брав ті аркуші, і так
і сяк розглядав їх та тішився, немов
власним дитям: «Доконана
би (сть) сія книга у великом граді
Кракові при державі короля
полскаго Казимира і доконана
би (сть) міщанином краковским
Швайполтом Фіоль, із Німець,
неметкого роду, франк».
Книги бережливо пакувалися,
а возити їх в далекі русинські
землі могли тільки поважні
особи, яких нереально обшукати
чи пограбувати.
…Листопадового похмурого
дня 1491 року випав перший
сніг, він падав тихо і несміливо,
немов соромився свого передчасного
дещо приходу. На подвір’
я друкарні Швайпольта
Фіоля озброєні вершники ввірвалися
раптово, загарцювали
розгарячілі коні, викидаючи
пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився:
«На все Твоя воля, Боже».
На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування
слідчих нічого не міг розказати певного
– він і справді не знав ні імені людини, що давала
гроші, ні тих, хто забирав книги.
Тим часом впливові русинські люди при дворі
польського короля і в церковних колах робили свою
справу, аби визволити Фіоля. І якогось дня Швайпольт
вийшов за тюремні ворота – його чекала готова
в дорогу карета.
– Куди мене? – тільки й поспитав візника.
– У безпечне місце, – відповів візник голосом тої
людини, що приходила у чернечому одязі на першу
4848
розмову про друк русинською, або ще як називали,
українською мовою.
Коні рушили, прощавай, друкарне, та не прощавайте
книги. Розбіглися-розлетілися ви світами, навіть
через століття говоритимете ви вустами різних
людей у Божих храмах. «І якщо від того, – думав Фіоль,
– світ стане бодай на крихту добрішим, то шлях
свій на цій землі я пройшов не марно».
49
НЕВІСТКА
БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Досвітком, ще пташка не чистила дзьоба, у ворота
фортеці постукав вершник – стукав щомоці, рішуче,
настирно.
– Відчиніть! Хутко відчиняйте!
А як відчинилися ворота, то вершник, видавалося,
не ввів, а поспіхом силоміць втягнув за повіддя змиленого
і стомленого коня.
– Біда! Чужинське військо – менш як півдня ходу!
За кілька хвилин сонна фортеця ожила, закрутилися
всі коліщатка, як в запущеного годинника – засновигали
люди, підвозилися до гармат ядра і порох.
Усі готувалися до оборони.
Для Розанди очікування бою не було дивиною,
все життя її проминуло в таких очікуваннях. Донька
молдавського володаря Василя Лупула, про багатство
якого ходять легенди всією Європою і золотим статкам
якого заздрив не один король, багато разів потрапляла
в облогу і зловісний свист гарматних ядер над
головою давно вже її не лякав. Тим паче, що в молодості
і сама вона ставала причиною воєнних сутичок.
За серцем красуні-принцеси мліли турецький візир,
могутнішим за якого було хіба що небо й султан, а ще
син німецького імператора, а ще один із найбагатших
і найвпливовіших польських шляхтичів, польський
гетьман Мартин Калиновський, який мав навіть власне
військо… Та доля розсудила Розанді пов’язати свої
молоді літа з Україною.
Несподівана, як блискавиця серед зими, визвольна
війна Богдана Хмельницького підняла значимість
українського гетьмана і зрівняла його в очах європейських
дипломатів із лордом-протектором Британії
Олівером Кромвелем. Панотці Вселенського
патріарха вшановують Хмельницького за імператорським
чином.
Зірко вдивляючись у мліч століть, гетьман почав
замислюватися, а чи не породичатися з якоюсь легітимною
династією Європи, щоб узаконити вже влас
Василь Лупул –
володар Молдовії
5050
Розанда, донька
молдавського
володаря,
дружина Тимофія
Хмельницького
(портрет
зі збірки
Львівського
історичного музею)
ну династію Хмельницьких. Молдавія для Богданових
роздумів підходила якнайкраще – і сусідня держава,
і донька для старшого сина Тимоша Розанда у Лупула
є, заразом ще й стосунки поліпшають з іншими
придунайськими князівствами – Валахією та Трансільванією
зокрема. На старіючому гетьмановому обличчі,
коли мислив про це, легкою тінню лише тиха
усмішка пробігала. А то вже десяте діло, що Тиміш і
Розанда одне одного й у вічі ніколи не бачили.
Перші перемовини майбутніх сватів почалися досить
оригінально, хоча не так уже й незвично для тих
часів. Із гиком пронеслися козацькі полки розлогими
полями Молдавії, в поміч разом із ними скакали
татарські загони, і ось уже головні міста князівства
Сучава і Ясси під загрозою. Напудженому володарю
краю Василе Лупулу діватися нікуди: платить данину
кримському хану, платить гетьману 10 000 талярів і
обіцяє тому видати доньку за Тимоша. який формально
очолював козацьке військо. Це було восени 1650 року,
а весілля домовилися згуляти до Різдва.
Допоки козацькі шаблі виблискували на сонці під
стінами Ясс і Сучави, доти й обіцянка Лупула була
чинною. А як відійшло гетьманське військо… Домна
Розанда опинилася в своєї старшої сестри, під захистом
литовського гетьмана Радзивіла. А ще згодом
доньку батько на два роки взагалі в Стамбулі, хитро
усміхаючись, приховав від Тимоша. І на батьківський
поріг Розанда вже ступила у
1652-му році.
Тут би й далі вести перемовини,
та от польський
гетьман Калиновський, з
якого січка сипалася вже
від старості, знову взявся
за своє і кинув клич на всю
Корону Польську «боронити
прекрасну князівну».
Перемістивши свої війська
на Поділля, аби перекрити
шлях з України на молдавські
землі, скликав романтичну
молодь у свій табір
під Батогом.
Битва козацьких і польських військ була недовгою,
але лютою: молоді і невправні романтичні вояки
падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не
в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського,
настромлена на спис, доставлена у намет
українського гетьмана.
Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя
Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул
