Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗

І мені дотепер було соромно, що я захотіла розлучитися. Ця провина щодня підточувала мене, і я помітно зменшувалася в розмірах.

Ні, я не йшла до іншого чоловіка, це було б складно зробити, бо його просто не існувало. Юра не зробив мене нещасною, навпаки, я не мала на що скаржитися. Він згладжував усі кути, вирівнював усі стіни нашого шлюбу. Він трудився, а я залишалася білоручкою.

Але з кожним днем я розуміла все ясніше, що мій життєвий ліфт іде тим самим маршрутом, з восьмого на перший поверх, з першого на восьмий, і немає жодної ймовірності, що він зупиниться на якомусь іншому поверсі, зате є вірогідність, що він може застрягнути. Ця думка мене нестямно лякала, у мене починалася родинно-ліфтова клаустрофобія. Хотілося сильно замружити очі, закрити вуха, присісти, щосили стримуючи своє тремтіння щільно притиснутими до тіла ліктями.

– Ти так проткнеш собі серце. Власним ліктем проткнеш. Юлю, припини дуріти. Якого дідька тобі потрібно? Чого тобі не вистачає? – нахраписто зверталася до мене мати, яка жагуче не бажала мого розлучення, так само, як свого часу й цього шлюбу. Вона чудово вміла штрикатися словами, і якби мені не вдалося проткнути собі серце власним ліктем, на неї в цьому сенсі завжди можна було розраховувати.

Узагалі вся ця ситуація демонструвала те, що розумію себе тільки я. Мама забула, що вона колись була матусею, і сприймалася тепер тільки як мати караюча, спрямовуюча, нещадна. Моя подруга Ольга, яка не мала дітей і тепер уже принципово не одружувалася, закочувала очі й повторювала, щоб я отямилася. Подумала про себе, про дитину, про чоловіка, про квартиру врешті-решт!

По суті, більше поговорити не було з ким. Такої самотності й нерозуміння я не відчувала навіть у дитинстві. Коли мати кидала мені в обличчя «негідниця» і не розмовляла тиждень, поруч завжди було слоненя психоделічного зеленого кольору, що спокійно вислуховувало всі мої жалощі і витирало сльози пухнастим хоботом. Дорослі жінки не розмовляють з іграшковими слоненятами, бо ті розучилися їх розуміти. І по заслузі. Адже скільки можна?

Зінаїда Миколаївна, моя сусідка, намагалася не пхати носа до чужих справ, і мені імпонувало таке поводження. Але зараз необхідно було її втручання, я збиралася до неї в гості, придумуючи, чим би влестити стриману жінку похилого віку. Було соромно, та й не вміла я улещувати, але, крім мене, цим ніхто не займеться. Зінаїда любила читати, тому я вирушила до книгарні, розташованої неподалік від моєї колишньої квартири.

Я вовтузилася поруч із полицею, де в реверансах і листівко-опереткових позах застигли героїні Джейн Остін.

– Тобі допомогти? – почула я голос і озирнулася на нього. Поруч стояла продавчиня. Формена камізелька, доброзичливий вираз обличчя, гарна, лукаво-шахраювата усмішка. Востаннє на «ти» представники сфери послуг зверталися до мене, коли я була школяркою, не рахуючи кількох маргінальних персон, у яких я зареклася купувати фрукти на нашому базарі.

– Перепрошую, це ви мені?

– Бачу, що ти мене не впізнала, Юлю.

Продавчиня всміхнулася ще лукавіше, задерикувато труснула головою. Дивно, дівчата з короткими стрижками (а вона була саме такою) рідко струшують головою, зазвичай це виглядає безглуздо.

Я справді її не впізнала.

– Я – Свєта, пригадуєш?

Я натужно намагалася згадати. Нещодавно одна шикарна брюнетка схопила мене за рукав у піцерії, коли я чекала піцу з куркою й ананасом для Арсенія. Я теж її не впізнала і ледве пригадала прізвище, коли вона сказала про музичну школу, у якій ми навчалися. У той час вона дійсно подавала надії, як і я. Чи наспівує вона Верді, коли пакує піцу? Я не знаю. Я не мугикала Сібеліуса [8] (утім, він не надається до мугикання), коли виписувала платіжки за телефони «Nokia».

– Ми з однієї музичної школи?

– Нє-а. Ми, можна сказати, з одного весілля. Ну, подумай, невже не впізнаєш?

