Іван Котляревський - Панасенко Т. М. (книги регистрация онлайн txt) 📗
Ще перебуваючи на військовій службі, Іван Котляревський звернувся з піснею-одою до тодішнього малоросійського генерал-губернатора Куракіна, вітаючи його з Новим роком і нагадуючи разом з тим про нужди трудящих. Далі письменник, як уже зазначалось, виконував важливі службові доручення – спочатку Я. Лобанова-Ростовського, а потім М. Рєпніна. Бував у їхніх домах, відчував їхню увагу. Службовими успіхами й відзначеннями І. Котляревський, безумовно, зобов'язаний близькості своїй до правителів краю. На ґрунті цих фактів виникло навіть обвинувачення Івана Котляревського в прислужництві. Проте слід глибше проаналізувати відповідні факти: які доручення генерал-губернаторів виконував Котляревський? Формування 5-го козачого полку, відрядження в Дрезден і Петербург з важливими військовими дорученнями, організація театру в Полтаві й т. ін. – усе це не дрібні особисті, а значні справи суспільного значення. Виконуючи їх, Іван Петрович служив суспільному благу.
Беручи до уваги, що в своїй суспільній діяльності Котляревський, як зазначають усі біографи, послідовно захищав трудящих, скривджених панами, чиновниками, зрозуміло, що він намагався для цього використати і прихильність до себе правителів краю. До того ж він, очевидно, був прихильником їхніх ліберальних дій, адже відомі випадки, коли Рєпнін заступався за селян, з яких знущалися поміщики. Його промова на відкритті дворянських зібрань у Полтаві й Чернігові у 1818 році, де він закликав поміщиків «забезпечити добробут селян і на майбутні часи», була сприйнята місцевими поміщиками з великим незадоволенням. Цілком очевидно, що суспільні погляди письменника не ставили його в ряди прямих ворогів урядової політики.
Звернімось до інших фактів. Почнемо з тих, у яких виявилася близькість Котляревського до місцевої влади, а для цього повернемося до того, з чого почали. Це, насамперед, належність Івана Петровича до Біблейського товариства. Розповідають, що Біблейське товариство, засноване в 1813 році, мало особливу прихильність царя Олександра І. До його складу залучалися придворні кола, духовна й світська провінціальна бюрократія, його збори розцінювали майже як державну справу. Відкриття відділу Біблейського товариства в Полтаві в 1818 році відбулося заходами генерал-губернатора М. Рєпніна. При такій політиці уряду і його представників на місцях членство в Біблейському товаристві ставало таким собі актом благонаміреності перед начальством. Зв'язки з М. Рєпніним деякою мірою спонукали і Котляревського підтримати заходи генерал-губернатора щодо відкриття в Полтаві відділу Біблейського товариства. Біблейське товариство, як зазначав історик Полтави І. Павловський, «слабо прищепилося на полтавському ґрунті». Можливо, що самі організатори й керівники його в Полтаві не виявили особливої запопадливості, а намагалися лише показати свою благонаміреність і підтримку заходів уряду. Щодо Івана Петровича Котляревського, то, очевидно, і він не виявив того завзяття, яке звичайно виявляв в інших справах.
29 серпня 1821 року Вільне товариство аматорів російської словесності в Петербурзі обрало Івана Котляревського своїм почесним членом, «поважаючи відмінні знання його в науках і вітчизняній словесності», як зазначало повідомлення в журналі Товариства «Соревнователь просвещения и благотворения» (1821). Одержавши диплом почесного члена Товариства, Іван Петрович 28 жовтня 1821 року надіслав голові його Ф. Глінці листа, в якому висловлював свою подяку. Після цього він надіслав до Товариства 40 примірників «Енеїди». 28 лютого 1821 року на засіданні організації були прочитані два уривки з п'ятої частини поеми.
Наприкінці 1821 року в листі до Гнєдича Котляревський зазначав: «Ежели отрывки из продолжения Энеиды моей годятся для Соревнователя, то их можно иметь в продолжение целого года и более». Після цього уривки з «Енеїди» ще двічі читалися на засіданнях Товариства – в 1822 і в 1823 роках. У сімнадцятій частині «Соревнователя» за 1822 рік було надруковано уривок з п'ятої частини «Енеїди» з такою приміткою від редакції: «Доставлений у “Товариство” відомим автором І. П. Котляревським. Подаємо його читачам журналу, сподіваючись, що зробимо приємність любителям цього твору, сповненого незвичайної веселості, дотепності і в багатьох відношеннях вельми оригінального. Вони напевно зрадіють, довідавшись, що п. Котляревський недавно написаними двома піснями зовсім закінчив “Малоросійську Енеїду” й незабаром має намір видати її». У 1823 році на сторінках «Соревнователя» було вміщено ще один уривок з п'ятої частини «Енеїди». Як бачимо, до твору провінційного автора, який сам до того ж не бував на засіданнях, з боку Товариства був виявлений досить великий інтерес.
