Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
Аліна вважала, що свята слід відзначати в робочому колективі, а не вдома, де вони фальшиві й нікому не потрібні, невеселі й формальні. Багато хто з нас думав інакше, але з Аліною ніхто не сперечався. Вона, звісно, не цунамі, але зустрічається частіше й наслідки можуть бути для нас найнеприємнішими, а часом і руйнівними.
Понад рік тому Аліну кинув чоловік. Вона залишилася одна з чотирнадцятилітньою донькою. Мати-одиначка. Усіх матерів, що живуть у шлюбі, вона вважала непереконливими матерями. Усіх незаміжніх і бездітних – непереконливими одинаками. Мірилом справжності була тільки вона. Колектив у нас переважно жіночий, тому кожна з нас на певному етапі заслуговувала на статус повіреної в сімейні справи Аліни.
Ми знали, що вони з колишнім чоловіком практично тезки – його кличуть Аліком. Він – страшна людина. Потріпав усе, що міг: нерви Аліни, почуття їхньої дочки, фінанси Аліниного батька. До всього він ставився недбало, як до власних джинсів, в одній і тій самій парі яких бігав на презентації, порався в гаражі й валявся на свіжому простирадлі подружнього ліжка.
Алік по-свинськи ставиться до Аліни й до дочки. Не хоче бачити малу, змушує її страждати. «А, між іншим, я народила від нього, хоча були інші варіанти, безліч!» – повторювала Аліна. Якщо існує чиста ненависть, це була саме вона. Нічим не замутнена.
– Думайте, коли йдете заміж. Думайте, коли зближаєтеся з кимось. Двічі думайте, коли зберетеся вагітніти. Не вмикайте почуття, вони тут тільки заважають, це один із важливих бізнес-проектів. У вас має бути ввімкнута тільки голова, щоб ніяке серце не відсмоктувало енергію. Не повторюйте моїх помилок, – менторським тоном говорила Аліна.
Аліка ми ніколи не бачили, утім, як і дочку Аліни. «Не слід приносити на роботу родичів». Ми знали, що Аліна скептично ставиться до фотографій рідних на наших робочих столах, тому світлин не ставили, дехто зберігав пару знімків у надрах своїх комп’ютерів…
Телефон на секунду прикинувся цикадою, я побачила СМСку від Льошки, він запитував, чи побачимося ми сьогодні, а якщо ні, коли йому підійти завтра. Льошка був надзвичайно делікатним. Ми якось відразу зблизилися, а потім пробували віддалятися один від одного, щоб зблизитися ще більше. Напевно, я кохала по-справжньому.
Я написала, що сьогодні в нас офісне свято, а потім мені потрібно вирушити за однією адресою, передати листівку, тож краще зустрітися вже у святі. (Це були наші кодові слова. «Ми зустрічаємося у святі», – сказав Льошка, коли ми познайомилися на якійсь різдвяній вечірці, куди мене занесли чорти в особі моєї подруги Катюші.) Льошка відповів смайликом.
В офісі святкування йшло своєю чергою, мені дуже хотілося піти (ще більше мені кортіло звільнитися), проте Аліна такого не вибачала. За столом панували натужні жарти, компліменти, що здавалися пихатими тропічними квітами, тости. Аліна в червоній сукні мала чудовий вигляд. Співробітниці намагалися виглядати одночасно й ошатно, і скромно. Про це ніколи не говорилося, але ми знали, що в нашім офісі діє правило нареченої на весіллі: ніхто не може бути більш привабливим, ніж вона. Водночас ми мали виглядати святково, символізувати радість і єднання.
Іноді мені ставало дуже смутно й огидно витрачати на це своє життя. На банальності й умовності, пристосуванство. Але скандали я не любила ще більше. Катюша називала мене типовою конформісткою, на відміну від мене, вона завжди виділялася в будь-якому колективі, і не відзначити її було неможливо. Колюча акація помітна навіть серед не менш колючих троянд.
Нарешті Аліна, випустивши черги жартів про невдячних чоловіків, які з кожним роком свого дорослішання втрачають не тільки волосся й потенцію, а й совість, сказала, що всі можуть розходитися по домівках, а їй ще потрібно посидіти, подумати, попрацювати. Усі були навчені й не раз провчені, тому ніхто не повівся на її люб’язність, однак народ заметушився. Почали збирати зі столу, хтось вмикав комп’ютери, лаштуючись думати разом з Аліною. Я тихесенько збиралася, нібито за компанію з брудним посудом. У непомітності однозначно є свої переваги.