І раптом я її впізнала. Вона тоді була кучерявою. Свєта! Наша випадкова весільна дружка. Чи то жила поруч із Юрою, чи навчалася разом із ним, чи, може, була дочкою подруги його матері. Я тоді не фокусувалася на цьому.

Я була ображена на свою подругу Ольку, яка відмовилася бути моєю дружкою, виявивши всю свою забобонну натуру. Вона двічі була дружкою на весіллі, втретє, згідно з народними повір’ями, свідком ставати було не можна, бо сама ніколи не одружишся. Я нила й казала, що вона – зрадниця, що вона мені обіцяла ще в п’ятому класі й повинна дотримати слова. Не можна вірити в таку нісенітницю.

Олька обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я пізно одружуюсь, мовляв, я їй обіцяла вийти заміж у ніжні двадцять років, а не в кошмарні двадцять дев’ять, тому мене випередили Таня й Катя, яким вона теж пообіцяла бути дружкою. Але я все ж таки виходжу заміж, нехай і пізно, і вона хоче, тому годі вже її тероризувати. Хто не встиг, той запізнився.

Олька так і не стала дружкою втретє, але й заміж вона не вийшла. «Помста купідонів», – жартували ми, коли згадували цей випадок.

Свєта нас виручила. Це говорилося кілька разів під час розпису й застілля і ставилося мені за провину. Непрямо, але ставилося. От, навіть дружку вона не може знайти, непрактична й безголова Юля. Її всі підводять – почуття міри, здоровий глузд, навіть друзі. Хто жартував, хто казав серйозно, та мені було однаково неприємно…

Свєту я практично не запам’ятала, навіть коли розглядала або показувала фотографії, щоразу запитувала себе: а це хто? А, ну так. Випадкова дружка. Якась знайома Юри або його мами, сусідка чи однокласниця.

Кучерява, повнява, невиразна, вона висіла на другові Юри, нашому свідкові Артурі, якого намагалася підчепити. Дарма вона це задумала, бо Артур збуджувався тільки тоді, коли бачив своє відображення в дзеркалі.

– Як твої справи? Давно тебе не бачила.

Я подумала, що взагалі-то вона бачила мене два рази. На весіллі, а ще, здається, на хрестинах Арсенка, але цього я не була певна.

– А ми з Юрою розлучаємося, – сказала я.

– Що?

– Якось так. Він хоче забрати в мене сина, звинувачує в зрадах, неадекватному поводженні, недбалому ставленні до Арсенія. Слухай, вибач, сама не знаю, чому стала тебе вантажити, певно, це вплив слова «свідок». Я от зараз вибираю книжку для іншого свідка, нашої сусідки, яка, сподіваюся, підтвердить, що я непогана мати. Хоча б це.

– Стривай. Я можу тобі допомогти!

– Придбати кілька гарних книжок?

– Ні, позбутися одного покидька. Ну, і в сенсі книжок ти можеш на мене розраховувати. Я знаю й люблю свою справу.

Я не зовсім її розуміла і застигла в німому подиві.

– Зараз я відпрошусь, вийдемо, тут поблизу кав’ярня, поговоримо.

Свєта збиралася мене виручати. Вдруге. Навіщо? Вона по-діловому пройшлася між полиць, проігнорувала дівчат Остін, вибрала нові романи Ірен Роздобудько, Лади Лузіної, Міли Іванцової та Галини Вдовиченко, віднесла все на касу.

– Розраховуйся, я зараз підійду.

Я не могла не підкоритися, якась магія…

– Юлю, я можу його по паркету розмазати.

– Там килимове покриття, – механічно відзначила я, згадавши зал суду.

– Тоді по килиму розпластувати.

Ми сиділи в невеликій затишній кав’ярні, наспівувала Патрісія Каас, здається, вона лунала і в нас на весіллі. Я згадувала, як недоладно Свєта висіла на Артурі, жалюгідна, непоказна й чіпка, як колючка реп’яха. Зараз він її помітить, відчепить і викине, щоб вона причепилася до когось іншого…

– Я розповім, що багато років він тобі зраджував, я була його коханкою.

– Будеш брехати? Тобі не повірять.

– Я тебе благаю. А свідкам його брехливим повірять? Не переймайся. Мені – повірять, я можу бути переконливою. Знаєш, я не тільки продаю книжки, я їх читаю. Поговори зі своєю цією Зінаїдою, нехай теж тебе захищає. Ну, а я його просто доб’ю.

– А тобі не здається, що це підло? Він ніколи б не викинув нічого подібного. Мені здається, що на зраду зважилася б я, а не він. Ледачий, передбачуваний, занадто відповідальний і обережний.