Росла популярність письменника в літературних колах. Крім Вільного товариства аматорів російської словесності в Петербурзі, Івана Котляревського ще раніше (у 1818 році) обрало своїм членом Харківське товариство любителів красної словесності. Зав'язувалися близькі стосунки письменника з літераторами, зокрема столичними.
Насамперед треба згадати дружні зв'язки його з М. І. Гнєдичем, земляком (теж учився в Полтавській семінарії, тільки вже після Котляревського, а не разом, як зазначали деякі біографи), перекладачем «Іліади» Гомера російською мовою. Між ними зав'язується листування. Іван Петрович надсилає Гнєдичеві нові уривки з «Енеїди». Зв'язки між цими письменниками зміцнювались, очевидно, і завдяки тому, що Гнєдич теж цікавився питаннями української культури. У квітні 1830 року в журналі «Отечественные записки» з'явився нарис «Полтава. Из живописного путешествия по России издателя “Отечественных записок”». Тут можна було прочитати: «Чай пив у Котляревського, який живе в дідівському домі, досі дуже міцному, незважаючи на те що давній… З бесіди з цим єдиним малоросійським поетом можна одержати багато нових і цікавих відомостей відносно духу і характеру його земляків». Видавцем «Отечественных записок» був тоді П. П. Свиньїн, отже, нарис ішов від його імені. Проте в літературі про М. В. Гоголя була думка, що автором цього твору був М. В. Гоголь. Хай там як, цитоване місце, очевидно, належить самому видавцеві «Отечественных записок». М. В. Гоголь не тільки в дитинстві, коли деякий час учився в Полтаві, а й дорослим, звичайно, не раз бував у цьому місті (в 1828 і 1832 роках), але жодних відомостей про відвідування Івана Петровича Котляревського в його листах не знаходимо.
Коло інтересів
Іван Петрович Котляревський був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв'язки з багатьма письменниками, журналістами, науковцями. Котляревський завжди мав серйозні наукові інтереси, – так, С. Стеблін-Камінський свідчить: «Знання Котляревського в історії Малоросії і взагалі в усьому, що стосується народного побуту України, були дуже широкі; багато з письменників російських при складанні творів, які стосуються до Малоросійського краю, заводили з ним листування й одержували від нього повні й вірні відомості та пояснення на свої питання». Серед оцих науковців біограф називає історика Д. Бантиша-Каменського. Тут також можна згадати І. Срезневського, В. Пассека. Кажуть також, що Іван Петрович збирав українські народні пісні й мав їх великий запас. Але куди все це поділося – невідомо.
Дмитро Бантиш-Каменський, готуючи до нового видання «Историю Малой России», звернувся з низкою запитань до Котляревського. У листі до Івана Петровича від жовтня 1829 року історик висловлює письменникові щиру подяку за подані цікаві матеріали і знову просить його подати відомості щодо вимови деяких українських слів, весільних звичаїв тощо.
Цікаві відомості про наукові інтереси письменника подав І. Срезневський. Прибувши до Полтави, він поставив собі питання: «Чого я в Полтаві?» І відповів: «Могила (воїнів, які загинули у Полтавській битві 1709 року) і Котляревський, ніщо інше не могло мене привабити». Іван Петрович прийняв гостя дуже привітно: спочатку розмова йшла про історію України – Котляревський, видно, уважно стежив за розробкою матеріалів про минуле України; ще більше оживився письменник, коли перейшли до обговорення народної словесності – він несхвально оцінив підхід до збирання фольклору як моду. Зі смутком говорив Котляревський про недалекоглядність фольклористів, про невміння літераторів користуватися скарбами народної творчості, їх неуважність до цих справжніх мистецьких перлів: «А скарби дедалі більше гинуть, і незабаром ні над чим буде потрудитись: бувало, десятками, сотнями чуєш старовинні пісні, а тепер раз на рік доводиться почути одну. Хай би ці скарби залишились не більше як тим, чим лишились піраміди для Єгипту, все ж таки лишилися б пам'яткою народу, що вартий пам'яті…» Іван Петрович змінився зовсім, коли почув про плани й захоплення Ізмаїла Срезневського: «…Сам говорив майже все по-українському. Погляд його, до того спрямований на мене якось неймовірно, якось холодно, оживився, слова полились рікою, і кілька разів шановний старець відкашлював свій сміх, свої красномовні періоди».