Поштова скринька листівкової адреси нагадала мені прірву. Вона виявився відкритою й здавалася темною, глибокою й навіть небезпечною. Моя рука, що намацала в сумці листівку, заспокійливо погладила її. Як нерозумно. Я подивилася на годинник, була 21:00, ще не дуже пізно. Тому я вирішила піднятися й подзвонити.
Я трохи розгубилася, коли двері відчинилися і я побачила дівчинку-підлітка.
– Ви продаєте косметику? – якось незрозуміло радісно запитала вона.
Я не знала, що відповісти, стояла й крутила в руках досить об’ємисту сумку.
– Не соромтеся, проходьте! Мені дуже нудно, зараз ми все розглянемо! У мене є гроші! – дівчинка запросила мене ввійти.
Я пройшла до кімнати, де був накритий стіл, пахло кавою, яблучною свіжістю, кексами й горіхами. Дійсно, на столі стояв кавник, вазочки з нарізаними яблуками, горіхами; на гарній таці гіркою викладено крихітні кекси.
– А чому ти відкрила двері незнайомій людині? Уже пізно, – запитала я.
– Я думала, що це мама. Коли вона випиває, то забуває, куди поклала ключі. – Дівчинка заливисто засміялася. Я недовірливо подивилася на неї: ні кімната, ні вона не виказували приналежності алкоголікам. Не відчувалося занедбаності й захаращеності.
– Я сміюся, тому що мама – дуже постійна у своїх звичках людина, вона ніколи не кладе ключі в якесь інше місце. І ніколи їх не забуває. Вони завжди у внутрішній кишені її сумки. Але вона щораз, коли вип’є, думає, що залишила їх десь або поклала в інше місце. Дивно, правда?
Я знизала плечима.
– Пригощайтеся яблуком, воно таке прозоре, що крізь нього можна побачити всі свої мрії.
Я потягнулася до яблука. Дівчинка перехопила мою руку.
– Який у вас годинник…
Я подивилася на свій годинник (його мені подарував Льошка) – овальний на сріблястому браслетику, прикрашеному ліліями. Незрозуміло чому я зняла його, передала дівчинці:
– Можеш приміряти.
Вона замотала головою.
– Ні, ні, спасибі.
– Чому?
– А я тоді втечу й сховаюся, щоб вам його не віддавати. Мене Лілею кличуть, а вас?
– Оля.
Дівчинка знову заливисто розсміялася.
– Ми як подружки з дитячих віршиків. Ліля і Оля.
Я усміхнулася. І тут зрозуміла, що листівка з лілією, мабуть, призначена їй, і полізла в сумку.
– Слухай, у мене дещо для тебе є.
– Ага, я так і знала. Косметика! Витягайте! – вона усміхнулася.
Я витягла листівку.
– Здається, це твоє. Для тебе. Я знайшла біля свого офісу, це на Воздвиженці, ти її загубила?
Вона вихопила з моїх рук листівку жадібно, так само вихоплював горіх або насіннячко папуга Катюші. І точно так затискав у лапках, як вона в руці, і тільки потім розправляв і розглядав, низько нахиливши голову. Відірвавшись від листівки, повернулася до мене.
– Це писав тато. Де, де ви це знайшли? Можете сказати точну адресу?
Я все розповіла.
– Значить, це мама. Усе зрозуміло. Взяла й викинула її. І мені не показала.
– Чому ти так думаєш? Це серйозне обвинувачення.
– А мама не розмінювалася б на несерйозні злочини.
– Ти мене лякаєш, говориш, як утомлена від життя, навчена досвідом жінка.
– Життя таке. Тут усе просто насправді. Ви знайшли листівку поруч із будинком, де знаходиться офіс мами. Вона там практично живе. Мені туди приходити забороняється, тато туди теж не ходить. Не слід приносити родичів на роботу.
Я сіпнулася, коли почула цю фразу.
– Чекай, твою маму кличуть Аліною?
– Ага. От треба ж, мене ніхто ніколи не вгадує з перших слів. У мені мало індивідуальності. Так вона каже. У тата її взагалі немає. Мужики всі, як фабричні стільці. Ви знаєте, вона забороняє нам бачитися. Читає наше листування в комп’ютері, заблокувала вхід на поштові сервери, видалила скайп. Я плакала, плакала. А потім зрозуміла, що потрібно шукати вихід, написала татові справжнього листа. Стільки помилок, жах! На пальцях немає кнопки «delete». І думала: ну чому він не відповідає? Може, образився або вона зовсім його знищила? А він відповів…
